У разі, якщо позивач звертається до арбітражного суду з вимогою про визнання недійсним акта державної податкової інспекції і не ставить питання про повернення з бюджету списаних у безспірному порядку сум, то така
позовна заява має немайновий характер і державне мито має стягуватися відповідно до підпункту "б" п. 2 ст. З Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. № 7-93. Якщо ж позивач заявляє вимогу про визнання недійсним акта державної податкової інспекції і одночасно ставить питання про повернення з бюджету списаних у безспірному порядку сум, то такі позовні заяви, що мають одночасно майновий і немайновий характер, повинні оплачуватись державним митом за ставками, встановленими підпунктами "а" і "б" п. 2 ст. З цього Декрету (п. 11 роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 12 травня 1995 р. № 02-5/451).
Вищезазначені засоби захисту суб'єкти підприємницької діяльності можуть застосовувати для захисту своїх майнових прав від незаконних дій інших контролюючих органів, яким надано право вживати до них такі санкції, списуючи грошові суми у безспірному порядку. Недійсними в судовому порядку можуть бути визнані лише акти ненормативного характеру — рішення відповідних органів, прийняті компетентними службовими особами (але не акти перевірок, що не є актами ненормативного характеру).
Так, Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України розглянула заяву контрольно-ревізійного управління по Полтавській області про перевірку рішення арбітражного суду Полтавської області за позовом Лубенського відділення банку АК "Україна" до контрольно-ревізійного управління по Полтавській області про стягнення 646 900 782 крб. Вона, зокрема, зазначила, що при прийнятті рішення про задоволення позовних вимог відносно визнання недійсним акта перевірки від 14 липня 1994 р. не враховано, що арбітражні суди розглядають заяви про визнання недійсними тільки обов'язкових для виконання рішень державних органів, а не актів перевірок. Позивач у позовній заяві вимагав визнати недійсним не рішення КРУ по Полтавській області, а акт перевірки, що не передбачено Арбітражним процесуальним кодексом. Не було дано також належної правової оцінки п. 10
ст. 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" стосовно повноважень КРУ при застосуванні до установ банку фінансових санкцій. Тому Арбітражна наглядова колегія Вищого арбітражного суду України ухвалила: рішення арбітражного суду Полтавської області від 13 грудня 1994 р. з даної справи скасувати, справу передати на новий розгляд1.
І 3. Засоби захисту прав підприємців
при порушенні їх незаконними актами
інших державних органів
Важливим засобом захисту прав підприємців — юридичних осіб є нерідко застосовуване в практиці визнання арбітражними судами недійсними неправомірних рішень (актів) державних та інших органів про ліквідацію або реорганізацію суб'єктів підприємницької діяльності. Це можуть бути, наприклад, визнання арбітражним судом недійсними рішень (актів) про реорганізацію або ліквідацію підприємств, прийнятих державними або іншими органами, які не є власниками майна або не мають від них відповідних повноважень (за позовами підприємств або одного чи кількох засновників); визнання недійсними рішень державних органів, уповноважених управляти державним майном, про реорганізацію або ліквідацію об'єднань, створених підприємствами на добровільних засадах, прийнятих з перевищенням їх повноважень.
Визнання в судовому порядку недійсним незаконного акта державного або іншого органу виключає необхідність відміни цього акта органом, що його видав. Однак суд (арбітражний суд) не може скасувати цей акт, оскільки таких повноважень він не має. Результатом розгляду арбітражним судом спору може бути рішення про визнання такого акта недійсним.
1 Бизнес. - 1995. - № 13. - С. 16.
'З -, '• "•-:'''; ; " '
Іноді в практиці вищезазначене положення порушується, і суд не тільки визнає недійсним незаконне рішення державного органу, а й скасовує його.
Так, прокурор м. Києва звернувся до суду із заявою про визнання недійсним рішення районної державної адміністрації м. Києва від 22 лютого 1994 р. № 107, посилаючись на те, що дане рішення було прийнято з порушенням чинного законодавства, а в задоволенні протесту було відмовлено. Представник виконкому Радянської районної ради народних депутатів м. Києва зазначену заяву визнав.
