У сучасному конституційному праві існує безліч визначень поняття конституції. Французький професор Лоран Габіб
з цього приводу закликав бути "поблажливими до конституціо-
1 налістів, оскільки вони не знають, про що говорять" . Звичайно, в їх основу покладається одна або декілька ознак, які стосуються предмета конституційного регулювання, місця, що посідає конституція в ієрархії джерел національної правової системи. Так, англійські державознавці Є.Уейд і Г.Філліпс писали: "Під конституцією звичайно розуміють володіючий особливим правовим значенням документ, у якому визначаються засади організації, а також функції органів управління держави і формулюються принципи, які визначають діяльність цих органів[38]. Американський дослідник К.Берд додає до цього таку ознаку, як "визначення свобод громадян"[39].
Можна стверджувати, що домінуючим є визначення конституції за її змістом, тобто за предметом урегульованих нею суспільних відносин. Виходячи з цього, конституцію визначають як основний закон держави, який закріплює організацію державної влади, і, який регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів[40].
Важливим для розкриття поняття конституції є питання про її сутність. Першим, хто сформулював цілісну концепцію сутності конституції, був німецький політичний діяч Ф.Лассаль. Він писав, що сутність конституції — це "... фактичні відносини, сили, які існують у даному суспільстві"[41]. Тотожної думки був і відомий французький учений Ж.Бюрдо, який, зокрема, говорив, що конституція має на увазі соціальну структуру, групи (спільноти), або закріплюючи існуючу, або покладаючу на владу реформаторське завдання у цій галузі[42][43]. Немає сумніву в тому, що сутність конституції визначається силами, що діють у суспільстві, адже і сама конституція, в тій чи іншій мірі, відбиває їх інтереси і сподівання.
Інший підхід, який існує в конституційному праві, пов'язаний із виділенням такої її риси, як її покликанням обмежити державну владу. М.Оріу, визначаючи конституцію як статут держави і нації, вказував, що він "повинен поставити перешкоду намаганням уряду за допомогою всемогутньої сили пра-
2 ва, що встановлюється" . Ще чіткіше з цього приводу висловлювався дореволюційний державознавець Є.В.Спекторський, який писав, що конституційна держава — це держава, в якій влада не тільки організована, але юридично обмежена, і "сукупність таких обмежень утворює конституцію даної держави"[44]. Теза про обмеження державної влади є характерною і для сучасних конституційних доктрин, що і було підтверджено на Міжнародному конгресі з порівняльного права у Токіо в 1991 p.: "Посилити конституціоналізм — це. значить посилити ефективність обмеження влади держави"[45][46].
Зовсім інший підхід щодо визначення сутності конституції притаманний марксистській доктрині. В його основі лежить класовий аналіз конституції. Так, В.І.Ленін писав: "Сутність конституції в тому, що основні закони держави… вира-
5 жають справжнє співвідношення у класовій боротьбі" . Звичайно, сьогодні такий підхід піддається справедливій критиці. Водночас при аналізі та оцінці як конституцій минулого, так і багатьох сучасних конституцій не можна повністю ігнорувати значення класових факторів. Безспірно, наприклад, що перші конституції кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст.ст. були продуктом буржуазних революцій, і виражали вони у першу чергу інтереси буржуазії. Про злагоду, соціальний консенсус можна говорити лише стосовно до постіндустріального суспільства, яке склалося наприкінці ХХ ст. у розвинутих країнах (у соціальній структурі цього суспільства немає класів у марксистському розумінні).
З позицій сучасного досвіду можна стверджувати, що для адекватної оцінки сутності конституції необхідно враховувати по можливості всі їх прояви як внутрішнього, так і зовнішнього характеру. Насамперед, треба виходити із того, що характерні для цивілізації загальні проблеми і суперечності об'єктивно зумовлюють зростання значення загальних для усього народу цінностей та інтересів. А тому сучасні конституції не можуть не закріплювати притаманних усьому суспільству цінностей та інтересів. У цьому контексті конституція будьякої держави може і повинна виступити в якості юридичне узаконеного балансу інтересів усіх класів і соціальних прошарків суспільства. Отже, сутністю конституції має бути ідея соціального співробітництва. Тільки у такому разі Конституція є засобом легітимації соціальної злагоди і партнерства, громадянського миру. "Загальне людське призначення держави у більш широкому розумінні полягає в тому, щоб бути інструментом соціального компромісу, пом'якшення і подолання суперечностей, пошуку злагоди і співробітництва різних верств населення і суспільних сил: забезпечення загальносоціальної спрямованості у змісті усіх здійснених нею функцій"[47].
