Ствердження — таке пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи.
Визнання — пояснення сторони або третьої особи, що містить відомості про факти, які повинна довести інша сторона або третя особа.
Визнання факту треба відрізняти від визнання позову. Визнання факту — показання сторони про наявність (відсутність) сприйнятого нею факту. Визнання позову — заява сторони про небажання сперечатися проти позову. Якщо перше дає можливість суду встановити позовний факт, то друге надає право суду ліквідувати процес, спір. Тому визнання позову — категорія, що належить до області дії принципу диспозитивності, визнання факту — категорія, що належить до області дії принципу змагальності.
Прийнято розрізняти наступні види визнання:
а) судові і позасудові. Судове визнання — визнання, зроблене стороною або третьою особою в судовому засіданні або в письмовій заяві, адресованій суду. Позасудове визнання — визнання юри дичних фактів, зроблене особою поза судовим процесом, поза рам ками процесуального відношення. Таке визнання не є доказом у справі і не виступає як доказовий факт у доказуванні;
б) повне і часткове. Повне визнання — визнання всіх фактів, на які посилається інша сторона або третя особа. Часткове визнання має місце у випадку визнання не всіх, а лише одиничних фактів;
Треушников М.К. Судебные доказательства. — М., 1997. — С.181.
155
в) усне і письмове. Визнання повинне бути висловлене вголос (усне визнання) або виражене в письмовій формі (письмове визнан ня). Як зазначається в правовій літературі, мовчання, тобто незаперечування однією стороною фактів, на які інша сторона опира ється у своїх вимогах і запереченнях, визнанням не вважається;
г) просте і кваліфіковане. Просте визнання — безумовне та без застережне підтвердження факту. Кваліфіковане визнання — таке підтвердження факту, що містить застереження, які вносять змі ни у відомості про факт. Таке визнання підтверджує відомості про факт, але одночасно містить нові ствердження про факт, що свід чать не на користь, а проти сторони, що привела визнаний факт як підставу своєї вимоги або заперечення. Наприклад, відповідач може визнати факт одержання грошей від позивача, але одночасно стверджувати, що це було зроблено орендарем на сплату за корис тування майном, але не вважається викупом орендованого майна. Застереження має доводитися особою, яка робить кваліфіковане визнання.
При оцінці пояснень сторін і третіх осіб суду необхідно дотримувати наступних правил: а) усвідомити, у чому полягає суть вимог позивача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції в спорі про право, що розглядається; б) відмежувати в показаннях факти від міркувань, логічних висновків і емоцій; в) стежити за тим, щоб пояснення сторін і третіх осіб мали властивість внутрішньої погодженості, тобто не суперечили самим собі, не містили протилежних, взаємовиключних відомостей; г) оцінювати пояснення сторін і третіх осіб неодмінно із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.
До числа широко використовуваних засобів доказування належать показання свідків. Показання свідків — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (ст. 63 ЦПК).
Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.
Свідок зобов'язаний з'явитися до суду у визначений час і дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний вчасно повідомити про це суд.
Свідок має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він володіє, користуватися письмовими записами, відмовитися від давання показань у випадках, встановлених законом, а також на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
156
За свідомо неправдиві показання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену законом (ст.50 ЦПК).
Від інших учасників процесу свідок відрізняється наступними особливостями:
1) свідок — юридично не заінтересована в результатах справи особа. Громадяни, у яких заінтересованість носить юридичний характер, залучаються в процес як особи, які беруть участь у справі (наприклад, як позивач, відповідач, третя особа й т. д.). Інша (крім юридичної) заінтересованість громадянина у результатах справи не перешкоджає його допиту в суді як свідка;
2) закон не встановлює вік, з досягненням якого особа може бути допитана в суді як свідок. За необхідності можуть бути допитані малолітні та неповнолітні свідки (ст.182 ЦПК);
3) свідок стає носієм відомостей про факти в результаті збігу обставин, або безпосередньо сприймаючи події, що є обставинами даної справи, або в результаті одержання відомостей про них від інших осіб. Тому, не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст.63 ЦПК);
4) на свідка покладають два основні обов'язки — з'явитися до суду У призначений час і дати правдиві показання щодо відомих йому обставин справи.
