До судового рішення пред'являються певні вимоги, недотримання яких тягне його скасування або зміну вищестоящим судом або ж призводить до необхідності внесення відповідних уточнень і доповнень судом, який його ухвалив.
Згідно зі ст.213 ЦПК рішення суду повинне бути законним і обґрунтованим.
Законність судового рішення полягає у строгій і неухильній відповідності застосуванню в справі норм матеріального права, які підлягають застосуванню по справі, при точному дотриманні норм процесуального права відповідно до їх змісту і мети. Інакше кажучи, законність рішення передбачає наявність посилання в його тексті на норму матеріального права, застосовану судом для вирішення спору по суті, посилання на норму процесуального права, що забезпечує порядок постанови і виконання рішення, а також повну відповідність змісту (тексту) рішення вимогам процесуального законодавства.
272
Умовами законності судового рішення з точки зору застосування матеріального закону є: а) правильне визначення правових норм, що регулюють спірні правовідносини; б) вірне тлумачення правових норм, з'ясування істинного змісту правових норм, які підлягають застосуванню, з метою визначення фактів, що тягнуть виникнення, зміну та припинення правових відносин, і висновків, що випливають із фактів порушення правових відносин.
Обґрунтованість судового рішення означає, що суд повністю з'ясував обставини, що мають значення для справи, обґрунтував встановлені обставини доказами і виклав у рішенні свої висновки відповідно до обставин справи. Рішення повинно містити докладний аналіз обставин і доказів, за допомогою яких суд з'ясував об'єктивно існуючі відносини.
Обґрунтованість рішення визначають три умови: а) у рішенні повинні бути відбиті судження з питання про здійснення і зміст всіх юридичних фактів, що підлягають встановленню у даній справі, і про існуючі (або відсутні) між сторонами певні правовідносини; б) ці судження повинні бути дійсними, тобто вірно відбивати зазначені факти та правовідносини, як вони відбувалися і склалися в дійсності; в) дійсність установлених судом фактів повинна бути засвідчена наявними в справі і дослідженими судом, тобто перевіреними та переконливо оціненими ним, доказами.
У зв'язку з поняттям обґрунтованості судового рішення в теорії процесуального права досі залишаються проблемними наступні питання:
1) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям закон ності, зокрема питання про те, чи можна вважати обґрунтованим рішення, винесене судом з порушенням або матеріальних, або про цесуальних норм права.
На нашу думку, закононність і обґрунтованість судового рішення — поняття взаємозалежні: необґрунтоване рішення не може бути законним. Роздільне їх дослідження виправдано тим, що ці поняття позначають відносно самостійні сфери судової діяльнрсті; а) з'ясування обставин справи (фактичної сторони); б) застосування норм матеріального права і дотримання норм процесуального права. Недоліки в кожній із цих сфер судової діяльності усуваються по-різному, із застосуванням різних процесуальних засобів;
2) співвідношення поняття обґрунтованості з поняттям і змістом істинності судового рішення. Дана проблема одержала нове звучан ня у зв'язку з посиленням змагальних начал у національному судо чинстві. На цей час збирання і подання доказів є обов'язком про цесуально рівноправних сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, суд же збиранням доказів за власною ініціативою не займа ється, а лише при збереженні неупередженості створює необхідні умови для всебічного та повного дослідження обставин справи.
273
Таким чином, якщо в рішенні суду викладені факти які мають значення для справи, що підтверджені доказами, наданими сторонами з урахуванням розподілу між ними обов'язків по доказуванню, а вичерпні висновки суду випливають із встановлених по цій справі фактів, таке рішення буде вважатися обґрунтованим і істинним. Однак це не завжди буде означати, що судовим рішенням по даній справі фактичні обставини встановлені такими, якими вони були в дійсності.
Звідси випливає висновок, що об'єктивна істина в цивільному процесі не завжди досяжна. Існує лише презумпція істинності рішення, якщо були дотримані всі передбачені законом правила про дослідження юридичних фактів, що мають значення для справи, і оцінку поданих сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказів[98];
3) співвідношення між обґрунтованістю судового рішення з його вмотивованістю. Відповідно до вимог ЦПК мотивувальна частина рішення повинна складатися з трьох обов'язкових компонентів: фактична основа — обставини справи, встановлені судом, що існують у дійсності; аналіз доказів, що підтверджує зміст, — виявлення судом обставин; юридична кваліфікація обставин, виявлених судом як існуючих. Отже, мотивувальна частина рішення і не вичерпує поняття обґрунтованості, і не поглинається ним.
