Проведення такого тесту досить складне, і суди повинні встановити обставини, які були відомі сторонам (або повинні були їм бути відомими) при укладенні контракту, і приділити особливу увагу таким питанням, як відповідне положення сторін, чи отримував покупець будь-які спеціальні документи та роз'яснення, а також чи знав покупець або чи повинен був знати про розумні підстави включення обмежувальної статті. Обов'язок доведення того, що стаття була розумною і прийнятною, лежить на продавцеві.
Положення англо-американського права щодо договірної відповідальності відрізняються від положень романо-германської системи. Основний принцип загального права щодо виконання договорів полягає в тому, що договори повинні виконуватися за будь-яких обставин і незалежно від вини боржника. Якщо особа взяла на себе зобов'язання за договором, то вона не може відмовитися від його виконання, посилаючись на неможливість цього. Цей принцип "абсолютної відповідальності" склався ще в XVII ст. і логічно випливав з поняття і змісту договору в англійському праві.
Як уже зазначалося, договір розглядався як обіцянка, гарантія, що боржник взяв на себе стосовно кредитора. При цьому боржник гарантує не реальне виконання договору (зобов'язання), а лише надходження кредитору певної грошової суми. За такого підходу питання про неможливість виконання взагалі не виникає: сплатити гроші можна завжди. Крім того, право кредитора обмежується лише вимогою грошової компенсації і не передбачає, як уже згадувалося, вимоги виконання договору в натурі.
Однак, якщо в договорі обумовлювалося звільнення боржника від відповідальності за невиконання договірних зобов'язань через певні обставини, перелік яких наводився в тексті договору, то в цьому разі принцип "абсолютної відповідальності" не застосовувався[18, c.153].
Згодом англійські суди почали відходити від ними ж створених правил і визначати ситуації, при настанні яких кредитор не мав права на отримання задоволення і боржник звільнявся від виконання зобов'язань. Наприклад, таке могло бути у разі псування речі, що була предметом договору, або у випадку смерті чи хвороби особи, яка взяла зобов'язання за договором найму, або при ухваленні забороняючого закону.
За правом країн континентальної Європи, наслідком визнання договору таким, що був припинений через неможливість виконання, завжди була реституція, тобто кожна сторона повертала іншій все отримане за договором, внаслідок чого сторони начебто поверталися у початковий стан. Сучасна судова практика США дотримується тих самих принципів [10, c.217].
Особливі правила встановлені щодо правового захисту добросовісного набувача речі у особи, яка не є власником або уповноваженою на її відчуження в якості комісіонера, агента і т. п. Такий набувач, який не знає про відсутність у продавця необхідного права на продаж, визнається, тимпаче, власником купленої речі (ст. 2279 ФЦК; § 932-935 ГЦУ; ст. 1922 англійської Закону про продаж товарів; ст. 2-403 ЄТК). Із зазначеного правила робиться, однак, виняток: у добросовісного набувача куплена ним річ може бути вилучена, якщо вона була викрадена у власника або втрачена ним[4, с.41].
Регулювання позовної давності в розділі 2 ЄТК було змінено в 2003 році. Новий офіційний текст у ст. 2-715 (1) доповнив загальне правило про чотирирічний терміні позовної давності, що обчислюється з моменту виникнення права на позов, нормою, відповідно до якої цей термін може становити один рік з моменту, коли відбулося порушення договору або, коли про нього мало стати відомо, але не більше п'яти років після того, як виникло право на позов. Дане положення враховує ситуацію, коли порушення договору виявлене напередодні закінчення чотирирічного терміну, що підлягає застосуванню в іншому випадку [4, с.48].
3.2. Правова охорона сторін договору купівлі-продажу в країнах романо-германського права
Невиконання або неналежне виконання зобов'язання спричиняє негативні наслідки для винної сторони. Це може бути або вимога через судові органи виконання договору в натурі, або вимога відшкодування завданої шкоди.
Право країн континентальної Європи виходить з того, що вимога про виконання в натурі є основною, тому боржника завжди можна присудити до виконання в натурі, якщо цього бажає кредитор. Лише у разі неможливості здійснити виконання зобов'язання в натурі боржник відшкодовує завдані збитки.
Англо-американське право в питаннях про примусове виконання виходить з того, що основне, на що може претендувати кредитор у разі порушення договірного зобов'язання, це відшкодування шкоди шляхом сплати грошової компенсації. Примусове виконання договірного зобов'язання в натурі взагалі не застосовується судами загального права. Лише в окремих випадках, коли це приписується правом справедливості, суд може винести рішення про реальне виконання боржником контракту. Це буває тоді, коли відшкодування не повною мірою задовольняє кредитора, наприклад, якщо мова йде про предмети з індивідуальними ознаками або коли виконання контракту має життєво важливе значення для кредитора (наприклад, купівля-продаж бензину під час нафтової кризи)[19, c.318].
