Форма договору доручення може бути усною і письмовою відповідно до загальних правил про форму угоди і про форму договору.
Відповідно до ЦК України договори доручення між організаціями та з участю організацій укладаються у письмовій формі.
Договір доручення між громадянами на обумовлену на даний період суму також укладаються у письмовій формі. Договори доручення, що укладаються за нотаріальною формою, можуть бути нотаріально засвідченими (наприклад, доручення на укладення договору купівлі-продажу квартири) [18, 729].
На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Довіреність може охоплювати лише частину юридичних дій, обумовлених у договорі доручення. Наприклад, при укладенні договору доручення на ведення справи по захисту майнових інтересів довірителя у договорі можуть бути зазначені такі юридичні дії повіреного:
– проведення правової експертизи документів;
– представництво інтересів довірителя в органах державної влади і управління, в господарському суді та інші.
По цій справі довірителем було видано довіреність на участь у засіданні господарського суду. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя.
Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво. Проте представництво ширше договірного представництва, бо підставами представництва взагалі можуть бути закон, адміністративний акт, трудовий договір. Договір доручення – це одна з можливих підстав виникнення правовідносин з представництва.
Вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися у договорі або у виданій на підставі договору доручення, або в усних розпорядженнях. Безумовним є те, що вказівки довірителя мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.
Договір доручення має багато спільного з договором комісії, який історично виник як вид договору доручення у торговельному обороті.
Але на відміну від договору доручення, де має місце пряме представництво, тобто повірений виступає від імені довірителя, у договорі комісії комісіонер – сторона, яка виконує договір, виступає в інтересах комітента, але від власного імені, що виключає можливість виникнення представницьких відносин.
Договір доручення може бути оплатним і безоплатним, договір комісії, як правило, оплатний. У відносинах з третіми особами повірений не набуває для себе ніяких прав та обов'язків, а комісіонер стає стороною в угоді, яку він здійснює для третьої особи і набуває також прав та обов'язків.
Договір доручення має спільні риси з договором підряду. І підрядчик, і повірений діють в інтересах особи, але разом з тим ці два договори відрізняються своїм предметом: у договорі підряду предметом є матеріалізований результат роботи, а в договорі доручення – юридичні дії повіреного.
Складніше розмежувати договори доручення та експедиції. Експедитор, як і повірений, може здійснювати і юридичні, і фактичні дії. Але предметом договору експедиції є водночас і юридичні, і фактичні дії. Наприклад, доставка вантажу на станцію або на склад клієнта. Ці договори відрізняє те, що експедитор може діяти як від імені клієнта, так і від свого імені. Повірений же діє тільки від імені довірителя.
Вивчення практики судів у господарських справах дає можливість зробити загальний висновок про те, що правильне визначення договірних відносин, у яких перебувають сторони, є необхідною передумовою правильного визначення предмета позову, з яким сторона, чиї права та інтереси порушено, звертається до суду.
Наведена справа відображає відносини, пов'язані з наданням послуг. І тому важливо встановити, за допомогою якого договору (комісії, доручення, підряду) опосередковані відносини сторін. Це є важливим у зв'язку з тим, що вид договору зумовлює предмет позову, а також вказує на те, яка із сторін може виступати позивачем.
З матеріалів справи випливає таке [17].
Об'єднання "Донецькпром" та українсько-ліванське спільне підприємство "Бейрут" уклали договір від 18 червня 2 p. № 18/6, відповідно до якого СП "Бейрут" зобов'язалося укласти від імені і для об'єднання договір поставки товару – мазуту кількістю 1 тис. тонн за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну. На виконання цього договору СП "Бейрут" уклало з акціонерним товариством "Екорамбус-Україна" договір про спільну діяльність від 18 червня 1993 р. № 34/93, в якому передбачено, поряд з іншими послугами, придбання і постачання продукції.
