МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ
МАУП
С. Б. Чехович
ЕЛЕМЕНТАРНИЙ КУРС МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Конспект лекцій
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
Київ 2004
ББК 67.9(4УКР)301я73 Ч-56
Рецензенти: В. П. Тихий, д-р юрид. наук, проф.
М. В. Тесленко, канд. юрид. наук
Схвалено Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 2 від 25.02.03)
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-2276 від 25.12.03)
Чехович С. Б.
Ч-56 Елементарний курс міграційного права України : Конспект лекцій : Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. — К. : МАУП, 2004. — 216 с. — Бібліогр.: с. 205-210.
І8БМ 966-608-364-7
Конспект лекцій з міграційного права України написано на основі вивчення проблем правового регулювання міграційних процесів, їх розвитку від часу прийняття Декларації про державний суверенітет 1990 року до сьогодення. В ньому враховано досягнення вітчизняних та зарубіжних досліджень і правореалізації міграційного законодавства України, системно розглядаються теоретичні засади формування й розвитку міграційного права України та його інститути.
Законодавчі та інші нормативно-правові акти подано станом на 1 вересня
2003 року.
Для студентів, аспірантів, викладачів юридичних вищих та інших навчальних закладів, науковців, фахівців, а також для широкого кола читачів.
ББК 67.9(4УКР)301я73
© С. Б. Чехович, 2004 © Міжрегіональна Академія І8БМ 966-608-364-7 управління персоналом (МАУП), 2004
ПОНЯТТЯ МІГРАЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Основним серед правових проблем міграційного права України є питання самостійності міграційного права як галузі в системі національного права України. Створення системи міграційного законодавства й оформлення міграційного права України у галузь права тривало значний період, початком формування якого стало прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. В ній з-посеред іншого проголошувалося, що "Українська РСР має своє громадянство; регулює імміграційні процеси".
Практичним втіленням положень цієї Декларації щодо громадянства та імміграції стали закони України "Про правонаступництво України", "Про громадянство України", "Про державний кордон України", "Про Прикордонні війська України", "Про біженців", "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", " Про туризм" тощо, які логічно продовжили послідовне здійснення державної політики у сфері правового регулювання міграційних процесів.
Одночасно запроваджувалися підзаконні нормативно-правові акти, спрямовані на створення механізмів реалізації зазначених законів.
Прийняття на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року Конституції України стало якісно новим етапом розвитку суспільних відносин у сфері міграції, оскільки було закладено принципово інші засади державної міграційної політики України, спрямовані насамперед на утвердження й забезпечення прав і свобод людини та громадянина, що відповідає міжнародно-правовим стандартам.
Людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3 Конституції України). Водночас такий юридичний феномен, як
3
держава, є також надбанням людських цивілізацій. Обидва ці явища однаково рівні і первинні для суспільства.
Йдеться про вагомість прав людини, у тому числі мігранта, що потребує істотної переорієнтації всієї національної правової системи, зокрема, на:
• чітке визначення правового статусу різних категорій мігрантів, зокрема, статусу іммігрантів, статусу іноземців та осіб без громадянства, яким надається притулок, статусу біженців, статусу репатріантів, статусу туристів-мандрівників;
• інтеграцію мігрантів в українське суспільство задля досягнення мети однакового розвитку всіх;
• гарантування реалізації прав і свобод мігрантів;
• забезпечення охорони законних інтересів і прав мігрантів;
• стимулювання участі мігрантів у державному й суспільному житті України як фактор її розвитку, як життєдайної економічної сили.
Збільшується взаємодія та взаємозв'язок національного й міжнародного права, що знайшло свій розвиток у конституційних положеннях. Відповідно до статті 9 Основного Закону України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (стаття 18 Конституції України). З огляду на це загальновизнані міграційні принципи й норми міжнародного міграційного права, міжнародні договори України у міграційній сфері є складовими національної правової системи України.
Міжнародне міграційне право перебуває у тісному взаємозв'язку з міграційним правом України, яке сформувалося й розвивається. Перше впливає на міграційне право України, оскільки низка міжнародних міграційно-правових норм після виконання припису частини першої статті 9 Конституції України безпосередньо стають частиною національного міграційного законодавства України.
Конституція України закріпила основні засади міграційної державної політики України з питань міграції людини та громадянина. Її метою є цілеспрямоване впорядкування міграційних потоків, подолання негативних наслідків неорганізованих і неконтрольованих
4
процесів міграції, забезпечення умов для реалізації прав мігрантів, їх інтеграції в політичне, юридичне, соціально-економічне та культурне національне середовище проживання тощо.
У частині першій статті 92 Конституції України зафіксовано, що лише законами України мають визначатися, зокрема, права та свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина (пункт 1), громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства (пункт 2), права корінних народів і національних меншин (пункт 3), засади регулювання міграційних процесів (пункт 10).
Частина друга статті 25 Конституції України передбачає, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Перше означає, що лише громадянин України без його згоди не може бути переміщений за державний кордон України, тим більше виданий. У міжнародно-правовій практиці термін "видача" або "екстрадиція" означає доставляння особи однією державою в іншу згідно з положеннями міжнародного договору, конвенції чи національного законодавства. Зважаючи на ці норми, їх можна розглядати як конституційну гарантію унеможливлення вигнання (видворення, вислання, депортація, виселення, експатріація (від екс.. і лат. раітіа — батьківщина) — примусове залишення батьківщини) з території України чи екстрадиції до іншої держави громадянина України.
Відповідно до положень частини першої статті 26 Конституції України для іноземців та осіб без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, запроваджено в основному національний режим, але з окремими особливостями його застосування до різних категорій зазначених осіб. Відповідно до частини другої статті 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Президент України приймає рішення про надання притулку в Україні (пункт 26 частини першої статті 106 Конституції України).
Таким чином, іноземці та особи без громадянства у питаннях міграції мають рівні права і свободи з громадянами України — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Основоположним принципом міграційного права України є свобода пересування людини і громадянина, яка є також їх суб' єктив-ним правом. Згідно з положеннями статті 33 Конституції України
5
кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Таке конституційне формулювання узгоджується з міжнародно-правовими стандартами, оскільки чотири окремих права (право на свободу пересування у межах території України, право на вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України та право громадянина України у будь-який час повернутися до України) у сукупності становлять зміст права на свободу пересування.
Зовнішній аспект полягає у праві громадянина України, іноземця, особи без громадянства вільно залишати територію України, а лише для громадян України — у будь-який час право повернутися до України (у статті 313 Цивільного кодексу України йдеться про право громадян України на безперешкодне повернення в Україну).
Відповідно до статті 310 Цивільного кодексу України (набирає чинності з 1 січня 2004 року) фізична особа має право на місце проживання та його вільний вибір, зміну, крім випадків, встановлених законом. Як випливає з правової позиції, висловленої у рішенні Конституційного Суду України у справі про приватизацію державного житлового фонду від 28 вересні 2000 року, під словосполученням "місце проживання", яке вжито у частині другій статті 24 Конституції України, мається на увазі місце проживання за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно-територіальна одиниця), а не конкретне житлове приміщення (будинок, квартира, службова квартира). Системний аналіз Конституції України свідчить, що таке трактування місця проживання поширюється на статтю 33 Основного Закону України.