Цивільне процесуальне законодавство встановлює обмеження, що перешкоджають виклику і допиту певних осіб як свідків. Дане обмеження використання показань свідків зветься імунітетом свідків.
Імунітет свідка — це надане свідкові право відмовитися від давання показань в силу родинних відносин або службових обов'язків.
Необхідність введення імунітету свідків визначається його соціальним призначенням як засобу забезпечення поважного ставлення до особистості, охорони її особистого життя та процесуальної значимості, а саме: розширення процесуальних прав свідка, удосконалення його правового статусу, запобігання лжесвідчення, зміцнення моральних основ цивільного судочинства.
Залежно від обсягу показань імунітет можна підрозділити на повний і частковий. Повне право відмови означає, що свідок повністю може відмовитися від дачі показань по суті справи (наприклад, імунітет родичів). При частковому звільненні від давання показань свідок може відмовитися дати показання лише по окремих питаннях (наприклад, з питань, що становлять таємницю).
У відповідності до ст. 63 Конституції України мають право відмовитися від давання показань свідків у суді: 1) громадянин проти самого себе; 2) один з подружжя проти іншого; 3) діти проти
157
батьків і батьки проти дітей; 4) брати і сестри один проти одного; 5) дідусь, бабуся проти онуків і онуки проти дідуся, бабусі.
Дане положення дублює ст. 52 ЦПК, яка закріплює, що фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою установлено опіку або піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб). Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана повідомити причини відмови.
Аналізуючи вищевикладене, варто погодитися із законодавцем, що чисто формальне застосування закону не завжди відповідало б цілям правосуддя, і саме тому в цивільному провадженні припустиме і необхідне застосування норм моральності.
Отже, в основі підстави звільнення від давання показань лежить принцип свободи від самозвинувачення з міркувань етичного характеру. Така ситуація можлива, але не типова для цивільного судочинства, спрямованого, насамперед, на захист майнових, а також деяких немайнових прав і законних інтересів громадян. Тому родинний імунітет повинен поширюватися на всі відомості, які можуть заподіяти майнову шкоду свідкові або його близьким родичам, а також спричинити кримінальну відповідальність для названих осіб.
Показання свідків не однорідні. Вони включають відомості загального характеру (про особу свідка, інших учасників процесу, про відношення до осіб, які беруть участь у справі, тощо) і інформацію про факти. Оскільки відомості загального характеру не можуть заподіяти шкоду свідку або його близьким родичам, то імунітет на них поширювати не слід. Тобто можливість відмови від свідчень повинна поширюватися тільки на окрему частину показань.
Службовий імунітет може бути заснований на займаній посаді і службовому одержанні інформації.
Згідно зі ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:
1) недієздатні фізичні особи, а також особи, які знаходяться на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні черва сваї4йзиЗД*і*аб0-психічні вади правильно>сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показан ня (п.1 ч.І ст.51 ЦПК).
Метою заборони допиту даної групи осіб є забезпечення вірогідності показань свідків. Підставою заборони допиту є нездатність даних осіб давати показання в цілому або відносно конкретних обставин;
2) особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відо мості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи профе сійним становищем, — про такі відомості.
158
Так, згідно зі ст.5 Закону України «Про нотаріат» нотаріус зобов'язаний зберігати в таємниці відомості, отримані ним у зв'язку з вчиненням нотаріальних дій. Згідно зі ст.228 Сімейного .кодексу України особи, яким у зв'язку з виконанням службових обов'язків доступна інформація щодо усиновлення (перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку, пошук ними дитини для усиновлення, подачу заяви про усиновлення, розгляд справи про усиновлення, здійснення нагляду за дотриманням прав усиновленої дитини тощо), зобов'язані не розголошувати її, зокрема і тоді, коли усиновлення для самої дитини не є таємним;