Відповідно до цього договору та договору від 18 червня 1993 р. № 18/6 СП "Бейрут" погодило протокол на придбання і поставку 1 тис. тонн мазуту за ціною 250 тис. крб. за 1 тонну, в якому постачальником мазуту є AT "Екорамбус-Україна", а одержувачем-об'єднання "Донецькпром". Одержувач здійснює оплату за поставлений мазут СП "Бейрут" для подальших розрахунків спільного підприємства з постачальником – AT "Екорамбус", після чого проводиться відвантаження мазуту на адресу об'єднання.
Таким чином, СП "Бейрут" виконало зобов'язання за договором від 18 червня 1993 р. № 18/6, уклавши для об'єднання "Донецькпром" угоду на поставку мазуту кількістю і за ціною, вказаними об'єднанням, і гарантувало постачальникові оплату вартості мазуту. Згідно з цим договором об'єднанню "Донецькпром" 25 червня 1993 р. було поставлено 1084,401 тонн мазуту. Вантажовідправником мазуту є Дрогобицький нафтозавод, якому вартість мазуту було сплачено постачальником – AT "Екорамбус-Україна".
Об'єднання прийняло спірний мазут, зарахувало його за ціною 300 тис. крб. за 1 тонну і використало на свої потреби. Однак об' єднання не оплатило вартості мазуту СП "Бейрут".
Доводи об'єднання про невиконання ним зобов'язання ґрунтуються на тому, що об'єднання не одержувало мазут від СП "Бейрут"; за спірним відправленням мазут було відвантажено Дрогобицьким нафтозаводом; СП "Бейрут" не подало документи на підтвердження того, що воно є власником мазуту.
Вищий господарський суд України своїм рішенням договір між СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" від 18 червня 1993 р. № 18/6 розірвав та зобов'язав ВО "Донецькпром" повернути СП Бейрут" 1084,401 тонн мазуту.
У справі, що коментується, СП "Бейрут" і ВО "Донецькпром" уклали договір № 18/6, який може бути визначений як договір доручення. Але згодом ці відносини переросли у договір комісії. Виконуючи доручення об'єднання, СП "Бейрут" уклало договір від 18 червня 1993 р. № 34/93, згідно з яким третя особа – AT "Екорамбус-Україна" поставила об'єднанню мазут. Об'єднання прийняло мазут і, використавши його на свої потреби, не оплатило при цьому його вартості. Така протиправна поведінка призвела до збитків СП "Бейрут", які й було відшкодовано шляхом винесення судового рішення.
Отже, доручення – це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).
Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг – дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому "один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів".
Договір доручення має риси, схожі з договором підряду, оскільки підрядник також здійснює певну роботу для замовника. Проте внаслідок дій підрядника з'являється певний майновий результат. Крім того, за договором підряду обов'язково здійснюються фактичні дії, водночас як договір доручення передбачає здійснення юридичних дій.
Треба вказати на схожість деяких договорів з надання послуг – договору комісії, управління майном, виходячи з тих підстав, що в них бере участь посередник, який діє від власного (договір управління, договір комісії) або від чужого імені (повірений), але завжди у чужих інтересах. Отже, вказані договори можна віднести до посередницьких.
Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п. 1 ст. 1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва – договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.
Договір доручення отримав деякі нові риси у нормах ЦК України порівняно з ЦК УРСР 1964 р. Слід зазначити деякі моменти.
У ЦК України є вказівка на те, що повірений створює права та обов'язки лише щодо довірителя, а не особисто для себе. Це надзвичайно важлива новела, яка підтверджує на законодавчому рівні розповсюдження на зобов'язання з доручення правової регламентації представництва. Також у ЦК України є окремі статті, присвячені питанням строку договору доручення (ст. 1001), встановлення виключного права повіреного на здійснення юридичних дій (п. 2 ст. 1000), права повіреного на плату (ст. 1002), виконання договору доручення (ст. 1004), особистого виконання договору доручення (ст. 1005) тощо.
Договір доручення вважається консенсуальним – права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним.