190
правами громадян Союзу РСР за винятком таких обмежень: без дозволу коменданта спецкомендатури Наркомату внутрішніх справ заборонялося відлучатися за межі району розселення; у триденний термін глава сім'ї або особа, яка його замінює, зобов'язана була повідомляти до спецкомендатури про всі зміни, що відбулися в складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім' ї, втеча тощо); неухильно додержуватися встановленого режиму й громадського порядку в місцях поселення, підкорятися наказам спецкомендатури.
За порушення режиму та громадського порядку в місцях поселення до спецпереселенців застосовувалось адміністративне стягнення у вигляді штрафу до 100 крб. або арешту до 5 діб.
Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов' язкового та постійного поселення осіб, виселених до окремих районів СРСР під час Великої Вітчизняної війни" від 26 листопада 1948 року у зв'язку з тим, що під час переселення чеченців, карачаєвців, інгушів, балкарців, німців, кримських татар та інших не був визначений строк їх виселення, встановлювалося безстрокове переселення у віддалені райони Радянського Союзу цих осіб без права повернення до традиційних місць проживання.
За самовільний виїзд, утечу з місць обов' язкового поселення обвинувачені в позасудовому порядку (справи розглядалися Особливою Нарадою при Міністерстві внутрішніх справ СРСР) каралися каторжними роботами терміном 20 років. Особи, які:
1) дають притулок утікачам чи сприяють їх утечі;
2) винуваті у видачі дозволів на повернення до місць традиційного проживання;
3) допомагають в облаштуванні в місцях традиційного проживання, притягувалися до кримінальної відповідальності позбавленням волі на термін 5 років.
Іншим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1952 року постановлялося, що засуджені, які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах, ка-рачаєвці, інгуші, чеченці, калмики, балкарці, німці, кримські татари, греки, іранці, турки, кулаки — жителі західних областей України та Білорусії, Молдавської РСР і Прибалтики, учасники й пособ-ники націоналістичного підпілля, єговісти та інші особи, члени сімей яких були виселені на безстрокове поселення, по закінченню терміну покарання направлялися на спецпоселення під нагляд органів
191
Міністерства державної безпеки СРСР за місцем проживання їхніх сімей. На них поширювалася чинність Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року.
На підставі указів Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 року (греки, болгари, вірмени) та від 28 квітня 1956 року (кримські татари) виселені з території Кримської області особи звільнялися із спецпоселень без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна.
Рада Міністрів Української РСР 15 грудня 1956 року прийняла Постанову за № 1501-05 про недоцільність розселення на території Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей кримських татар та осіб інших національностей, які раніше проживали в Кримській області.
Відповідно до Постанови Ради Міністрів Союзу РСР № 1439-649т від 5 липня 1954 року "Про зняття деяких обмежень в правовому положенні спецпоселенців" зняті з обліку спецпоселення діти спецпе-реселенців до 16-річного віку включно, без застосування до них у подальшому обмежень. При звільненні із спецпоселення всім неповнолітнім було оголошено під розписку, що зняття з них обмежень не має наслідком права на повернення до традиційних місць проживання.
У післявоєнний час (1956, 1967, 1974 р.) низкою законодавчих актів були скасовані рішення державних органів у частині, яка містила звинувачення, зокрема кримських татар, у зраді, їм надавалося право проживати на всій території Радянського Союзу. Так, 5 вересня 1967 року Постановою Президії Верховної Ради СРСР "Про відновлення права кримських татар та членів їхніх сімей проживати на всій території СРСР" щодо порядку застосування статті 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року роз'яснювалося, що громадяни татарської національності, які раніше проживали в Кримській області, та члени їхніх сімей відповідно до чинного законодавства про працевлаштування і паспортний режим користуються правом проживання на всій території Союзу РСР. Водночас продовжували діяти старі та прийняті певні нові нормативні акти, які унеможливлювали працевлаштування та прописку в Кримській області, зокрема йдеться про Постанову Ради Міністрів СРСР "Про обмеження прописки громадян у деяких населених пунктах Кримської області та Краснодарського краю" від 24 грудня 1987 року. Такими населеними пунктами визначалися лише у Кримській області
192
міста Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Сімферополь, Феодосія та Ялта (з населеними пунктами, що адміністративно підпорядковувалися міським радам народних депутатів), а також населені пункти Бахчисарайського, Ленінського, Раздольненського, Сакського, Сімферопольського, Судацького та Чорноморського районів.
Своєю Постановою від 25 грудня 1990 року Верховна Рада Української РСР зупинила на території Кримської області дію зазначеної Постанови Ради Міністрів СРСР. На виконання цього Рада Міністрів Української РСР 25 січня 1991 року постановила, що прописка громадян у Кримській області здійснюється в порядку, передбаченому постановами Ради Міністрів СРСР "Про деякі правила прописки громадян" № 678 від 28 серпня 1974 року, "Про прописку членів сімей військовослужбовців" № 568 від 7 червня 1990 року та пунктом 3 Постанови Ради Міністрів СРСР "Про першочергові заходи щодо вирішення питань, пов'язаних з поверненням кримських татар у Кримську область" № 666 від 11 липня 1990 року.
Подальшим поштовхом політико-правової реабілітації раніше депортованих народів та активізацією процесів їх повернення до Кримської області стало прийняття Верховною Радою СРСР Декларації "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав" від 14 листопада 1989 року. У зазначеній Декларації Верховна Рада СРСР беззастережно засудила практику насильницького переміщення цілих народів як найтяжчий злочин, який суперечить основам міжнародного права, та гарантувала, що на державному рівні більше ніколи не повториться нехтування прав людини та норм гуманності. Крім того, для відновлення прав народів, яких було піддано репресіям, порушувалося питання про прийняття відповідних законодавчих актів.
Відповідно до Постанови Верховної Ради СРСР "Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР " Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року Кабінет Міністрів СРСР однією Постановою від 6 червня 1991 року анулював усі постанови колишнього Державного комітету оборони СРСР і рішення Уряду СРСР щодо народів, до яких було застосовано репресії та насильницьке переселення, що стало підставою для повернення до України німців, кримських татар, болгар, вірмен, греків тощо та їхніх нащадків.
193
Проте дотепер в Україні так і не створено законодавчої бази щодо відновлення прав раніше депортованих народів. Пункт четвертий Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" з дев'яти статей зазначеного Закону не поширив дію трьох статей: 3-ї (реабілітація всіх громадян, зокрема, з національних мотивів), 4-ї (поновлення в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, де вони постійно мешкали до репресій, з поширенням цього права на нащадків) та 9-ї (вирішення питань, пов'язаних із встановленням факту адміністративного виселення, відшкодування матеріальних збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян) на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки, як вважає Верховна Рада України, питання про реабілітацію цієї категорії громадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР "Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР " Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року.
Відсутність належних законів викликала активну нормотворчу діяльність Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Практичне вирішення питань, пов'язаних з такими етапами, як повернення, облаштування, адаптація та інтеграція раніше депортованих народів в українське суспільство, відбувається на підставі підзаконних актів виконавчої влади.
Набуття представниками раніше депортованих народів громадянства України здійснюється згідно із Законом України "Про громадянство України". Забезпечення інших прав частково відбувається на підставі законодавства про національні меншини. Зокрема, стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні" встановлює бланкетну норму про те, що питання про повернення на територію України представників раніше депортованих народів вирішуються відповідними законодавчими актами та договорами України з іншими державами.
Укладення Україною разом з іншими державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав (СНД) в Бішкеку 9 жовтня 1992 року Угоди про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин і народів, а потім її ратифікація Постановою Верховної