1 ституцію . З цієї точки зору не має значення чи представляє Конституція певну сукупність традицій або практичних звичаїв або певний писаний документ, прийнятий за спеціальною процедурою.
Конституційна традиція, однак, набагато давніша, ніж писана Конституція. Історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що кожна держава мала Конституцію у матеріальному розумінні, іншими словами, певну сукупність конституційних звичаїв, які встановлювали, між іншими, спосіб здійснення влади. Дійсно, навіть античні держави будували відносини між пірамідою влади і населенням, наділяючи певні особи або органи владними повноваженнями для здійснення публічної влади, відповідно до звичаїв і традицій, які сьогодні ми називаємо конституційними звичаями.
Звичайно, мав рацію сучасний французький учений-
конституціоналіст М.Прело, який писав, що поняття "конституції"
2 з’являється в момент "заснування держави" (institution) . Ще категоричніше висловлюється німецький державознавець Й.Ізензеє, який, підкреслюючи органічний зв’язок держави і конституції, говорить: "… Конституція не може бути зрозуміла без держави. Вона є передумовою самого її існування й об’єктом конституційного
1 Burdeau G. Droit constitutionel et instituons politiques. – Paris, 1977. – P. 60; Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Teoria generală a instituţilor politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1997. – P. 197.
2 Див.: Прело М. Конституционное право Франции. – М., 1957. – С. 25.
регулювання. Саме у державі конституція діє та реалізується"[29][30].
Можна сказати, що не існує держави без конкретної конституції. Держава, взята незалежно від своєї конституції, - не більш, ніж ідеальна конструкція, штучне утворення думки, абстракція в галузі загальної теорії держави. Усяке конституційне право звернене до реальної держави, а вона неминуче укладається в консти-
2 туційні рамки . Ф.Лассаль, говорячи про те, що відсутність конституції означало би анархію, писав: "… справжню конституцію мали усі країни в усі часи… новітньому часу виключно властиві не справжні, а писані конституції або аркуші паперу…"[31]. Загальновідомий також і факт, що ще Аристотель спільно зі своїми учнями склав збірник конституцій грецьких полісівдержав та їх колоній, фактично цілісне зібрання традицій, що стосуються форми державного правління відповідних країн. Уточнення, зроблені у зв’язку з традицією конституційних звичаїв та її відносини з конституційними нормами, зібраними в одному документі, дозволяють окреслити проблематику концепції конституційного режиму. Ця концепція може бути визначена у двох значеннях: а) матеріальному; б) формальному. З матеріальної точки зору, конституційний режим відображає сукупність правил, які регламентують організацію правління в державі на певному її етапі. З цієї точки зору, як вже було показано вище, будь-яка держава навіть з факту свого існування, має певну організацію, конституцію. У матеріальному значенні інституційне вираження конституційного режиму конкретизується в існуванні органів управління, незалежно від змісту та виду діяльності, які вони здійснюють (король, уряд, диван, парламент, національні збори та ін.). Таке розуміння концепції конституційного режиму відповідає тій історичній епосі, в якій правління в державах не здійснювалось згідно з нормами писаних конституцій. З формальної ж точки зору, конституційний режим — це виявлення або об’єктивізація сукупності правил, які регламентують організацію та управління у певній державі, в одному політико-юридичному документі (конституція)[32]. У формальному розумінні конституційний режим відповідає сучасним державам, які управляються згідно з писаними конституціями.
Отже, сутність конституційного режиму полягає в наявності правил організації та владування в державі, незалежно від їхньої форми (звичаєвих або писаних).
§ 2. ПОНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЇ ТА ОСНОВНІ ЕТАПИ КОНСТИТУЦІЙНОГО РОЗВИТКУ СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ
Походження терміну ―конституція‖ найчастіше відносять до латинського слова constitutio, що означає встановлення, устрій. Але семантичне поле слова конституція, на наш погляд, не може бути обмежене тільки посиланням на іменник constitutio. Очевидно, треба звернути увагу на дієслово (constitu-ere, -stitui, stitutium), яке має декілька значень, зокрема, вирішувати, встановлювати. Він зустрічався ще у Стародавньому світі. Так, у деяких підручниках з історії держави і права говориться про Конституцію Лікурга ("Лікургів лад") VIII-VII ст.ст. до н.е. та Конституцію Солона VI до н.е., Конституцію Адріана 117 р. і Конституцію
Юстініана 534 р., Конституцію Сєтоку (Японія) 604 р. Термін "конституція" застосовувався в законодавстві Стародавнього Риму і означав у ті часи різні акти, видані імператором, які закріплювали устрій держави[33]. Але румунський учений А.Йоргован вважає спірним питання про те, щоб у Стародавньому світі слово конституція в техніко-юридичному аспекті означало або закони, якими були імператорські конституції, або звід окремих законів, які регламентували різні сфери організації та діяльності держави, особливо у греків; у останніх закони організації держави мали назву фундаментальні закони[34].
