Раніше сплачуються суми, що належать до виплати експертам і спеціалістам, а також суми, необхідні для провадження огляду на місці. Інші судові витрати, за загальним правилом, стягуються зі сторони, яка програла спір.
Повернення коштів на оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду судової справи. Згідно з ч.2 ст.83 ЦПК сплачена сума коштів на оплату витрат на інформаційно-тех-нічне забезпечення розгляду справи повертається за ухвалою суду у разі: 1) внесення коштів у більшому розмірі, ніж це встановлено законодавством; 2) повернення заяви або скарги; 3) відмови у відкритті провадження у справі; 4) закриття провадження у справі, коли справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (п.1 ст.205 ЦПК); 5) залишення заяви без розгляду, коли заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності (п.1 ст.207 ЦПК), коли заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи (п.2 ст.207 ЦПК), коли провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог ЦПК, та не було сплачено судовий збір чи не було оплачено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк (п.8 ст.207 ЦПК).
Під розподілом судових витрат варто розуміти дію по встановленню зобов'язаної особи, за рахунок коштів якої будуть покриті витрати, пов'язані з веденням судочинства з конкретної справи.
В основу розподілу витрат між сторонами покладений загальний принцип, відповідно до якого відповідальність за шкоду покладається на особу, дією або бездіяльністю якої заподіяна шкода.
Відносини з приводу розподілу судових витрат являють собою особливий вид цивільних процесуальних правовідносин: вони складаються між особами, які беруть участь у справі, засновані на їх рівності, автономії волі і майновій самостійності та мають майнововартісний характер.
Судові витрати розподіляються між сторонами в такий спосіб:
— стороні, на користь якої ухвалене рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати;
— якщо позов задоволено частково, судові витрати ирисуджу-ються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних
125
вимог, а відповідачеві — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено;
— якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому
Кабінетом Міністрів України;
— якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог;
— у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави.
Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не цередаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, руд відповідно змінює розподіл судових витрат (ст.88 ЦПК).
У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача.
Якщо сторони під час укладення мирової угоди не'передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат.
В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача (ст.89 ЦПК).
Питання розподілу судових витрат вирішуються судом першої інстанції при розгляді справи, як правило, у резолютивній частині судового рішення. Якщо судом не вирішено питання про судові витрати при ухваленні рішення, він може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи вирішити питання про витрати шляхом ухвалення додаткового рішення. На додаткове рішення може бути подано скаргу (ст.220 ЦПК).
Рекомендована література:
Богдановский А. Суды должны взыскивать государственную пошлину с осужденных (гражданских ответчиков) // Российская юстиция. — 2003. — № 11.
Диордиева О.Н. Судебные расходы как превентивные меры // Российский судья. — 2004. — № 3. — С.39-43.
Ковнарева Н.Р. Судебные расходы в российском гражданском процессе // Закон и право. — 2000. — № 6. — С.48-49.
Мосин Е.Ф. Судебные расходы юридических лиц и граждан. — СПб.: ЗАО «Элби», 1998.
Приходько И. А. Доступность правосудия в арбитражном и гражданском процессе: основные проблемы. — СПб: Издательский Дом С.Петерб.гос.ун-та, издательство юридического факультета С.-Петерб.гос.ун-та, 2005.
Трофимов А. А. Проблемные вопросы взимания и распределения государственной пошлины в приказном производстве // Арбитражный и гражданский процесе. — 2001. — № 1. — С.41-44.
Розділ 11
ЦИВІЛЬНА ПРОЦЕСУАЛЬНА
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Питання теми:
1. Поняття, передумови і призначення цивільної процесуальної відповідальності.
2. Заходи процесуального примусу.
1. Поняття, передумови і призначення цивільної
процесуальної відповідальності
Цивільна процесуальна відповідальність — це застосування судом мір процесуального примусу та інших санкцій до учасників цивільного судочинства на умовах і в порядку, передбачених ЩІК.
