Належність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може містити відомості про обставини справи. Допустимість же засобів доказування встановлена законом.
Правило належності доказів дозволяє звільнити процес від непотрібного, що не стосується справи, матеріалу. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними видами доказів.
У науковій юридичній літературі крім дослідження належності і допустимості доказів розглядається також вірогідність і достатність доказів.
Вірогідність доказів — відповідність їх дійсності. Переконатися в ній — означає з'ясувати, чи відповідають дійсності відомості, що містяться в документі, чи відповідає копія документа його оригіналові. Для цього дуже важливо в процесі дослідження кожного доказу вивчити властивості джерела, з якого він отриманий, обстановку, у якій відбувалося його формування, обставини, які могли вплинути на його вірогідність та повноту.
Достатність доказу або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють дійти достовірного висновку про існування факту, у підтвердження якого вони зібрані. Якщо такого висновку дійти не можна, то це вказує на недостатність доказу або їхньої сукупності. Так, одиничний непрямий доказ завжди є недостатнім, тому що дозволяє зробити лише можливий, а не достовірний висновок про факт, що доказується. Недостатніми будуть також докази, що суперечать один одному, і ті, вірогідність яких сумнівна. Недостатні докази не можуть бути покладені в основу судового рішення доти, доки цей їх недолік не буде усунутий шляхом збирання додаткових доказів.
150
Відповідно до ч. 2 ст. 212 ЦПК жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Це означає, що закон не містить норм, що встановлюють перевагу одних доказів перед іншими (наприклад, особливостей засобу доказування, джерел одержання відомостей, механізму їхнього утворення тощо).
Оцінка доказів властива всім стадіям цивільного судочинства. В оцінці доказів приймають участь і суд, і особи, які беруть участь у справі. Однак значущість оцінки, її критерії залежать від характеру зазначених суб'єктів.
Згідно з ч.І ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення вірогідності та сили доказів виробляється самим судом. Закон надає можливість суду самому оцінити кожний доказ, причому критерієм при цьому повинне служити внутрішнє переконання судді. Такий підхід до оцінки доказів забезпечує встановлення дійсних правовідносин сторін і обставин у конкретній справі.
Внутрішнє переконання має складну багаторівневу структуру і складний зміст, у якому динамічно взаємодіють об'єктивні та суб'єктивні фактори. Стосовно до особистості судді важливими опорними площинами його є: а) культурний рівень; б) світоглядний рівень; в) правосвідомість. Ці характеристики об'єктивуються в суддівському корпусі в цілому і конкретно в тій або іншій особистості судді.
Об'єктивну основу в переконанні судді становлять обставини розглянутої справи.
Неупереджений розгляд доказів означає відсутність заінтересованості суду у справі, що вирішується, відсутність упередженості при оцінці доказів. Стосовно підтримки можливості безупередже-ного дослідження доказів закон вводить правила про відвід судді. На неупередженості дослідження доказів базується положення принципу незалежності суддів.
Відсутність заінтересованості у вирішенні справи обумовлює всебічність дослідження доказів. Якщо представники сторін діють у межах своїх правових позицій і досліджують докази у відповідності зі своїми вимогами або запереченнями, то суд, будучи не заінтересованим у вирішенні спору, досліджує докази всебічно. Це означає прийняття до уваги доводів усіх осіб, які беруть участь у справі, дослідження і оцінку доказів з позиції незалежного арбітра.
Повний розгляд доказів припускає наявність доказів, достатніх для висновку суду в справі, і оцінку всієї сукупності наявних у
151
справі доказів. При цьому суд може запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати додаткові докази.
Таким чином, оцінка доказів — це складна процесуальна і одночасно розумова діяльність суду, а також осіб, які беруть участь у справі, що має місце на всіх стадіях цивільного процесу.
Оцінка доказів з боку суду носить владний характер, оскільки постанови, у яких відбивається ця оцінка, мають обов'язковий характер.