До того ж окремі феодальні держави встановили у письмових документах певні фундаментальні правила стосовно відносин між правителями та керованими, що мали значення керівних політичних принципів до існуючих звичаїв і, які в подальшому скріплювалися підписами монархів. У такому розумінні зішлемося на англійську Велику хартію вольностей 1215 р., угорську Золоту буллу. В деяких державах середньовічного періоду для розмежування подібних правил звичайних законів (статутів) використовувалося слово конституція. Водночас у політичних і юридичних працях, інспіровані принципами природного права, терміну конституція віддавалась перевага, натомість термін фундаментальний закон використовувався переважно для позначення актів державної влади, наділених вищою юридичною силою. Зауважимо, що в цілому для духовної історії Європи характерне розуміння конституції, зорієнтоване на реальність: від "Політеї" Аристотеля і "статутів" Ф.Аквінського, Ж.Бодена і Т.Гоббса до "реалістичних" конституційних визначень деяких сучасних учених, зокрема Сменда і Хеллєра розуміння конституції завжди відображало щось справжнє, а не належне[35].
Цілком зрозуміло, що ні в античному світі, ні в середні віки сучасного розуміння поняття конституції не було; не існувало тоді і таких основних законів, які би розглядалися як закони, що володіють верховенством, як юридична база поточної правотворчої діяльності, як акти, які закріплюють права людини, його відносини з державною владою. Як правило, у минулому під конституцією розуміли тільки устрій держави, форму організації державної влади. І тільки формаційні перетворення, що відбувалися під впливом Великої французької буржуазної (це слово — етимологічно "житель міста"— не мало тоді того негативного значення, що йому було надано згодом радикалістськими вченнями) революції кінця XVIII ст., наповнили це поняття принципово новим змістом. У ті часи слово конституція мало свою символіку та означало ніщо інше як інструмент боротьби проти абсолютної влади монарха, гарантія індивідуальних і колективних прав, демонстрація незалежності стосовно до колоніальної влади, утвердження єдності Держава — Нація. Сама ця ідея уперше була сформульована у французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 p.: "суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає розподілу влад не має Конституції".
Саме з того часу слово конституція стало політичним терміном. Якщо раніше це слово означало державний устрій взагалі, то тепер воно стало синонімом тільки певного державного устрою. Конституція стала законом, який закріплює лад конституційної держави, в якій влада обмежена суверенітетом народу і правами людини і громадянина. З цього моменту закріплюється сучасне трактування конституції як сукупності правових норм, які покладені в основу теорії конституційної держави.
У конституційно-правовій доктрині теоретична розробка поняття "конституція", як і поява перших писаних конституцій нового типу аргументовано обґрунтовується в контексті ідей та теорій, що призвели до буржуазних революцій: природних прав, національного суверенітету, суспільного договору, розподілу влад. І це цілком слушно. Боротьба проти абсолютизму вимагала прийняття однієї фундаментальної Хартії, що мала фіксувати правила поведінки влад. Конституція мала стати арбітром і закріплювати фундаментальні правила функціонування держави, яка у такий спосіб становилася правовою державою. І в майбутньому, незважаючи на відмінність конкретних підходів і характеристик, під конституцією звичайно розуміли і розуміють законодавчий акт, яким визначаються організація вищих органів держави, порядок здійсненнями ними своїх функцій, їх взаємовідносини і компетенція, а також засади становища індивіда стосовно державної влади[36].
З юридичної точки зору конституція є таким же законом держави, як і інші, але в практиці сучасного конституціоналізму вона звичайно відрізняється від них за способом прийняття, внесення змін і доповнень до неї. В силу цього в юриспруденції вона визнається ядром правової системи відповідної держави (за винятком деяких мусульманських країн), володіє вищою юридичною силою, очолює ієрархію національного законодавства, визначає діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади. Отже, конституція є основним законом держави. Але конституція не обмежується лише встановленням державного ладу. Регулюючи зовнішні межі вільної діяльності різних соціальних структур (відносини власності, шлюбу та сім'ї, свободу освіти, творчості та культури і т.ін.), вона цим установлює юридичні засади організації суспільного життя в деяких найбільш важливих її сферах. З огляду на [37]це конституція дійсно є основним законом не тільки держави, але й суспільства.