Саме цьому підходу віддають перевагу творці сучасних конституцій. Водночас, як нам здається, і цього недостатньо для розуміння сутності конституції. У цьому зв’язку вважаємо продуктивною ідею проф.ДЛ.Златопольського, який привертає увагу дослідників до двох висновків Ф.Лассаля, а саме: 1. Усяка конституція представляє собою основний закон.
Сформулювавши цю тезу, Ф.Лассаль виходив із того, що це головна властивість будь-якої конституції, яка одночасно, з одного боку, зближує її з будь-яким звичайним законом, а з іншого – відрізняє від нього, оскільки в кожній державі існує тільки один основний закон, тоді, як звичайних законів – безліч.
2. Конституція саме тому, що вона є основним законом, представляє собою юридичну базу для всієї законодавчої діяльності держави2.
Ф.Лассаль уперше у світі звернув увагу на те, що основ-
ний закон держави "... повинен бути основою для всіх інших законів...". Саме тому, по-перше, принципи основного закону повинні пронизувати собою усі звичайні закони і, по-друге, у державі можуть існувати і "... видаватися тільки ті закони, які будуть суворо узгоджуватися з принципами конституції як основного закону"[48].
Нарешті, проф. Б.С.Ебзеєв привертає увагу до ще одного аспекту сутнісної характеристики конституції — на її програмний характер "Конституція, — пише він, — являє собою продуману модель, організації соціуму, і в цьому розумінні вона є певною програмою, яка має для всіх суб'єктів права юридично обов'язковий характер"[49].
Отже, "сутність конституції" — багатопланова категорія, що має різні аспекти. Головні напрями й аспекти сутнісної характеристики Конституції присутні в усіх конституційних нормах та інститутах і формально знаходять свій вираз у конституційно-правовій регламентації влади, суверенітету і свободи особи в суспільстві.
Підсумовуючи викладене, можна запропонувати таку дефініцію поняття конституції. Конституція — це основний закон держави, прийнятий в особливому порядку на основі компромісу різних політичних сил суспільства, який визначає межі здійснення державної влади та основних прав і свобод особи і, який в юридичному плані представляє собою звід правових принципів і норм, що регламентують найважливіші сфери суспільного життя.
Глибоке і всебічне розкриття сучасного розуміння поняття конституції неможливе без розгляду світового конституційного процесу, який же, звичайно, зумовлюється еволюцією суспільства і держави у новий та новітній часи. В цьому розвиткові виділяються чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця ХVІІІ ст. до закінчення Першої світової війни; другий — період між двома світовими війнами; третій — період від закінчення Другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий — сучасний етап, який розпочався на зламі 80-х—90-х рр. ХХ ст.[50].
Перший, або початковий етап конституційного розвитку – це період становлення та утвердження буржуазного суспільства у передових державах Європи і Америки. Саме тут з’являються перші писані конституції США (1787 р.), Франції (1791 р.), які справили величезний вплив на світовий конституційний розвиток. Якщо американська конституційна модель слугувала зразком для конституцій країн Латинської Америки (перша з них прийнята у Венесуелі 1811 р., в Мексиці у 1824 р., Уругваї — в 1830 р., в Аргентині — в 1853 р.); то французька — для конституцій європейських країн. Крім того, значний вплив справила неписана конституція Великобританії на конституції перших домініонів: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р. Тільки в кінці періоду з’являються перші конституції у країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р., Ірану 1906 р.) на Африканському континенті, крім ПАС, тільки Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. та скопійовану з Конституції США. Конституції, прийняті в цей період, відносять до т.зв. старих конституцій, більшість з них вже не діє. Чинними залишаються конституції США, Норвегії (1814 р.), Нідерландів (1815 р.), Бельгії (1831 р.), Люксембургу (1868 р.), Швейцарії (1874 р.), Австралії (1900 р.) та деякі інші.