Попередньою називається оцінка доказів, що дається суддею (судом) у ході прийняття, витребування, дослідження доказів, тобто до видалення суду до дорадчої кімнати для ухвалення рішення. Результати оцінки на цьому етапі виражаються зовні в ухвалах суду про прийняття доказів як належних до справи або відмову в прийнятті таких, у задоволенні клопотань про долучення письмових доказів до справи, про призначення судом додаткової експертизи тощо.
Остаточною називається оцінка доказів, що дається тільки суддею (судом) в умовах нарадчої кімнати і є підставою для прийняття вольового акту — судового рішення. Мета остаточної оцінки доказів — досягнення вірного знання про фактичні обставини у справі, відповідного до реальності.
Контрольна оцінка доказів проводиться вищестоящими судами при розгляді справ у апеляційному та касаційному порядку.
Рекомендована література:
Барак А. Судейское усмотрение. — М.: Норма, 1999.
Баулин О.В. Бремя доказывания при разбирательстве гражданских дел. — М.: Городец, 2004.
Боннер А.Т. Установление обстоятельств гражданских дел. — М.: Городец, 2000.
Ванеева ЛА. Судебное познание в советском гражданском процессе. —Владивосток, 1972.
Васильєв С.В. Доказывание и доказательства по делам о возме-щении вреда, причиненного личности. — X.: Факт, 2000.
Коваленко А.Г. Институт доказывания в гражданском и арбитражном судопроизводстве. — М.: Норма, 2004.
Комаров В.В. Доказування та докази в цивільному судочинстві: Текст лекцій. — X.: Укр.юрид.академія, 1991.
Курилев С.В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.
Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов'язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. — 2005. — № 8. — С.56-60.
152
Молчанов В.В. Собирание доказательств в гражданском процессе. — М.,1991.
Папкова ОА. Усмотрение суда. — М.: Статут, 2005.
Решетникова И.В. Курс доказательственного права в российском гражданском судопроизводстве. — М.: Норма, 2000.
Треушников М.К. Судебные доказательства. — М.: Городец, 2004.
Фокина МА. Доказательственное право — структурное подразделение гражданского процессуального права // Правоведение. — 2000. — № 3. — С.191-203.
Фурса С, Цюра Т. Докази і доказування у цивільному процесі: Науково-практичний посібник. — К.: Видавець Фурса С.Я., КНТ, 2005.
Розділ 13 ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Питання теми:
1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників.
2. Показання свідків.
3. Письмові докази.
4. Речові докази.
5. Висновок експерта.
6. Забезпечення доказів.
1. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників
Серед окремих засобів доказування, якими користується суд при встановленні фактичних обставин у справі, закон називає пояснення сторін, третіх осіб іїхніх представників.
Пояснення сторін і третіх осіб зустрічаються практично по всіх цивільних справах. Пояснення цих осіб — важливі засоби встановлення фактичних обставин справи, оскільки вони є безпосередніми учасниками спірних правовідносин.
Особливості пояснень сторін як джерела доказів виявляються у наступному:
по-перше, сторони — учасники спірних правовідносин, і вони юридично заінтересовані у результаті справи. Вони є одночасно і особами, які беруть участь у справі, від дій яких залежить виникнення, розвиток і закінчення процесу, і джерелами надання доказів; по-друге, надання пояснень — право сторін, а не їх обов'язок. Тому в
законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу помилкових пояснень. Ця обставина повинна враховуватися судом при оцінці доказів;
по-третє, це найпоширеніші засоби доказування; на відміну від
інших засобів доказування, які можуть бути або не бути залу-
154
чені до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі;
по-четверте, це такі засоби доказування, де найбільш імовірні такі прийоми як умовчування, перекручування — навмисні або ненавмисні — взаємовідносин учасників справи і навіть неправда.
Беручи участь в процесі, сторони і треті особи висловлюють судження з різних питань, і не всі ці доводи та міркування належать до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами в тій частині, у якій вони містять відомості про факти, що входять у предмет доказування. В поясненнях сторін правильно виділяють: 1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті; 5) вираження емоцій, настроїв1.
Пояснення сторін можуть бути усними та письмовими. У судовому засіданні пояснення сторін даються в усній формі. Якщо були представлені письмові пояснення, вони оголошуються.
Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості розрізняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.