гетьман такими словами: “А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче – вільна дорога. Учасники Переяславської ради висловились: “Волим під царя московського православного”. Всьго лише 284 особи козацького стану прийняли присягу в Переяславі. До них слід додати невелику кількість переяславських міщан.
Відразу ж після присяги Богдан Хмельницький і старшина, не задовольнившись царським словом, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від Москви письмових договірних гарантій і зобов`язань.
Цей факт говорить про те, що взагалі не існувало ні Переясласької угоди 1654 року, ні переяславського договору як документу. В 1654 році відбулася тільки малочисельна Переяславська рада, яка скоріше носила декларативний характер і не мала ніякої юридичної сили. Відбувалася також однобічна присяга гетьмана, невиликого козацтва та міщан. У Переяславі українська сторона не отримала жодного офіційного документу, який би визначав умови “об`єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів”.
Відразу після Переяславської ради у гетьманській концелярії відпрацьвують проєкт відповідного договору, а в березні 1654 р. українське посольство прибуває до Москви. 14 березня посли подали письмовий текст проєкту договору з 23-х статей, що фіксували умови, на яких уряд Української держави передбачав об`єднання з Московською державою. На цьому документі був підрис гетьмана Богдана Хмельницького і печатка Війська Запорізького. Отже, з повністю можна сказати, що текст проєкту договору із двадцяти трьох статтей, поданий послами царю, був підготовлений в Україні.
Статті проєкту договору стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави. У першій статті йшла мова про підтвердження “прав і вольностей” Війська Запорізького, а фактично прав івольностей всієї України, оскільки формула “гетьман з Військом Запорізьким” репрезентувала в офіційних юридичних і дипломатичних документах Українську Гетьманську державу, що склалася в роки Визвольної війни 1648-1654 рр. У статті говорилося про непорушність прав івольностей козацького стану в управлінні, суді і в приватних правових відносинах. Друга стаття обумовлювала кількість козацького війська – збройних сил України – 60 тисяч, третя – передбачала підтвердження “прав та вольностей” української шляхти, четверта – щоб доходити на царя збирали урядники з місцевих людей, у п`ятій – йшлося про надання староства Чигиринського під гетьманську булаву, шоста стаття закріпляла право Війська Запорізького обирати гетьмана, сьома – декларувала недоторканність козацьких земель і маєтків та їх спадкування козацькими вдовами та дітьми, статті восьма – дванадцята були присвячені виплаті грошей на утримання гетьманської адміністрації і козацької армати.
У статті тринадцітій була сформульована ідея про непорушність прав, наданих князями та королями духовним та мирським людям. Стаття чотирнадцята затверджувала право зносин гетьмана і Війська Запорізького з іншими державами. Статті п`ятнадцята-шістнадцята стосувалася виплати цареві данини та спробам збирання податків для цього. У статті сімнадцятій мова йшла про те, що права населення України гарантують царські хартії. Стаття вісімнадцята зазначала, що поли мають порушити питання про київського митрополита відповідно до усного наказу гетьмана. У статті дев`ятнадцятій викладалися пропозиції прол термінову відправку царського війська під Смоленськ, щоб попередити об`єднання поляків з іншими ворожими силами. Стаття двадцята ставила питання про утримання військової залоги на кордонах України. У статті двадцять першій встановлювалися розміри платні рядовим козакам, полковникам і сотникам. Стаття двадцять друга говорила про спільні дії проти нападів татар, а стаття двадцять третя – про утримання фортеці Кодак та її залоги для охорони південного кордону України.
Як бачимо, український проєкт договору, за винятком п`яти останіх статтей, що стосувалися важливвих проблем, мав конституційний характер.
Український історик і юрист Андрій Яковлів підкреслював, що українським проєктом договору “гарантувалася повнота внутрішньої автономії держави й усувалося будь-яке втручання влади московського царя у внутрішні справи України”.
Після обговорення проєкту договору десять статтей – 1,2,3,5,6,7,9,11,13,17 – затверджувались беззастережно. Ст. 4.8.12.15.16 – з деякими застереженнями, що іноді суттєво змінювали українські сторони. Щодо ст. 18,19,22 то позитивне їхне рішення було висловлене в іншій формі. У ст. 14 царським указом були внесені обмеження. Ст. 10,12,23 містили резолюцію “допросить”, тобто з`ясувати, і пояснювали, що саме, а відносно ст. 21 бояри і цар вирішили взагалі “отговаривать“.
