§ 2. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
Загальноприйняті педагогічні традиції пов’язують виникнення конституційної ери з появою перших писаних конституцій (США у 1787 р., Польщі та Франції – в 1791 р.). Відповідно формування конституційного права як самостійної й автономної галузі національного права розпочалося на зламі ХVIII і ХІХ століть.
Дещо запізніле оформлення галузі пов’язане насамперед зі специфікою та соціальним призначенням конституційного права, якому належало убезпечувати і захистити інтереси людини та посадових осіб. Звісна річ, що в умовах панування абсолютизму можливість формування особливої системи норм, які мали обмежити цю владу, була майже виключена.
Сказане не означає, що ті чи інші інститути конституційного права не могли з’явитися у далекому минулому. Зокрема, Стародавній Греції та Стародавньому Риму були відомі такі поняття, як демократія, конституція, фундаментальний закон, а також низка інших. У Великобританії до числа основоположних актів конституційного значення відносять Велику хартію вольностей, прийняту в 1215 р., Хабеас корпус акт, прийнятий у 1679 р. і ряд інших нормативно-правових актів, виданих ще в епоху середньовіччя. Але тільки повалення абсолютизму та ліквідація деспотичних режимів створили реальні умови і передумови для формування конституційного права. Ці політичні передумови сприяли появі особливої системи правових норм, які були покликані стверджувати як найвищі цінності свободу індивіда, права і свободи людини і підпорядкувати цим цінностям порядок формування, організацію та здійснення державної влади. Отже, можна говорити про те, що саме епоха антифеодальних революцій стала періодом утвердження конституційного права в якості самостійної та провідної галузі національного права в усіх передових державах світу.
Основні принципи та інститути конституційного права виникали і формувалися не на голому місці. Адже ще в епоху, що передувала визвольним революціям, існували концепції, які мали важливе значення для формування конституційного права. У Великобританії утвердження Хабеас корпус акта призвело до виникнення одного з таких провідних принципів сучасного конституційного права, як гарантія особистої свободи. В цій же країні сформувалися концепція верховенства парламенту як органу народного представництва і концепція панування права.
Варто особливо виділити видатне значення двох подій всесвітньо-історичного масштабу у формуванні конституційно-правових засад – боротьбу північноамериканських колоній за свою незалежність, що призвела до появи Декларації незалежності 1776 р. і французьку буржуазну революцію кінця XVІІІ ст., маніфестом якої стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. В Американській Декларації уперше на рівні нормативного правового акта зафіксовано положення про те, що тільки народ є джерелом влади і що сама держава й уряд мають право на існування тільки у тому випадку, якщо вони служать людині та захищають її інтереси. У французькій Декларації містилася спеціальна стаття, що стверджувала: народ, який не знає гарантій основних прав і свобод і принципу розподілу влад, не має конституції. На формування національного конституційного права у зарубіжних країнах впливало багато факторів: історичні, національні та культурні особливості тієї чи іншої країни, демографічні та природні умови, політична боротьба класів та інших соціальних груп за володіння державною владою, за закріплення своїх інтересів у відповідних нормах права.
Історична ретроспектива дозволяє говорити про те, що головною тенденцією в еволюції національного конституційного права у зарубіжних країнах була і залишається всезростаюча демократизація, розширення сфери дії та кола суб’єктів, які користуються захистом з боку конституційноправових норм та інститутів. Наприклад, не відразу найважливіші політичні права набули такі демографічні та соціальні групи населення, як жінки, молодь, незаможні. Тільки в середині ХХ ст. виборче право дійсно стало загальним у переважній більшості держав світу. На сучасному етапі на перший план висуваються проблеми, пов’язані з гарантією захисту та реалізацією прав і свобод особи. Якщо до недавнього часу основне призначення конституційного права вбачалося в регулюванні здійснення публічної влади, то віднині соціальне призначення цієї галузі трактується інакше. Відповідно уточнюється питання про предмет конституційного права.
