Заслуговує на особливу увагу питання про право суду безпосередньо вимагати докази, якщо він вважатиме неможливим розгляд справи на підставі наявних доказів.
На наш погляд, у випадку, якщо сторони, які знають про обсяг фактів, що підлягають доказуванню, не подають доказів для обґрунтування своїх вимог і заперечень та не заявляють відповідних клопотань, суди не повинні з'ясовувати, які ще документи можуть підтвердити позиції сторін, і витребувати або «пропонувати подати» їх. При недоліку доказів завданням суду є вирішення спору з урахуванням правил про розподіл обов'язків з доказування. Тобто суд не має права пропонувати подати конкретні докази, якщо на них немає посилання в позовній заяві або запереченні на позов, інакше він стає «пособником» того або іншого учасника процесу»[63]. Суд не повинен робити більше того, про що просять сторони.
На підставі вищевикладеного слід зазначити, що роль суду в процесі доказування у цивільному судочинстві полягає в тому, що він повинен створити особам, які беруть участь у справі, необхідні та рівні процесуальні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Для виконання цієї ролі суд: а) роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, у тому числі з подання доказів і розподілу тягаря доказування; б) попереджає осіб, які беруть участь у справі, про можливі наслідки здійснення або нездійснення ними процесуальних дій; в) у випадках, передбачених процесуальним законом, робить особам, які беруть участь у справі, з їх клопотань сприяння у поданні доказів.
Розподіл доказового тягаря вчинюється відповідно до законодавчо закріплених загальних і спеціальних правил. Загальні правила діють для всіх справ незалежно від їх матеріально-правової природи. Спеціальні правила (презумпції та фікції) застосовуються відносно певних категорій справ або при вирішенні окремих процесуальних питань. Змістом і тих, і інших є припущення про наявність або про відсутність позовних фактів.
Винятки із загального правила розподілу обов'язку доказування випливають з норм матеріального права (так звана презумпція вини особи, яка завдає шкоду). Стосовно до обов'язку доказування це означає, що позивач у позовній заяві посилається на вину відповідача, але не зобов'язаний її доводити. Вина відповідача презюмується. Відповідач (особа, яка завдає шкоду) сам доводить відсутність вини. Таким чином, презюмуючі факти — це факти, які відповідно до закону передбачаються встановленими. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.
Слід зазначити особливий статус презюмуючих юридичних фактів. Якщо загальновідомі та преюдиціальні факти не підлягають доказуванню сторонами згідно з існуючими правилами розподілу обов'язків по доказуванню, тоді особливістю презюмуючих фактів є те, що від обов'язку доводити ці факти звільняється лише та сторона, на користь якої зроблене це законодавче припущення.
Крім того, варто мати на увазі, що в цивільному процесі значення презумпції повністю вичерпується проблемою розподілу обов'язків з доказування між сторонами. За допомогою презумпцій законодавець вказує, які факти повинен доводити позивач і доказування яких фактів є обов'язком відповідача. У предмет же доказування входять і ті, й інші, оскільки немає підстав ставити відповідача в гірше порівняно з позивачем становище, обґрунтовуючи його відповідальність припущеннями.
В той же час слід враховувати, що спір сторін і діяльність суду в процесі зосереджуються звичайно на двох питаннях: на питанні про існування (неіснування) фактів та на їх юридичній оцінці. Досвід показує, що саме перше питання викликає найбільшу кіль-
147
кість суперечок і вимагає від сторін і суду посиленої роботи. Презумпції покликані звільнити сторони від зайвої процесуальної діяльності, забезпечивши економію процесуальних засобів у процесі доказування. Вони можуть бути основою звільнення від доказування лише в тому випадку, якщо з очевидністю встановлені умови їх застосування, а це вже передбачає процесуальну діяльність з доказування, тобто подання, дослідження та оцінку доказів. У цьому вбачається принципова розбіжність, оскільки умови для встановлення загальновідомих і преюдиціальних фактів не вимагають процесуальної діяльності з доказування, а підлягають лише перевірці судом[64]. Тому, коли ми говоримо про презумпції як підстави звільнення від доказування певних фактів, слід враховувати подібну специфіку.
Після того як суд визначить коло шуканих фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з'ясувати наявність або відсутність шуканих фактів. Для цього суд визначає, які із поданих сторонами доказів можуть бути допущені та чи потрібні додаткові докази. Розв'язуючи ці питання, суд повинен керуватися правилами належності та допустимості доказів.
Відповідно до ст. 58 ЦПК належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Отже, з'ясувати належність доказу — це означає встановити, чи має він значення для справи. Такими, що мають значення для справи, визнаються фактичні дані, які пов'язані з фактами, що підлягають встановленню у справі, і, виходячи з цього зв'язку, можуть підтвердити або спростувати їх.
Належність може розглядатися не тільки як об'єктивна властивість доказу, але й, як правило, адресоване суду. Відповідно до цього правила суд зобов'язаний відібрати тільки докази, що мають властивість належності, виключивши із процесу доказування докази, що не стосуються справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. У той же час відсутність необхідних для вирішення справи доказів приводить до неможливості встановити дійсні правовідносини, а отже, винести правильне рішення по
справі. У цьому зв'язку велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і ретельна підготовка може забезпечити одержання всіх необхідних доказів по справі.
Правило про належність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє уникнути ускладнення процесу зайвим, що не має значення для вирішення справи, матеріалом, припинити дії осіб, що зловживають своїм правом подання доказів з метою затягування процесу зі справи.
Належність доказів визначається чотирма групами обставин, що мають значення для справи: 1) фактами предмета доказування; 2) доказовими фактами; 3) процесуальними фактами, наприклад, що впливають на виникнення права на пред'явлення позову, зупинення провадження у справі тощо; 4) фактами, що дають підстави для прийняття окремої ухвали по справі.
Належність доказів — широка правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, що підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, полегшує відокремлення належних доказів. Однак і для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів викликає багато складнощів у процесі доказування і часто є підставою для скасування рішень судів у апеляційному або касаційному порядку.
Із зазначеного випливає, що докази з цивільної справи визнаються судом належними, якщо вони містять відомості про факти, що встановлюються з метою вирішення цивільної справи або здійснення окремих процесуальних дій.
Визначити допустимість доказу — означає з'ясувати, чи отриманий він за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене в ст. 59 ЦПК: «Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування».
Отже, допустимість доказів — це встановлена законодавством вимога, що обмежує використання конкретних засобів доказування, або вимога, що пропонує обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку цивільного судочинства.
Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що у всіх справах неза-
149
лежно від їхньої категорії повинна дотримуватися вимога про одержання інформації з визначених законом засобів доказування з дотриманням порядку збирання, подання та дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до недопустимості доказів. Таким чином, допустимість доказів насамперед обумовлюється дотриманням процесуальної форми доказування.
Спеціальний характер допустимості — це правила, що наказують або забороняють використовувати певні докази. Так, якщо відповідно до вимоги закону договір підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати у своєму розпорядженні відповідний документ, що має необхідні реквізити.
Вирішуючи питання про те, які докази допускати, а які не допускати до справи, суд керується правилами належності і допустимості доказів, тобто правилами, що діють при відборі доказового матеріалу.