Таким чином, розглянуті правові наслідки набрання рішенням законної сили у своїй сукупності забезпечують достатню стійкість, непорушність судових рішень, надають їм значення владних велінь, остаточних та незаперечних, які підлягають обов'язковому виконанню на всій території України.
Межі законної сили судового рішення. У теорії цивільного процесуального права межі впливу судового рішення прийнято називати межами законної сили і розглядати їх у двох аспектах: об'єктивні межі — досліджені судом, дійсно існуючі матеріально-правові відносини; суб'єктивні межі — суб'єкти цих матеріально-правових відносин.
Об'єктивні межі законної сили, як правило, пов'язують із предметом судового рішення. Предмет рішення по спорах про право зав-
жди становлять відносини позивача — відповідача, так звані основні правовідносини. Крім того, у предмет рішення можуть бути включені відносини між відповідачем і позивачем по зустрічному позову, відносини між третьою особою із самостійними вимогами та сторонами і відносини між однією зі сторін і третьою особою без самостійних вимог за умови, що регресний позов третьої особи або до третьої особи був предметом судового дослідження і вирішений судом по суті.
Як відомо, законної сили може набрати рішення, прийняте судом, тобто яким вже підтверджена наявність або відсутність правовідносин, про які сперечалися сторони, у результаті чого воно зі спірного стало безперечним. Тому тільки безперечні, підтверджені судом матеріальноправові відносини можуть визначати об'єктивні межі дії законної сили рішення. Отже, об'єктивні межі законної сили обмежують дію судового рішення винятково правовідносинами, наявність або відсутність яких встановлює суд.
Суб'єктивні межі законної сили обмежують дію рішення суду колом осіб, на яких рішення суду поширюється. У такий спосіб виключається безпосередня дія судового рішення відносно осіб, які не мають відношення до справи, а також відносно до інших учасників цивільного процесу.
Після оголошення рішення по справі суд, що ухвалив рішення, не вправі сам скасувати або змінити його. Це принципове правило, що гарантує стабільність судового рішення, його незмінність. У той же час суду, що ухвалив рішення, надається можливість доповнити своє рішення, внести в нього виправлення без зміни змісту у суворо обмежених законом випадках.
Цивільне процесуальне законодавство передбачає три випадки, коли суд, що ухвалив рішення, вправі самостійно виправити його недоліки: 1) ухвалення додаткового рішення; 2) роз'яснення рішення суду; 3) виправлення описок і арифметичних помилок.
Додаткове рішення. Додаткове рішення найчастіше служить способом виправлення такого недоліку судового рішення, як його неповнота. Вимога повноти — одна з істотних вимог, які висуваються до рішення суду.
Згідно зі ст. 220 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо:
1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення;
281
2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає передачі, або які дії треба виконати;
3) суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених ЦПК;
4) судом не вирішено питання про судові витрати.
Умови ухвалення додаткового рішення, передбачені ст. 220 ЦПК, є винятковими. Порушення вимог зазначеної статті спричиняє зміну або скасування судового рішення.
Неодмінною умовою, в залежність від якої поставлена можливість винесення додаткового рішення, є наявність єдиної фактичної основи (встановлених у судовому засіданні обставин і досліджених по суті доказів). Суд доповнює власне рішення, приводячи його у відповідність зі змістом розглянутої справи. Якщо єдина фактична основа відсутня, ухвалити додаткове рішення не можна.
Суд не вправі під видом додаткового рішення змінити зміст рішення або розв'язати нові питання, що не досліджувалися в судовому засіданні.
Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.
Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням сторін. їх присутність не є обов'язковою.
На додаткове рішення може бути подана скарга.
Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.
Роз'яснення рішення. Якщо рішення суду є незрозумілим для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця, суд за їхньою заявою постановлює ухвалу, в якій роз'яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
Підставою для роз'яснення рішення суду найчастіше може стати невизначеність його резолютивної частини, що була виявлена при здійсненні виконавчих дій у стадії виконавчого провадження.
Подання заяви про роз'яснення рішення суду допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання.
Заява про роз'яснення рішення суду розглядається протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не є перешкодою для розгляду питання про роз'яснення рішення суду.
Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рішення суду роз'яснено за його заявою (ст.221 ЦПК).
Виправлення описок та арифметичних помилок у рішенні
здійснюється судом, який ухвалив рішення. Як правило, описки
пов'язані з перекручуванням, допущеним при друкуванні окремих слів і висловів, прізвища кцго-небудь з учасників процесу, складу суду. Можуть мати місце і перекручування найменування юридичної особи.
Явні арифметичні помилки — це невірно зроблені арифметичні дії. Якщо помилка є не в розрахунках, а в принципі визначення грошової компенсації, то вона не може бути виправлена ухвалою суду.
Суд може з власної ініціативи або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені у судовому рішенні описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні, про що постановляється ухвала. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце засідання. їхня неявка не перешкоджає розглядові питання про внесення виправлень (ст. 219 ЦПК).
Питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду у випадках, встановлених ЦПК, вирішуються судом шляхом поста-новлення ухвал (ч.2 ст.208 ЦПК).
Ухвали суду першої інстанції мають на меті вирішувати окремі питання, що виникають у процесі розгляду справи, її виникнення, руху та припинення.
Для того, щоб ухвала була актом правосуддя, повинні бути дотримані наступні умови: а) постановлення ухвали повинно бути передбачено законом; б) вона повинна бути ухвалена судом; в) по-становленню ухвали повинні передувати передбачені цивільним процесульним законом дії чи обставини, з наявністю яких закон пов'язує можливість постановлення відповідної ухвали; г) ухвала повинна бути виражена у встановленій законом процесуальній формі та містити передбачені ЦПК реквізити[104].
Розмаїття ухвал дозволяє класифікувати їх за різними критеріями.
За суб'єктом постановлення ухвали суду поділяються на ухвали одноособового судді та ухвали колегіального суду.
За формою прийняття і фіксації ухвали можуть постановлятися у вигляді окремого документа або без оформлення у вигляді
окремого документа. Ухвала суду, що постановляється як окремий документ, складається з:
1) вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлений; прізвища та ініціалів судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;
2) описової частини із зазначенням суті питання, що вирішується ухвалою;
3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;
4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.
Ухвала, яка постановляється судом, не виходячи до нарадчої кімнати, повинна містити: мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; висновок суду; строк і порядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження (ст. 210ЦПК).