194
Ради України 17 грудня 1993 року не вплинули на формування національного законодавства України у цій сфері. До цієї Угоди в Москві 17 травня 1996 року за участю України підписано Рішення, де держави-учасниці зобов'язалися вживати заходів для забезпечення вирішення комплексу питань, необхідних для належної їх реалізації.
Неодноразові звернення державних органів України до інших держав — учасниць СНД щодо їхньої участі у фінансуванні облаштування раніше депортованих народів залишилися без належної відповіді.
Враховуючи, що Україна залишилася сам на сам з необхідністю розв'язання цієї успадкованої проблеми, неготовністю і небажанням республік колишнього Союзу РСР нести субсидіарну (солідарну) відповідальність, насамперед у фінансовій сфері, сумнівним бачиться на нинішньому етапі соціально-економічного розвитку України вирішення цієї гострої проблеми. Важке становище ускладнюється і тим, що внаслідок інфляційних та інших процесів у країнах виїзду репатріанти при переїзді в Україну втратили свої особисті заощадження, не можуть реалізувати житло, власниками якого вони є, несуть значні транспортні та інші видатки.
Тому відповідно до Рекомендацій учасників парламентських слухань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну", затверджених Постановою Верховної Ради України № 1660-Ш від 20 квітня 2000 року, Кабінетові Міністрів України необхідно на державному рівні ініціювати проведення міждержавних переговорів з питань повернення та облаштування раніше депортованих народів і національних меншин.
Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року Міністерству закордонних справ України та Міністерству юстиції України доручено активізувати співробітництво з державами — учасницями СНД в рамках Угоди з питань, пов' язаних з поновленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 9 жовтня 1992 року).
Крім співробітництва з державами — учасницями СНД з проблем раніше депортованих народів Україна активно співпрацює з тими
195
державами, які на договірних засадах допомагають забезпечувати права національних меншин, що зазнали виселення за часів масових репресій. Так, Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні, що ратифікована законом від 18 липня 1997 року, передбачає, що Україна сприятиме особам німецького походження та їхнім нащадкам, які були примусово переселені з території України і повертатимуться в Україну в період дії цієї Угоди, у поверненні, поселенні в Україні та інтегруванні в усі сфери суспільного життя. Федеративна Республіка Німеччина зобов'язується підтримувати в межах своїх можливостей облаштування та інтеграцію в Україні зазначених осіб. Ці заходи стосуватимуться, зокрема, таких галузей:
• участі в розробці програм, економічної та фінансової підтримки їх виконання;
• культурних заходів, зокрема, для зміцнення чи відродження знань рідної мови шляхом обладнання дитячих садків, шкіл та недільних шкіл, підвищення кваліфікації вихователів дитячих садків та учителів, а також відрядження вчителів та фахівців з педагогіки, кадрової та матеріальної підтримки німецькомов-них засобів масової інформації, молодіжного обміну, підтримки загальних культурних програм;
• участі у заходах з розвитку інфраструктури та підготовки фахівців.
Зважаючи на належність осіб, які були депортовані, до певної національності законодавство України прирівняло раніше депортовані народи до національних меншин (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). Відповідно до статті 3 Закону до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.
Питання статусу національних меншин в Україні, правові аспекти реалізації їхніх соціально-культурних прав, специфічних для цих етнічних груп, тісно пов'язані з міграційними процесами. Декларація прав національностей України від 1 листопада 1991 року та Закон України "Про національні меншини в Україні", забезпечуючи права осіб, які належать до національних меншин, як невід'ємну частину прав людини, сприяють міжнаціональному мирові й злагоді, тим самим запобігаючи еміграції за етнічною ознакою. Діє прийня
196
тий ще 1989 року Закон України "Про мови в Українській РСР", яким детально регламентується вживання як державної мови, так і мов національних меншин. Відповідним чином відображені права національних меншин в Основах законодавства про культуру, законах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про позашкільну освіту", "Про охорону дитинства", "Про охорону культурної спадщини", "Про дошкільну освіту" тощо.