Суд, заслухавши сторони та вивчивши письмові матеріали, ухвалив, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
У судовому засіданні встановлено, що рішенням від 22 лютого 1994 р. № 107 мале приватне підприємство "Фільмотека" було виключено з книги-реєстру Радянської районної державної адміністрації м. Києва. Зазначене рішення було прийнято з порушенням чинного законодавства, що регулює процедуру та умови ліквідації підприємств. Відповідно до ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" ліквідація підприємства провадиться за рішенням власника. Згідно з декретами Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. "Про управління майном, що знаходиться в загальнодержавній власності" і від 31 грудня 1992 р. "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" власником майна МП "Фільмотека", заснованого Київською кіностудією художніх фільмів ім. О. П. Довженка, є Міністерство культури України. Як пояснив у судовому засіданні представник виконкому Радянської районної ради народних депутатів м. Києва, рішення Міністерства культури України про ліквідацію МП "Фільмотека" виконкому подано не було, також не було подано доручення Міністерства культури України директорові Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. П. Довженка прийняти таке рішення. Державна адміністрація виключила підприємство з реєстру, повіривши, що зазначені документи є, оскільки на них є по-
силання в наказі від 16 серпня 1993 р. № 263, виданому директором кіностудії. Однак кіностудія не представила зазначені документи під час розгляду протесту прокурора.
Крім того, були порушені вимоги ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" про порядок ліквідації підприємств. Відповідно до п. 1 зазначеної статті ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, що утворюється власником або уповноваженим ним органом. Як свідчать матеріали справи, наказ про утворення ліквідаційної комісії виданий директором кіностудії 16 серпня 1993 p., а оголошення в пресі про припинення діяльності МІГ "Фільмотека" було зроблено 5 травня 1993 p., тобто до утворення ліквідаційної комісії. Дані твердження представник виконкому не спростовує. Акт і наказ про ліквідацію МП "Фільмотека" були затверджені і видані не власником.
Оцінюючи в сукупності все викладене, суд визнав, що рішення Радянської районної державної адміністрації м. Києва від 22 лютого 1994 р. № 107 прийнято без належної перевірки дій і повноважень директора кіностудії всупереч чинному законодавству і тому підлягає скасуванню. На підставі викладеного, керуючись статтями 24818, 24819 ЦПК України, суд рішенням від 9 березня 1995 р. заяву задовольнив і визнав рішення Радянської районної державної адміністрації м. Києва від 22 лютого 1994 р. № 107 про виключення МП "Фільмотека" з кни-ги-реєстру підприємств Радянського району м. Києва незаконним і скасував його1.
Отже, суд правомірно визнав недійсним незаконне рішення державного органу, однак він не мав права скасовувати рішення, оскільки це виходить за межі його повноважень.
У арбітражній практиці виникло питання, чи має право ліквідоване підприємство звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним акта про його ліквідацію. Так, підприємство звернулося до арбітражного суду із заявою про визнання недійсним рішення органу
1 Юридическая практика. — 1996. — № 7. — С. 3. ,»_••.
управління про ліквідацію цього підприємства. Вважаючи, що з моменту прийняття зазначеного рішення підприємство втратило статус юридичної особи, відповідач послався на те, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про арбітражний суд" ця справа непідвідомча арбітражному суду. Вищий арбітражний суд України в інформаційному листі "Про деякі питання практики вирішення господарських спорів" від 6 червня 1994 р. № 01-8/368 роз'яснив, що таке твердження відповідача не відповідає чинному законодавству, оскільки згідно з п. 4 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство вважається реорганізованим або ліквідованим з моменту виключення його з державного реєстру України. До цього моменту підприємство не позбавлено статусу юридичної особи і тому на підставі п. 2 ст. 27 Закону України "Про підприємства в Україні" має право звернутися до арбітражного суду із заявою про визнання такого акта недійсним1.
Складності у практиці викликало й інше питання: чи можна визнати недійсними акти органу управління, яке ліквідовано. Відповідно до ст. 12 Арбітражного процесуального кодексу України арбітражним судам підвідомчі справи у спорах про визнання недійсними актів ненормативного характеру за підставами, зазначеними у законодавстві. Тому якщо позивач вважає, що акт, виданий органом управління, який згодом був ліквідований, не відповідає законодавству, арбітражний суд не може відмовити позивачеві у захисті його прав та інтересів. Йому необхідно встановити орган, до якого передано функції з видання таких актів, і залучити його до участі у справі. У разі невідповідності оспорюваного акта законодавству його слід визнати недійсним2.