Смекни!
smekni.com

Цивільне право 2 (стр. 181 из 193)

Покладаючи на опікуна чи на відповідний заклад обов'язок від­шкодувати шкоду, завдану особою, яку визнано недієздатною, закон виходить із того, що цей обов'язок відповідальної за шкоду особи ви­никає як наслідок її протиправної і водночас винної поведінки. Це є загальним правилом. Однак, якщо опікун недієздатної особи, яка зав­дала шкоди, помер або у нього відсутнє майно, достатнє для відшко­дування шкоди, а сама недієздатна особа має таке майно, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди, завданої каліцт­вом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю потерпілого, част­ково або у повному обсязі за рахунок майна цієї недієздатної особи.

Окремий різновид зобов'язань з відшкодування шкоди складають зобов'язання, у яких боржник (фізична особа) в момент завдання шкоди перебував у такому стані, що був не здатний усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними. Маються на увазі фізичні особи дієздатні. Ні до однієї із категорій осіб, про яких згаду­валося вище, вони не належать.

Залежно від причин, що позбавили фізичну особу здатності усві­домлювати значення своїх дій або керувати ними, диференціюються і правові наслідки завдання такою особою шкоди (ст. 1186 ЦК).

Загальне правило, яке діє у даному разі, полягає у тому, що фізич­на особа, яка в момент завдання шкоди не віддавала звіту в своїх діях, звільняється від обов'язку з відшкодування шкоди, остання залиша­ється невідшкодованою. Однак, якщо фізична особа, яка завдала шкоди, сама довела себе до стану, в якому вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними внаслідок вживан­ня нею спиртних напоїв, наркотичних засобів, токсичних речовин то­що, шкода, завдана нею, відшкодовується на загальних підставах.

Як виняток із цього правила щодо таких ситуацій закон, рахую­чись з інтересами потерпшого, припускає можливість відшкодування шкоди, завданої за зазначених вище обставин. Так, зокрема, якщо шкоди було завдано особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними у зв'язку з психічним розладом або недоумством, суд може постановити рішення про відшкодування шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, за


518


Розділ XVI


f


НЩОГОВ1РН1 ЗОБОВ 'ЯЗАННЯ


519



умови, що останні проживали разом з цією особою, що вони знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоді.

У реальному житті непоодинокими є випадки, коли, за тих чи ін­ших причин, питання не ставиться про визнання недієздатною особи, яка страждає психічними захворюваннями або недоумством. Тому уявляється цілком виправданим покладення обов'язку з відшкоду­вання завданої такими особами шкоди на їх близьких родичів, які раз­ом з ними проживають і знали про стан здоров'я психічно хворої лю­дини. Однак було б не зайвим внесення в закон деяких уточнень з зазначеного приводу. Зокрема, доцільною була б вказівка на те, що при постановленні рішення про відшкодування шкоди особами, які проживали разом з психічно хворою людиною, суд враховує стан здоров'я цих осіб, їх майнове становище тощо. За аналогією з нор­мою ч. 2 ст. 1184 ЦК було б також доцільним відшкодування шкоди, завданої особою з психічними вадами, за рахунок майна цієї особи, чим значно підвищувалися б гарантії захисту прав потерпілого.

Судовій практиці відомі випадки, коли фізична особа за рішенням суду обмежується у цивільній дієздатності внаслідок того, що вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність ус­відомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 36 ЦК), Інакше кажучи, йдеться про те саме, про що вище вже відміча­лося, з тією тільки різницею, що у разі завдання шкоди особою, яка страждає вадами свого психічного стану, але цивільна дієздатність якої не була обмеженою, ця шкода не відшкодовується. Навпаки, як­що за тих самих причин така особа в цивільній дієздатності була обме­жена, то від обов'язку відшкодувати завдану нею шкоду (ч. 5 ст. 37, ст. 1185 ЦК) ця особа не звільняється. Таких суперечностей у законо­положеннях не повинно бути, а тому норма ч. 1 ст. 36 ЦК за контек­стом ст. 1185 ЦК уявляється зайвою. Таких питань не виникає щодо положень ч. 2 ст. 36 ЦК, відповідно до якої не звільняється від обо­в'язків особа, яка за рішенням суду в цивільній дієздатності була об­межена у зв'язку з тим, що вона зловживає спиртними напоями, нар­котичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Відшкодування шко­ди, завданої такими особами, здійснюється на загальних підставах.

§ 8. Відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Поняття «джерело підвищеної небезпеки» вперше знайшло своє законодавче застосування у Цивільному кодексі РРФСР 1922 р. Зго­дом його сприйняли відповідні статті цивільних кодексів інших со­юзних республік, у тому числі й ст. 404 Цивільного кодексу УРСР, який набрав чинності 16 грудня 1922 р. Передбачалося зокрема, що особи та підприємства, діяльність яких пов'язана з підвищеною не-


безпекою для оточуючих, відповідають за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, якщо не доведуть, що шкода виникла вна­слідок непереборної сили, умислу чи грубої необережності потер­пілого. Малися на увазі залізниці, трамвай, фабрично-заводські під­приємства, торговці горючими матеріалами, утримувачі диких тварин, особи, які забудовують будівлі та інші споруди, тощо.

Подібна норма зберігалася і під час другої кодифікації цивільного законодавства, розпочатої прийняттям у 1961 р. Основ цивільного за­конодавства Союзу РСР і союзних республік, а услід за Основами -Цивільних кодексів колишніх союзних республік, у тому числі Ци­вільного кодексу УРСР 1963 р. Змістовної суті цього поняття у зазна­чених законодавчих актах не визначалось. І в цьому була чи не найго­ловніша причина тих дискусій, які довгий час тривали у циві-лістичній доктрині навколо питання щодо поняття джерела підвище­ної небезпеки.

Цивілістика напрацювала кілька теорій із зазначеного приводу: а) теорія предмета, відповідно до якої предмети матеріального світу, перебуваючи у певному кількісному та якісному стані, можуть ство­рювати підвищену небезпеку для оточення1; б) теорія діяльності, яка розгладає джерело підвищеної небезпеки як діяльність юридич­них чи фізичних осіб, що пов'язана з певними не завжди підконтроль­ними людині предметами2; в) теорія подвійності, за якою джерелом підвищеної небезпеки може бути як діяльність, так і певний об'єкт3; г) теорія речей, що перебувають у русі, відповідно до якої тільки речі, що перебувають у експлуатації можуть створювати підвищену небезпеку для оточення4; д) теорія властивостей, що вбачала підви­щену небезпеку не у самих предметах, а у їхніх властивостях5. Одна із наведених теорій (теорія діяльності) здобула перевагу при законо­давчому визначенні поняття джерела підвищеної небезпеки.

Так, відповідно до ст. 1187 ЦК джерелом підвищеної небезпеки с діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утри­манням транспортних засобів, механізмів та обладнання, ви­користанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та ін­ших осіб.

1 Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причиненного источником повышенной
опасности. - ML, 1966. - С. 34.

2 Зобов'язальне право: теорія і практика / За ред. О. В. Дзери. - К., 1998. -
С. 843-848.