21 березня українські посли подали нову редакцію проєкту договору, що містив тільки 11 статей, які було ратифіковано, що й підтвердив цар жалуваною грамотою від 27 березня 1654 р. Таким чином, були підтверджені права і вольності Війська Запорізького, встановлено кількісний склад збройних сил укрУкраїниідтверджено право Війська Запорізького обирати гетьмана, спадкувати козацькі маєтки і права козаків їх вдовами і дітьми.
Договір між Україною і Московською державою сформувався не за звичною для наших часів моделлю міждержавних договорів, тобто не як єдиний акт за підписом обох сторін. Умови договору містяться в двох різних за формою актах: в так званих “Березневих статтях” від 21 березня і царської “Жалуваної грамоти гетьманові і Війську Запорізькому” від 27 березня, які складають одну цілість. Акти, якими обмінювалися сторони, були за своєю суттю договором, тобто угодою двох держав.
Укладаючи договір з Москвою, Україна як незалежна держава ставила свої умови, що їх прийняла друга сторона – держава Московська.
Царська жалувана грамота від 27 березня 1654 р. називає Гетьмана і Військо Запорізьке, “підданими московського царя”.
Договірні (гетьманські) статті та інші нормативні акти – юридичне закріплення змін у правовому статусі України другої половини XVII-XVIII ст.
Причини прийняття та загальна сутність гетьманських статтей:
На раді в Переяславі в 1659 році під тиском Москви були прийнятті Переяславські статті, в яких передбачався контроль царя над козацьким військом, обмежувалась влада гетьмана.
Царський уряд посилає московське і українське козацьке військо на Правобережну Україну. Поляки в цих умовах запропонували козацькій старшині переговори, на що та відразу ж погодилась. Було укладено Слободищенський трактат, основою якого стала глядацька угода. Узгодились на автономію України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.
13 січня 1667 року в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було укладено перемир`я між Московською державою і Польщею. Лівобережна Україна залишалася за Москвою, Правобережжя за Польщею, крім Києва, який на два роки мав відійти до Москви. Запорізькр Січ потрапляла під владу обох держав.
Внаслідок угоди двох країн стався поділ української території на дві частини. Царський уряд зламав договір 1654 року, за яким він зобов`язався зберігати “права і вольності” України.
В 1669 році були прийнятті Глухівські статті[3], які значно зменшували число воєвод і обмежували їхні функції в українських містах командуванням царськими гарізонами.
25 липня 1687 року гетьманом Лівобережжя України було обрано Івана Мазепу, одного з найвидатніших державних діячів України. На старшинській раді були затверджені так звані Коломацькі статті, які вже традиційно приймалися при обранні нового гетьмана. Статті зобороняли Україні торгувати з Кримом, порушували її фінансову ситему. Ст. 19 без усяких застережень проголошувала Україну частиною Московської держави.
Зміст основних статтей.
“Переяславські статті”[4] (17 жовтня 1659 р.)
4. Безуказу і без повеління великого государя, його царської величності, самому гетьману з усім Військом Запорозьким у війну нікуди не ходити, і полками великіми і малими людьми Війська Запорозького ніякими околишнім державам не допомогати і на допомогу до них людей не посилати, щоб тією допомогою Військо Запорізьке не зменшувалось; а коли б без гетьманського відому хто пішов у війну самовільно, тих карати на смерть.
5. Великий государ, його царська пресвітла величність, наказав бути в своїх царської величності черкаських містах: в Перяславі, в Ніжині, в Чернігові, в Бряславі, в Умані своїмцарської величності воєводом з ратними людьми для захисту від ворогів, а тим воєводам у військові права і вольності не ступати.
7. Який гетьман по указу царської величності і по обранню всього війська учиниться у війську гетьманом, а після того зробить який проступок, то війську без указу царської величності, самим гетьмана не зміняти, хоч новобраний гетьман, крім зради, провинй яку і вчинить: і великій государ, його царська величність, звелить про це розшукати всім військом і по розшуку звелить указ учинити, як воно заведено у війську з давніх-давен; а сам самостійно гетьмана без указу царської величності не змінювати; також і гетьману без ради і без ухвали усього простого люду в полковники та інші начальні люди нікого не обирати, а щоб обирати у військо полковників на раді, кого між себе побажають з своїх полковників, а з інших полків в полковникі не обирати; також тих полковників гетьман не повинен відставляти.
12. Наказному гетьману Івану Безпалому і його полку начальним людям, також полковникам: переяславському – Тимофію Цецурі, ніжинському – Василю Золотаренку, чернігівському – Анікію Силіну і їх полків начальним людям, якщо який з тих людей буде винний, присуду до смерті в якіх ділах, і їх гетьману, і начальним людям, без указу великого государя, його царської величності не карати доти, поки царська величність не накаже послати кого до суду на виправлення.