За правилами різних правових систем відшкодовується не лише реальна шкода, а й втрачена вигода, тобто ті доходи, які кредитор міг би отримати за належного виконання договору іншою стороною.
Як правило, тягар доведення завдання шкоди покладено на позивача. Сума відшкодування, на яку претендує кредитор, не повинна перевищувати розмір його справжніх втрат і мати характер штрафу стосовно до боржника, оскільки метою цивільно-правової санкції є компенсація втрат кредитора, а не покарання боржника.
За загальним правилом при порушенні договірних зобов'язань відшкодуванню підлягає тільки матеріальна шкода. Відшкодування моральної шкоди можливе лише у випадках деліктних зобов'язань. Однак існують винятки з цього правила. Так, французька судова практика і англо-американське право припускають можливість відшкодування моральної шкоди, якщо порушення договору спричинило тілесні ушкодження позивача або завдало іншої шкоди його здоров'ю.
Однією з умов договірної відповідальності за правом країн континентальної Європи є вина боржника. Цей принцип закріплений у цивільних кодексах багатьох країн. При цьому застосовується презумпція винності боржника, тобто кредитор повинен лише довести факт невиконання зобов'язання, а боржник має довести відсутність його вини. Жоден із законів не містить визначення вини, а лише зазначає форми її вияву - навмисно чи з необережності.
За правом країн континентальної Європи, звільнити боржника від відповідальності за невиконання зобов'язання можна через форс-мажорні обставини. Ознаки та перелік таких обставин, як правило, вироблені судовою практикою і доктриною різних країн, що мають свої особливості при вирішенні подібних питань.
До таких обставин належать події, що сталися незалежно від волі боржника, такі, наприклад, як стихійні лиха, природні явища, воєнні дії тощо, які неможливо було передбачити і попередити[13, c.276].
Щодо захисту добросовісного набувача, то за нормами деяких країн романо-германської системи права таке вилучення неможливе, коли саме придбання речі було здійснене в умовах публічної купівлі-продажу (на торгах, ярмарках і ін.). У цьому випадку, як передбачено французьким правом (ст. 2280 ФГК), початковий власник може вимагати повернення цієї речі, лише сплативши власнику ціну, яку вона йому коштувала [4, с.41].
Відповідальність за шкоду, заподіяну в результаті використання або споживання дефектного товару, будується за правилами деліктної цивільної відповідальності і зосереджується навколо особи виробника товару [4, с.47].
У ФРГ після реформи зобов'язального права 2001 загальний термін, протягом якого повинна бути пред'явлена вимога про недоліки товарів, становить тепер не шість місяців, а два роки (§ 438 НЦУ) [4, с.48].
Відповідно до підходу, що склався в праві країн, що відносяться до континентальної правової системи, при несплаті покупцем товару продавець має право пред'явити позов про стягнення ціни, тобто про виконання покупцем свого грошового зобов'язання та відшкодування завданих збитків у результаті неотримання ціни, яка в даному випадку підлягають обчисленню у відсотках до суми боргу (ст. 1654 ФЦК; § 324, 325 НЦУ; п. 1 ст. 49 і п. 1 ст. 50 Закону про продаж товарів Англії; ст. 2-709 ЄТК) [4, с.51].
Коротко зупинимося на питаннях, які були розглянуті в процесі виконання курсової роботи.
В першому розділі було розглянуто питанняпоняття договору в цивільному праві зарубіжних країн:зміст договору в англо-американській правовій системі;поняття договору в країнах романо-германського права.
Другий розділ присвячено розглядупорядку заключення договору купівлі – продажу;заключенню договору купівлі – продажу в Англії та Америці;заключенню договору купівлі – продажу в Німеччині та Франції; заключенню договору купівлі – продажу в Україні
У третьому розділі було розглянуто питаннязасобів правової охорони сторін в випадку його порушення:правової охорони сторін договору купівлі-продажу в країнах англо-американського права;правової охорони сторін договору купівлі-продажу в країнах романо-германського права.
Чільне положення договору купівлі-продажу серед інших договорів цивільного права знайшло своє відображення й у правотворчій діяльності зарубіжних країн. В Франції, Італії, ФРН і Японії договору купівлі-продажу присвячені відповідні розділи в цивільних і торгових кодексах. В Англії, країні прецедентного права, договір купівлі-продажу був урегульований у законодавчому порядку ще в 1893 р. виданням Закону про продаж товарів. У США застосовуються норми Єдиного торгового кодексу. Правове регулювання договору купівлі-продажу потребує удосконалення у напрямку розширення диспозитивності сторін при його укладенні та виконанні, а також приведення національного законодавства у відповідність із європейськими та міжнародними стандартами, а також у ракурсі відходу від тенденції пріоритету державної та комунальної форм власності перед приватною.