Низка положень, які безпосередньо чи опосередковано стосуються міжнаціональних проблем, міститься, зокрема, в законах України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про громадянство України".
Вперше на найвищому юридичному рівні зафіксовано існування в Україні поряд з національними меншинами корінних народів (статті 10, 119 Конституції України) і їхні права віднесено до найважливіших питань суспільних відносин, які мають визначатися виключно законами України (пункт 3 частини першої статті 92 Конституції України).
У конституціях Радянського Союзу поняття "корінні народи" було відсутнє. Нині, як і в Україні, у Російській Федерації права корінних народів гарантує її Конституція (розд. 69, 72). Росія на рівні закону визнала корінними народами двадцять шість нечисленних етнічних груп Півночі Російської Федерації.
Щодо забезпечення прав корінних народів певний досвід мають Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Нова Зеландія. Державні органи цих країн визнають право на самоврядування або автономію корінних народів у вирішенні ними їх власних внутрішніх та місцевих питань; досконало розроблені й впроваджені законодавчі акти стосовно самоврядування, представництва в органах законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Скандинавські країни, в яких проживає корінний народ саамі — Фінляндія, Норвегія, Швеція, — мають парламенти саамі, корінний народ Нової Зеландії — майорі також має гарантоване представництво у парламенті.
Згідно з формулюванням статті 11 Конституції України держава сприяє, зокрема, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Аналіз тексту Основного Закону України свідчить, що юридично незрозуміло: хто такі "корінні народи" в Україні, їх кількість, критерії визначення поняття "корінний народ", який у них правовий статус,
197
чи можуть раніше депортовані народи визнаватися корінним народом?
Дотепер у правових актах національного й міжнародного рівнів не закріплено чіткого загальноприйнятого визначення юридичного змісту поняття "корінний народ" як суб'єкта правовідносин, що є значною перепоною для розробки й прийняття відповідних правових положень.
Необхідно юридично розмежувати правовий статус "національних меншин" і відповідний статус "корінних народів". На таке відокремлення в національному законодавстві України з метою його відповідності міжнародно визнаним підходам і міжнародно-правовим нормам орієнтують міжнародні документи, в яких права корінних народів та права національних меншин викладено окремими параграфами.
Першим міжнародно-правовим документом, безпосередньо спрямованим на захист прав корінного населення та населення, яке веде племінний або напівплемінний спосіб життя в нових незалежних державах, стала прийнята 1957 року Конвенція МОП № 107.
Згодом Міжнародною організацією праці ця конвенція була переглянута і в 1989 році замінена оновленою Конвенцією "Про корінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах" № 169. Конвенція № 169 порівняно з Конвенцією № 107 посилює норми стосовно визнання традиційних цінностей, інститутів і звичаєвого права; поглиблює поняття "земля" і "територія", встановлює нові положення про право на природні ресурси, які містяться в землях корінних народів, право повернення на землі пращурів, з яких вони були виселені; запроваджує право на самоіденти-фікацію, право на консультації і участь у справах, право визначати власні пріоритети, положення про міжнародні контакти й співробітництво.
Проте на універсальному рівні визначено лише приблизний набір об' єктивних критеріїв, що визначають поняття корінного народу, зокрема в проекті Декларації ООН про права корінних народів, розробленому Робочою групою Комісії з прав людини ООН. Для визнання народу корінним необхідна відповідність одній або кільком умовам:
а) проживання на землі предків або принаймні на частині цих земель;
б) спільне походження з групами, які споконвіку населяли ці землі;
198
в) спільна культура в цілому або в деяких її конкретних виявах (таких як релігія, племінний спосіб життя, належність до певної спільноти корінного народу тощо);
г) мова (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови, мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосунках, або як основна, переважна, звичайна, спільна);
д) проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах світу; інші істотні умови.
Однією з основних вад проекту зазначеної Декларації є те, що вона не враховує різних аспектів (історичних, географічних, національних тощо) проблематики корінних народів у різних країнах і регіонах світу, що суперечить принципу універсальності цього документа, який має бути прийнятний для всіх і, що важливо, для України, особливо у контексті проблеми кримськотатарського народу.