Релігійні об’єднання - це діючі в Україні церкви (Українська православна церква, Українська греко-католицька церква, Всеукраїнський союз християн віри євангельської п’ятидесятників та інші), які представляють своїми центрами (управліннями), що мають власні назви відповідно до своїх зареєстрованих статутів.На всі інші організації, які хоч і утворені за релігійною ознакою, але структурно не входять до релігійного об’єднання (церкви) або не мають основним своїм завданням задоволення релігійних потреб громадян дія Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації ”не поширюється.Чинне законодавство і загальне спрямування державної політики України щодо релігії і церкви створили сприятливі умови для розвитку релігійних організацій. За роки державної незалежності релігійна мережа в Україні зросла більш ніж у три з половиною рази і продовжує зростати. Зростання кількості та активності релігійних організацій в Україні, обумовлює й зростання соціальної значущості і гуманітарної ролі церкви в українському суспільстві. Важливим критерієм демократизації суспільства є свобода світогляду і віросповідань, оскільки людина історично ідентифікує себе не лише за індивідуальними, статевими, родовими, етнічними, культурними, моральними, державними, національними, а й за релігійними ознаками. Не перебільшуючи можна зазначити, що без релігії унеможливлюється відродження нації в усьому спектрі її суспільно-політичного існування. Отже, українцям треба спиратися на релігійні традиції, що вкорінені в історичних формах буття і духовності українства.
Відповідно до ст. 35 Конституцій України церква і релігійні організації відокремлені від держави. Але відокремлення церкви від держави не означає, що закони, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб’єктів, взагалі не регулюють відносини між церковними організаціями і державними органами [27, с. 184]. Така постанова питання не відповідала б соціальній природі релігійно-церковного комплексу. Релігія є складовою частиною суспільства. Релігійні відносини виступають змістовним елементом неполітичних стосунків громадянського суспільства, тому держава зобов’язана захищати і надійно регулювати такі відносини. Але суспільство складається з релігійних і нерелігійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.
Великий вплив на законотворчий процес, має запозичення досвіду регламентації релігійної свободи, зафіксованого у міжнародних правових актах, що дозволяє по-новому подивитися на проблеми державних гарантій та регулювання діяльності релігійних організацій в Україні.
Якщо характеризувати вітчизняне законодавство стосовно свободи совісті й віросповідань у загальних рисах, то необхідно відзначити його вагомий внесок у справу демократизації релігійного середовища України.
Завдяки набуттю чинності означеними нормативно-правовими актами в українському суспільстві відбулися такі позитивні зрушення:
- відбулася відчутна плюралізація релігійного простору нашої держави за роки незалежності. Нині у ньому присутні найрізноманітніші віросповідні течії і напрями- від традиційних церков (православна, греко-католицька, римсько-католицька, євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня та ін.) до неординарних неокультів (гух’ясамаджа, трансцендентальна медитація,всесвітня чиста релігія тощо).
- постійно зростає кількість релігійних об’єднань;
- відсутній ідеологічний тиск на ту чи іншу конфесію; особистості надано реальну можливість вільно сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної;
- спостерігається активна участь духовенства, віруючих у суспільно- громадському житті країни (фактично священнослужителі задіяні в організації й здійсненні публічних заходів будь-якого рівня й характеру - державних свят, різних форумів, дипломатичних зустрічей тощо).
Попри всі законодавчі гарантії держава не може гарантувати бездоганного функціонування механізму взаємовідносин між державою та церквою, а також між різними церквами та конфесіями. Протягом останніх років, то загострюючись, то вщухаючи, точаться міжконфесійні конфлікти, проповідують сумнівні вчення зарубіжні проповідники. А найбільш жахливим є те, що деякі секти, впливаючи на психіку, калічать душі людей, особливо молоді. Для виходу з цієї кризової ситуації пропонується суттєво доповнити чинне законодавство про свободу совісті та релігійні організації новими правовими положеннями. По-перше, ключовий інструмент реалізації державної політики у релігійно-церковній сфері - Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» - приймався у першій половині 1991 року, і з того моменту у нього фактично не вносилися суттєві зміни. отже, даний нормативний акт не спроможний адекватно реагувати на цілу низку викликів сьогодення. По-друге, між законодавчими актами, котрі так чи інакше регламентують процеси у конфесійній царині, трапляються значні неузгодження.
