Смекни!
smekni.com

Елементарний курс міграційного права України (Чехович) (стр. 45 из 48)

194

Ради України 17 грудня 1993 року не вплинули на формування на­ціонального законодавства України у цій сфері. До цієї Угоди в Москві 17 травня 1996 року за участю України підписано Рішення, де держави-учасниці зобов'язалися вживати заходів для забезпечен­ня вирішення комплексу питань, необхідних для належної їх реалі­зації.

Неодноразові звернення державних органів України до інших держав — учасниць СНД щодо їхньої участі у фінансуванні облаш­тування раніше депортованих народів залишилися без належної відповіді.

Враховуючи, що Україна залишилася сам на сам з необхідністю розв'язання цієї успадкованої проблеми, неготовністю і небажанням республік колишнього Союзу РСР нести субсидіарну (солідарну) відповідальність, насамперед у фінансовій сфері, сумнівним бачить­ся на нинішньому етапі соціально-економічного розвитку України вирішення цієї гострої проблеми. Важке становище ускладнюється і тим, що внаслідок інфляційних та інших процесів у країнах виїзду репатріанти при переїзді в Україну втратили свої особисті заощад­ження, не можуть реалізувати житло, власниками якого вони є, не­суть значні транспортні та інші видатки.

Тому відповідно до Рекомендацій учасників парламентських слу­хань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації держав­ної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повер­таються в Україну", затверджених Постановою Верховної Ради Ук­раїни № 1660-Ш від 20 квітня 2000 року, Кабінетові Міністрів Ук­раїни необхідно на державному рівні ініціювати проведення міждер­жавних переговорів з питань повернення та облаштування раніше депортованих народів і національних меншин.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження за­ходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року Міністерству закордонних справ України та Міністерству юстиції України доручено активізувати співробітництво з держава­ми — учасницями СНД в рамках Угоди з питань, пов' язаних з по­новленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 9 жовтня 1992 року).

Крім співробітництва з державами — учасницями СНД з проблем раніше депортованих народів Україна активно співпрацює з тими

195

державами, які на договірних засадах допомагають забезпечувати права національних меншин, що зазнали виселення за часів масових репресій. Так, Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні, що ратифікована законом від 18 липня 1997 року, передбачає, що Україна сприятиме особам німецького поход­ження та їхнім нащадкам, які були примусово переселені з території України і повертатимуться в Україну в період дії цієї Угоди, у по­верненні, поселенні в Україні та інтегруванні в усі сфери суспільно­го життя. Федеративна Республіка Німеччина зобов'язується підтри­мувати в межах своїх можливостей облаштування та інтеграцію в Україні зазначених осіб. Ці заходи стосуватимуться, зокрема, таких галузей:

• участі в розробці програм, економічної та фінансової підтрим­ки їх виконання;

• культурних заходів, зокрема, для зміцнення чи відродження знань рідної мови шляхом обладнання дитячих садків, шкіл та недільних шкіл, підвищення кваліфікації вихователів дитячих садків та учителів, а також відрядження вчителів та фахівців з педагогіки, кадрової та матеріальної підтримки німецькомов-них засобів масової інформації, молодіжного обміну, підтрим­ки загальних культурних програм;

• участі у заходах з розвитку інфраструктури та підготовки фахівців.

Зважаючи на належність осіб, які були депортовані, до певної на­ціональності законодавство України прирівняло раніше депортовані народи до національних меншин (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). Відповідно до статті 3 Закону до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Питання статусу національних меншин в Україні, правові аспек­ти реалізації їхніх соціально-культурних прав, специфічних для цих етнічних груп, тісно пов'язані з міграційними процесами. Деклара­ція прав національностей України від 1 листопада 1991 року та За­кон України "Про національні меншини в Україні", забезпечуючи права осіб, які належать до національних меншин, як невід'ємну ча­стину прав людини, сприяють міжнаціональному мирові й злагоді, тим самим запобігаючи еміграції за етнічною ознакою. Діє прийня­

196

тий ще 1989 року Закон України "Про мови в Українській РСР", яким детально регламентується вживання як державної мови, так і мов національних меншин. Відповідним чином відображені права національних меншин в Основах законодавства про культуру, зако­нах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про по­зашкільну освіту", "Про охорону дитинства", "Про охорону куль­турної спадщини", "Про дошкільну освіту" тощо.

