3. Поняття, предмет і система цивільного
Цивільне процесуальне право займає особливе місце в системі права. Цивільний процес є своєрідною функцією держави, видом чисто державної діяльності. Норми матеріального права (наприклад, цивільного, сімейного) в основному регламентують відносини, що складаються між суб'єктами права в громадянському суспільстві. На відміну від них норми цивільного процесуального права регулюють один з видів державної діяльності, оскільки здійснення судової влади є функцією держави. Цивільне процесуальне право входить у систему процесуальних галузей права (поряд із кримінально-, адміністративнопроцесуальним, а також господарським процесуальним). Його соціальне призначення полягає в тому, що за допомогою цивільного процесу примусово реалізується норма матеріального права.
Цивільне процесуальне право — сукупність правових норм, що регулюють порядок розгляду і вирішення судом цивільних справ, тобто правосуддя в цивільних справах.
Таким чином, предметом цивільного процесуального права є суспільні відносини, що виникають у сфері цивільного судочинства, тобто цивільні процесуальні відносини. Ці відносини виникають у результаті діяльності суду, осіб, що приймають участь у процесі, органів виконання судових постанов, здійснюваної відповідно до норм цивільного процесуального права.
У науці існує вузьке й широке розуміння цивільного процесу. Прихильники вузького тлумачення відносять до цивільного процесу тільки діяльність суду щодо здійснення правосуддя в цивільних справах. Широке розуміння було запропоновано в 60-х роках (Зей-дер Н.Б.). Через єдність цілей і предмет діяльності, спільності принципів, подібності окремих інститутів і процесуальної форми прихильники широкого тлумачення цивільного процесу включають у нього діяльність як суду, так і інших органів (нотаріату, третейських судів і ін.) з вирішення цивільно-правових спорів.
Однак широке розуміння предмета цивільного процесуального права не відповідає законодавству про цивільне судочинство, що регламентує лише судову діяльність в цивільних справах. Крім того, за своєю юридичною природою здійснення правосуддя в суді в цивільних справах докорінно відрізняється від розгляду справ у несудових органах. Цивільне процесуальне право не може регулювати діяльність всіх юрисдикційних органів по захисту цивільних прав.
Таким чином, відповідно до чинного законодавства, яке наділяє суд владою здійснювати правосуддя в цивільних справах, ци
12
вільний процес правильніше розуміти у вузькому змісті, тобто як судочинство.
Метод правового регулювання, характерний для цивільного процесуального права, визначений двома обставинами: з одного боку, виникнення цивільного процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії в іншу залежить від волі заінтересованих осіб; з іншого боку — обов'язковим і вирішальним суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин є суд, що приймає від імені держави владне рішення, яке у необхідних випадках підлягає примусовому виконанню.
Ця специфіка відображає способи впливу цивільного процесуального права на регульовані відносини, обумовлює своєрідність його принципів. Виходячи із цього, метод цивільного процесуального права можна визначити як диспозитивно-імперативний
Імперативні основи методу цивільного процесуального права проявляються в наступному:
— процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу влади;
— у якості основних юридичних фактів виступають владні процесуальні дії суду;
— цивільне процесуальне право забезпечує суду право контролю за діями сторін;
— цивільний процес ґрунтується на суворо визначеному процесуальному порядку здійснення правосуддя — цивільній процесуальній формі.
Диспозитивні основи проявляються в основному в наступному:
— рівність сторін у тих можливостях, які надані ним для захисту своїх прав і інтересів;
— свобода використання цих прав. Суб'єкти цивільного процесуального права вправі здійснювати або не здійснювати свої права; — система гарантій прав суб'єктів цивільного процесу.