Приміром, із прийняттям Закону україни «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» від 2003 р. на практиці виникла низка проблем щодо набуття статусу юридичної особи не прибутковими організаціями, зокрема і релігійними. Колізія правових норм стосовно процедури державної реєстрації релігійних організацій між цим Законом і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» спричинила проблему подвійної реєстрації релігійних інституцій, що в свою чергу призвело до ускладнення отримання останніми статусу юридичної особи. По-третє, серед нормативних актів, є такі, поява яких обумовлена політичною кон’юнктурою. До таких документів відносять Постанову Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2002 року № 137 «Про умови передачі культових будівель - визначних пам’яток архітектури релігійним організаціям» та указ Президента України від 21 березня 2002 року № 279 «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій».
Зазначена Постанова, відміняючи ряд попередніх, дозволяє передавати релігійним об’єднанням у користування культові будівлі - визначні пам’ятки архітектури, котрі до цього не підлягали передачі у постійне користування церквам. Таке рішення навряд чи можна назвати конструктивним і зваженим, оскільки воно суперечить інтересам українського народу, адже ряд пам’яток мають надзвичайну цінність для збереження історичної пам’яті всієї нації, а не окремих релігійних громад. По-четверте, українське законодавство стосовно свободи совісті та релігійних організацій містить чимало положень, сформульованих у форматі звичайних декларацій, в яких і натяку немає на зобов’язання і відповідальність конфесій. Скажімо, ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» проголошує: «релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів». Інший приклад - ст. 6 цього ж Закону. У ній, зокрема, унормовується: «Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань». Обидві статті віддзеркалюють класичний для вітчизняного правового простору випадок: має місце вказівка як діяти або не діяти, однак не визначені санкції, тобто, що очікує порушників у разі недотримання законодавчої норми. Непрописаність конкретних карних санкцій за ті чи інші правопорушення продукує у релігійних об’єднань і окремих священнослужителів відчуття вседозволеності. Таким чином, чинне законодавство України про свободу совісті та релігійні організації виглядає далеким від досконалості. Воно позбавлене на сьогоднішній день органічності, та є, так би мовити, формально-ситуативним. Чинним правовим документам також не вистачає логічної впорядкованості, інколи вони навіть суперечать один одному. Проте ключова проблема відповідного законодавства все-таки – відсутність глибини розуміння тих процесів, котрі відбуваються в конфесійній царині, відсутність системного погляду на те, якою має бути державна політика стосовно релігійно-церковного сегменту суспільства, на яких теоретико-методологічних засадах її необхідно вибудовувати.
Пріоритетними напрямами законодавчого унормування релігійно-церковної сфери сьогодні є наступні.
1. Підготовка Концепції державної політики з питань свободи совісті й віросповідання. Одне з основних завдань Концепції - визначення оптимальної для України моделі державно-церковних і суспільно-релігійних відносин.
2. Розробка нового Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».
До ухвалення Концепції та прийняття Закону важливо до чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації внести необхідні корективи для адекватного реагування на назрілі проблеми. Щодо цього доцільнозробитинаступне:
1. Проаналізувати та узгодити між собою Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» й ті нормативні акти, які так чи інакше стосуються конфесійної сфери (Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», Земельний Кодекс України та ін.).
2. Переглянути, змінити, а деякі й скасувати ситуативні укази, розпорядження, постанови, видані Президентом України та Кабінетом Міністрів України з метою «упорядкування» релігійно-церковної сфери, які не відповідають національним інтересам українського народу, суперечать Конституції україни і законам України.
3. Внести доповнення до чинного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», котрі регламентуватимуть діяльність новітніх релігійних рухів. Передусім йдеться про визначення механізму упередження негативних виявів неокультів.
4. У законодавстві щодо релігії та церкви конкретизувати правові санкції, котрі стосуються відповідальності конфесій та їхніх окремих представників за вчинені правопорушення. Саме розмитість вказаних положень не дозволяє органам влади згідно з правовими нормами виконувати свою безпосередню функцію контролю та дозволяє релігійним об’єднанням в цілому чи їхнім членам ігнорувати чинні закони.
Такі заходи дозволять не лише модернізувати суспільно-релігійні відносини, у тому числі й державно-церковні, а й сформують надійний фундамент гармонізації взаємин української держави зі світовим співтовариством як у релігійній сфері, так і в гуманітарній політиці в цілому.