Низка положень, які безпосередньо чи опосередковано стосують­ся міжнаціональних проблем, міститься, зокрема, в законах України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", "Про сво­боду совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про громадянство України".

Вперше на найвищому юридичному рівні зафіксовано існування в Україні поряд з національними меншинами корінних народів (статті 10, 119 Конституції України) і їхні права віднесено до най­важливіших питань суспільних відносин, які мають визначатися вик­лючно законами України (пункт 3 частини першої статті 92 Консти­туції України).

У конституціях Радянського Союзу поняття "корінні народи" було відсутнє. Нині, як і в Україні, у Російській Федерації права ко­рінних народів гарантує її Конституція (розд. 69, 72). Росія на рівні закону визнала корінними народами двадцять шість нечисленних ет­нічних груп Півночі Російської Федерації.

Щодо забезпечення прав корінних народів певний досвід мають Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Нова Зеландія. Державні орга­ни цих країн визнають право на самоврядування або автономію ко­рінних народів у вирішенні ними їх власних внутрішніх та місцевих питань; досконало розроблені й впроваджені законодавчі акти сто­совно самоврядування, представництва в органах законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Скандинавські країни, в яких прожи­ває корінний народ саамі — Фінляндія, Норвегія, Швеція, — мають парламенти саамі, корінний народ Нової Зеландії — майорі також має гарантоване представництво у парламенті.

Згідно з формулюванням статті 11 Конституції України держава сприяє, зокрема, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігій­ної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Аналіз тексту Основного Закону України свідчить, що юридично не­зрозуміло: хто такі "корінні народи" в Україні, їх кількість, критерії визначення поняття "корінний народ", який у них правовий статус,

197

чи можуть раніше депортовані народи визнаватися корінним наро­дом?

Дотепер у правових актах національного й міжнародного рівнів не закріплено чіткого загальноприйнятого визначення юридичного змісту поняття "корінний народ" як суб'єкта правовідносин, що є значною перепоною для розробки й прийняття відповідних право­вих положень.

Необхідно юридично розмежувати правовий статус "національ­них меншин" і відповідний статус "корінних народів". На таке відокремлення в національному законодавстві України з метою його відповідності міжнародно визнаним підходам і міжнародно-право­вим нормам орієнтують міжнародні документи, в яких права корін­них народів та права національних меншин викладено окремими па­раграфами.

Першим міжнародно-правовим документом, безпосередньо спря­мованим на захист прав корінного населення та населення, яке веде племінний або напівплемінний спосіб життя в нових незалежних дер­жавах, стала прийнята 1957 року Конвенція МОП № 107.

Згодом Міжнародною організацією праці ця конвенція була пе­реглянута і в 1989 році замінена оновленою Конвенцією "Про ко­рінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалеж­них країнах" № 169. Конвенція № 169 порівняно з Конвенцією № 107 посилює норми стосовно визнання традиційних цінностей, інсти­тутів і звичаєвого права; поглиблює поняття "земля" і "територія", встановлює нові положення про право на природні ресурси, які містяться в землях корінних народів, право повернення на землі пра­щурів, з яких вони були виселені; запроваджує право на самоіденти-фікацію, право на консультації і участь у справах, право визначати власні пріоритети, положення про міжнародні контакти й співробіт­ництво.

Проте на універсальному рівні визначено лише приблизний набір об' єктивних критеріїв, що визначають поняття корінного народу, зокрема в проекті Декларації ООН про права корінних народів, роз­робленому Робочою групою Комісії з прав людини ООН. Для виз­нання народу корінним необхідна відповідність одній або кільком умовам:

а) проживання на землі предків або принаймні на частині цих зе­мель;

б) спільне походження з групами, які споконвіку населяли ці землі;

198

в) спільна культура в цілому або в деяких її конкретних виявах (таких як релігія, племінний спосіб життя, належність до пев­ної спільноти корінного народу тощо);

г) мова (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови, мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосун­ках, або як основна, переважна, звичайна, спільна);

д) проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах світу; інші істотні умови.

Однією з основних вад проекту зазначеної Декларації є те, що вона не враховує різних аспектів (історичних, географічних, національних тощо) проблематики корінних народів у різних країнах і регіонах світу, що суперечить принципу універсальності цього документа, який має бути прийнятний для всіх і, що важливо, для України, особливо у контексті проблеми кримськотатарського народу.