Система цивільного процесуального права — сукупність цивільних процесуальних норм, що регулюють правосуддя в цивільних справах, і завдань цивільного судочинства, що забезпечують виконання, і складається із двох частин: загальної й особливої. Загальна частина включає основні положення: склад учасників, систему захисту їхніх процесуальних прав, предметну компетенцію суду, строки, видатки, судове доказування і його засоби. Загальна частина будується в точній відповідності із Загальними положеннями ЦПК України. Особлива частина регламентує рух справи по процесуальних стадіях судочинства від порушення до завершення цивільної процесуальної діяльності. У цій частині виділяються позовне, наказне і окреме провадження суду першої інстанції, а також провадження по перегляду судових рішень, ухвал
і постанов у апеляційних, касаційних провадженнях і у зв'язку з винятковими чи нововиявленими обставинами.
Джерела цивільного процесуального права — правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, у яких виражається й функціонує норма цивільного процесуального права.
Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативноправовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, що встановлює, змінює або скасовує правові норми[3]. Нормативний акт приймається компетентним органом у певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.
Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного за юридичною силою, за суб'єктами видання тощо. В найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна подати в такий спосіб: закони й підзаконні нормативні акти.
До першого виду джерел цивільного процесуального права належать:
1. Конституція України, що закріпила найважливіші принципи судочинства. Конституційні норми мають пріоритет при нор-мотворчості й правозастосуванні.
2. Цивільний процесуальний кодекс України, що є основним джерелом норм цивільного процесуального права, оскільки містить норми, що визначають завдання і принципи цивільного процесу, положення загальної частини статичного характеру, а також розгорнуті процесуальні регламенти, що відображають динаміку діяльності суду й інших учасників судочинства.
3. Інші закони України, що містять процесуальні норми («Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про міжнародне приватне право», «Про прокуратуру», «Про міжнародний комерційний арбітраж», «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Для даного виду джерел цивільного процесуального права характерно наступне: а) перевага серед джерел цивільного процесу законів. Посилення ролі суду в здійсненні й захисті конституційних прав приводить до того, що його діяльність регулюється в основно-
му нормативними актами у вигляді законів, а не підзаконних актів; б) розширення кола законодавчих актів, що містять норми цивільного процесуального права. Законодавець, приймаючи закони, що регулюють матеріально-правові відносини, значну увагу приділяє посиленню механізму захисту прав суб'єктів цих відносин і інших осіб1.
До другого виду джерел цивільного процесуального права належать:
4. Укази Президента України й постанови уряду України (наприклад, Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» 1993 р.)-
5. Рішення Конституційного Суду України. Згідно зі ст. 150 Конституції України «Конституційний Суд України постановляє рішення, які обов'язкові до виконання на території України, остаточні й не можуть бути оскаржені»2.
6. Міжнародні угоди і договори, що визначають взаємну правову допомогу держав по цивільних справах, згода на обов'язковість
1 Фархтдинов Я.Ф. Виды источников гражданского процессуального права // Российский ежегодник гражданского и арбитражного процесса № 1. (2001 год) — М.: Норма, 2002. — С.20.
2 Котов О.Ю. вважає, що умовно можна говорити про три основні напрями впливу рішень Конституційного Суду на цивільне судочинство. Першим є діяльність, що направлена на розширення сфери судового за хисту цивільних прав. В діючій Конституції не передбачена можливість відмови зацікавленій особі в судовому захисті її прав і свобод. Отже, галузеве законодавство не має права довільно регулювати даний процес, встановлюючи локальні заборони або доповнення. Всі обмеження права на судовий захист, тобто права на звернення до компетентного суду за захистом прав і інтересів, неконституційні. Другим напрямом є діяльність щодо усунення процесуальних положень, які не можуть належним чином гарантувати належну реалізацію права на судовий захист. Тому положен ня ЦПК, що вступають в суперечність з Конституцією і міжнародними до говорами, не можуть гарантувати реалізацію права на судовий захист. Третім напрямом впливу є діяльність по усуненню колізії процесуальних норм. Дуалізм, утворюваний колізією процесуальних норм, є неприпу стимим. При виникненні колізії процесуальних норм застосуванню підлягає та з них, яка виходить з пріоритету прав людини і громадянина, сприяє належній реалізації права на судовий захист (Котов О.Ю. Влияние решений Конституционного Суда России на гражданское судопроизводство. — М.: Городец, 2002. — С.173-174).