§ 3. ПРЕДМЕТ І МЕТОД КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Автономність і самостійність конституційного права у правовій системі будь-якої країни зумовлюється передусім його особливим предметом регулювання. Ще у дореволюційні часи у вітчизняній літературі, яка базувалась на вивченні конституційного права західних країн, сфера регулювання галузі обмежувалась традиціями, що склалися. Провідні державознавці визначали предмет конституційного права через поняття свободи, порядку (впорядкування), правової держави, парламентаризму. Зокрема, М.І.Свєшников писав, що основний зміст конституційного права (він вживав термін державне право) – це ―юридичні відносини, які визначають основні засади, на яких грунтується порядок і свобода у даному політичному союзі‖.[5] І далі він указував, що предмет державного права – це держава, а право розглядає її з юридичної точки зору, хоча не виключаються економічні, політичні і моральні аспекти. Пізніше у наукових працях, підготовлених російськими вченими, до предмета регулювання державного права віднесли питання прав особи.[6]
У зарубіжних країнах окреслились два підходи до визначення предмета конституційного права: традиційний і новий. У першій половині ХХ ст. у розвинутих країнах Заходу домінував традиційний підхід. Так, у Великобританії зміст навчальних курсів із конституційного права зводився до аналізу систем державних органів, їх взаємовідносин, правового становища особи.2 У США предмет конституційного права складали гарантії ―забезпечення в суспільстві‖ фундаментальної свободи‖, яка передбачає розмежування сфер індивіда і меж дії державної влади.[7] Для французьких учених предмет конституційного права – це, насамперед, політична влада. Зокрема, М.Прело писав: ―Діючі в нашій країні норми, що стосуються встановлення, передавання та здійснення політичної влади, складають предмет нашого національного конституційного права‖.4
Але останнім часом окреслився новий і більш широкий підхід щодо визначення предмета конституційного права. Англійські вчені Д. Дальтон, Р.Декстєр та інші відносять до нього вивчення головних функцій держави (законодавства, управління та захисту держави від зовнішніх і внутрішніх ворогів). А у виданому в США ―Букварі з конституційного права‖ закріплена теза про те, що конституційне право має справу з ―цінностями… суспільства‖. Такі відомі французькі вчені, як Б.Шантебу, К.Леклєрк, Б.Жанно, Ф.Ардан роблять ставку на політичний режим, причому вони відносять до цього поняття багатьох інститутів суспільства, зокрема політичні партії, громадську думку, пропаганду, пресу, групи тиску тощо.[8] Аналогічних поглядів дотримуються іспанські та італійські вчені-конституціоналісти. Натомість для мусульманських юристів предмет конституційного права пов’язаний, зокрема, з відносинами Аллаха й окремих мусульман, з відносинами у мусульманській громаді (―умми‖).
Повертаючись до питання про визначення предмета конституційного права у вітчизняній літературі, нам видається найбільш сприйнятною позиція проф. В.М.Шаповала, який вказує, що предметом конституційного права мають бути тільки ті відносини безпосередньо політичного характеру, які виникають у процесі організації та здійснення влади у структурі зв’язків між людиною, суспільством і державою (їх ще інколи називають державно-політичними відносинами владарювання). Ці відносини поділяються на три групи: 1) відносини, безпосередньо пов’язані з економічною і політичною організацією суспільства; 2) ті, що виникають у процесі встановлення і функціонування публічних, державних інститутів; 3) ті, що характеризують основи взаємозв’язків держави та особи.[9]
Із аналізу текстів конституцій зарубіжних країн можна зробити висновок, що національне конституційне право будьякої держави орієнтується на ці зв’язки і все повніше і точніше відображає їх. Підкреслимо у цьому контексті, що для конституційного права головним у цих відносинах є не економічні питання (це предмет політичної економії і конкретних економік), не духовні відносини (зокрема, сфера релігієзнавства), не політичні комбінації партій, їх союзів (це справа політології), а визначення способів і меж участі різних колективів (соціальних, національних, громадських об’єднань та ін.), а також осіб у державній владі, тиску на неї різних зацікавлених груп, боротьба за державну владу мирними, конституційними методами. ―У цьому суть, вважає В.Є.Чиркін, - владних відносин, які регулюються конституційним правом‖.3