Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.
Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).
Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання договору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст. 1002 ЦК України).
Договір доручення у разі його безоплатності вважається одностороннім – повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіритель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.
Договір доручення належить до фідуціарних угод. Його передумовою є взаємна довіра сторін.
Слід вказати на досить широке розповсюдження договору доручення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може самостійно здійснювати необхідні юридичні дії – укласти договір, отримати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.
Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб – як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.
При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст. 243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.
Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.
Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України). Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У законі зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противному разі вони не будуть "зв'язувати повіреного". Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.
За загальним правилом повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (п. 1 ст. 1004 ЦК України). Повірений може порушити вказівки довірителя і відступити від змісту доручення, якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк своєчасної відповіді на свій запит. Проте повірений має повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (п. 1 ст. 1004 ЦК України).
У передбаченому вище випадку певні пільги надаються комерційному представнику і це є новелою ЦК України. Вони полягають у тому, що комерційному представнику може бути надано право відступати від вказівок довірителя в його інтересах без попереднього запиту про це (п. 2 ст. 1004 ЦК України).
У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму правочинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.
Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на користь повіреного.
Слід зазначити, що договір підтверджує наявність відносин між довірителем і повіреним, їх взаємні права та обов'язки, що не цікавлять третіх осіб, які у свою чергу вступають у певні правовідносини з повіреним відповідно до його завдань. Вони мають знати про характер та межі його повноважень. Повноваження повіреного визначаються у довіреності. Тобто для належного дотримання форми має бути і договір, і довіреність, що являє собою не договір, а засіб його фіксації шляхом одностороннього волевиявлення довірителя про надання певних повноважень повіреному з дотриманням усіх вимог щодо оформлення цього документа.
Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.
Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.
Довіритель і повірений у силу договору наділяються відповідними правами та обов'язками. Повірений зобов'язаний:
1) особисто виконати дане йому доручення. Це зумовлено нематеріальним характером послуги, що надається ним і довірчими відносинами, які обумовлюють, як правило, даний договір. Тому в законодавстві передбачаються певні обмеження щодо передоручення і встановлюється детальна регламентація цього процесу (ст. 240 ЦК України).
Передоручення – особливий вид заміни сторін у зобов'язанні, дозволяється лише у разі, якщо це передбачено договором або повірений примушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя.
Повірений, який передовірив виконання іншій особі, має негайно сповістити про це довірителя. У цьому разі він відповідає лише за вибір замісника;
2) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання доручення (ст. 1006 ЦК України). Виконання цього обов'язку надає довірителю змогу розібратися у ситуації і при потребі змінити свої вказівки або відмовитися від договору;
3) після виконання доручення або в разі припинення договору до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк чинності якої не сплинув, і надати звіт із залученням виправдальних документів, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення;
4) негайно передавати довірителю все одержане у зв'язку з виконанням доручення [29, 164].
На довірителя також покладаються певні обов'язки на підставі договору доручення (ст. 1007 ЦК України). Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.
Довіритель зобов'язаний, якщо інше не передбачено договором:
1) забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення;
2) відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення;
3) негайно прийняти від повіреного все одержане ним згідно з договором;
4) виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить. Такий обов'язок виникає при сплатному договорі доручення, і певна плата передбачена законом для комерційного представництва.
Договір доручення може бути припинений на загальних підставах припинення. Проте, враховуючи особливі довірчі стосунки між сторонами, законодавство передбачає деякі особливі підстави припинення цих правовідносин, оскільки з боку довірителя потрібно довіряти повіреному, бо він своїми діями зобов'язує довірителя.
У зв'язку з цим закон передбачає, що довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час (пункти 1-2 ст. 1008 ЦК України). Отже, договір доручення припиняється у разі:
1) відмови довірителя від договору.
Якщо договір доручення припинений до того, як доручення було повністю виконане повіреним, довіритель має відшкодувати повіреному зазнані при виконанні доручення витрати, а якщо повіреному належить плата – також виплатити йому плату рівноцінну виконаній ним роботі. Це правило не застосовується до виконання повіреним доручення після того, як він довідався або міг довідатися про припинення договору доручення;
2) відмови повіреного від договору доручення;
3) смерті довірителя або повіреного;
4) визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеженим у дієздатності чи безвісно відсутнім;
5) ліквідації юридичної особи [29, 166].
У разі смерті повіреного його спадкоємці зобов'язані повідомити довірителя про припинення договору доручення та вжити заходів, необхідних для охорони майна довірителя, зокрема зберегти його речі, документи та передати довірителеві. Такий самий обов'язок покладається на ліквідатора юридичної особи – повіреного (ст. 1010 ЦК України).
Слід зазначити, що при комерційному представництві довіритель, який відмовляється від договору, зобов'язаний повідомити другу сторону про припинення договору не пізніше як за один місяць до його припинення, якщо триваліший строк не передбачений договором.
Довіритель звільняється від такого обов'язку у разі припинення юридичної особи, яка виступає комерційним представником (ст. 1008 ЦК України).
Питання співвідношення цих двох договорів є актуальним тому, що без розуміння правової природи правочину і його місця в загальній цивільно-правовій системі договірних зобов'язань важко адекватно оцінити наслідки закріплення у вітчизняному законодавстві положень про нього, а також шляхи вдосконалення відповідної нормативної бази, не говорячи вже про значення такого нововведення для практики ділового обороту.