Цивільна процесуальна відповідальність є одним з різновидів правової відповідальності, а тому підпадає під її загальне поняття і має всі ознаки останньої, що не виключає наявності деяких особливостей.
Передумовами цивільної процесуальної відповідальності є:
1) норми цивільного процесуального права, які є встановленими державою правилами поведінки, що регулюють порядок здійснення правосуддя у цивільних справах. Норми цивільного процесуального права виступають як найбільш загальна передумова цивільної процесуальної відповідальності, мають всі ознаки правової норми і можуть застосовуватися судом;
2) цивільна процесуальна правосуб'єктність, тобто цивільна процесуальна відповідальність застосовується лише до дієздатних осіб. До цивільної процесуальної відповідальності можуть бути притягнуті тільки учасники процесу: особи, що беруть участь у справі; особи, що сприяють правосуддю, а також громадяни, які присутні у залі судових засідань;
128
3) цивільне процесуальне правопорушення. Цивільне процесуальне правопорушення, за здійснення якого передбачена процесуальна відповідальність, існує у формі невиконання цивільного процесуального обов'язку або зловживання суб'єктивними цивільними процесуальними правами. У більшості випадків цивільні процесуальні правопорушення відбуваються у формі бездіяльності. Провина правопорушника в цих випадках виявляється через оцінку причин нездійснення процесуальної дії. Поважними причинами визнаються об'єктивні, тобто не залежні від осіб, обставин, які перешкодили своєчасному виконанню цивільних процесуальних обов'язків або своєчасному здійсненню суб'єктивних цивільних процесуальних прав.
Призначення цивільної процесуальної відповідальності зводиться до трьох положень:
1) припинення неправомірного поводження того або іншого учасника судочинства, а в деяких випадках — покладання на нього додаткових обов'язків;
2) відновлення порушеного правопорядку в цивільному процесі, компенсування витрат і втрат конкретної особи;
3) запобіжно-виховний вплив як на правопорушника, так і на інших суб'єктів, у тому числі громадян, які присутні у судовому засіданні[55]. Іншими словами, цивільній процесуальній відповідальності притаманні превентивні функції, які полягають не лише в утриманні особи від вчинення повторних правопорушень, але і в запобіганні порушень норм цивільного процесуального права з боку інших суб'єктів.
Однак існуючі спроби законодавчого визначення цивільної процесуальної відповідальності (наприклад, у ЦПК Республіки Білорусь) показують недостатність для ефективного правозастосування загальної норми. Можливі критерії рішення даної проблеми — збалансованість приватно-правових і публічно-правових інтересів у процесі при визначенні наслідків реалізації (нереалізації) диспозитивних по суті (тобто пов'язаних з інтересом у процесі) прав і обов'язків зацікавлених учасників. Прикладом може служити обов'язок доведення. Примусити подати докази суб'єкта, зобов'язаного довести її обставини, на які вона посилається, не можна. Обов'язок подати докази можливий лише у суб'єкта, не зобов'язаного доказувати, він виникає з конкретних правовідносин у рамках процедури сприяння суду стороні в отриманні доказу. За загальним принципом, на сторону, не зобов'язану доказувати, не можна покласти негативні процесуальні наслідки невиконання такого обов'язку. Проблема виникає, коли суд у відповідності до чинного закону призначає експертизу щодо сторони, не зобов'яза-
ної доказувати, а та від неї ухиляється. В описаній ситуації має місце колізія конституційного права на недоторканність особи (частки інтересу, що не є об'єктом даного процесу) і принципу об'єктивної істини (публічно-правового інтересу, що випливає з функцій суду як органу правосуддя). Здається, необхідним мінімальним критерієм настання зазначених негативних наслідків для не зобов'язаної доказувати сторони повинне бути її несумлінне поводження (відсутність поважних причин відмови від проходження експертизи). У кожному разі обмеження конституційних прав особистості (включаючи право на недоторканність) повинне бути спеціально та вичерпно визначено законом[56].