Цивільне процесуальне законодавство і судова практика по цивільних справах виробили правила, що забезпечують законність і обґрунтованість актів правосуддя: 1) суд засновує своє рішення тільки на тих обставинах, які мають значення для справи, які були встановлені у відкритому судовому засіданні; 2) докази оцінюються в їх сукупності, і можуть бути покладені в основу судового рішення тільки ті, що були досліджені в судовому засіданні; 3) застосовується закон матеріальний або процесуальний, який прямо регулює спірні правовідносини; 4) аналогія закону і права, а також звичаїв ділового обороту застосовується за відсутності закону прямої дії або при вказівці в законі про застосування звичаїв ділового обороту, що є в цьому випадку нормою вирішення спірних правовідносин.
Аналіз законодавства і судової практики дозволяє виділити і інші вимоги, які пред'являються до рішення суду. Воно повинно відповідати вимогам повноти, визначеності, безумовності та дотримання належної форми.
Вимога повноти означає, що суд своїм рішенням повинен дати всебічну і повну відповідь на всі вимоги та заперечення сторін, які розглядалися судом. У рішенні повинно бути сформульовано, що постановив суд по кожній позовній вимозі. Неприпустимо, зокре-
ма, ухвалення так званих «проміжних рішень», тобто таких рішень в яких спір вирішувався б лише в принципі, без вказівки конкретного розміру присуджуваної суми або кількості та переліку предметів, що підлягають передачі. Не відповідає вимозі повноти рішення і у тому випадку, якщо суд не стягнув за власною ініціативою із зверненням на користь сторін або в дохід держави неустойку (штраф, пеню) з підприємства, що порушило свої зобов'язання, незалежно від того, були або не були пред'явлені вимоги про стягнення зазначених санкцій самим позивачем.
Відповідно до вимоги визначеності рішенням суду не може бути встановлено альтернативне право сторони або альтернативне право вибору порядку виконання судового рішення.
Цю вимогу іноді називають у процесуальній літературі категоричністю. На нашу думку, і «визначеність», і «категоричність» підкреслюють різні сторони вимоги про визначеність судового рішення. Поняття «визначеність» розкриває внутрішній зміст цієї правової вимоги, а поняття «категоричність» відбиває імперативний характер змісту судового рішення. Тому обидва поняття мають право на існування в науці[99].
Рішення повинно підтверджувати одне конкретне суб'єктивне право або юридичний обов'язок і виключати можливість вибору способу і порядку виконання. Однак закон допускає можливість винесення судом так званих факультативних рішень. У факультативному рішенні суд поряд з основним способом виконання одночасно передбачає і додатковий (підстраховчий) варіант, що спрацьовує в тому випадку, коли виконання основним способом неможливо. Так, присуджуючи майно в натурі, суд може вказати його вартість, вона стягується з відповідача, якщо на момент виконання присудженого майна не виявиться в наявності.
Вимога визначеності пред'являється до всіх видів судових рішень незалежно від категорій справ. Порушення вимоги визначеності завжди веде до скасування рішення суду повністю або в частині. Самим судом, який ухвалив таке рішення, може бути усунений лише один недолік — невказівка факультативного способу виконання.
Судове рішення повинне бути безумовним. Виконання рішення не може бути поставлене в залежність від настання або нена-стання яких би то не було умов.
Дію даного правила можна пояснити тим, що залежність реалізації судового рішення від настання (ненастання) певних умов могла б викликати спір між сторонами щодо цих умов у стадії виконання рішення, що негативно позначилося б на самій можливості виконання.
Умовні рішення не можуть бути допущені і в силу того що вони не усувають до кінця спір між сторонами, хоча це є одним з найважливіших завдань судового розгляду.
Але все ж таки головне обґрунтування неприпустимості умовних рішень у цивільному процесі полягає в тому, що суд зобов'язаний вирішити спір, виходячи з положення сторін у момент судового розгляду, а не з майбутнього розвитку їх взаємовідносин, тобто з настання або ненастання певних умов.
Не буде умовним рішення, у якому зазначений строк, після закінчення якого судове рішення підлягає виконанню, тому що це не робить рішення невизначеним, а лише уточнює час його виконання.
Рішення суду повинно відповідати встановленій законом формі. Згідно з ч.2 ст. 209 ЦПК рішення суду ухвалюється, оформлюється і підписується в нарадчій кімнаті суддею, а в разі колегіального розгляду — суддями, які розглядали справу.
Отже, процесуальну форму як вимогу до рішення суду можна розуміти у двох аспектах. По-перше, дотримання процесуальної форми з погляду дотримання порядку ухвалення рішення. По-друге, дотримання процесуальної форми з точки зору вимог до рішення суду як документа. Текст рішення повинен мати певні реквізити і складові частини відповідно до вимог закону.