Другим найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є т.зв. укорінювання або набуття громадянства у порядку натуралізації. На думку англійського юриста Вайса, натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням. Інший англійський учений– Хадсон під натуралізацією розуміє усяке набуття громадянства після народження[68]. Інакше кажучи, натуралізація — це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов’язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.
Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом (юридичний наслідок укладення шлюбу з громадянином(кою) даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства, займання певних посад, надання почесного громадянства).
Законодавство усіх держав передбачає певні передумови
або вимоги до індивідуальної натуралізації. Як правило, вимагається досягнення повноліття; письмова заява; знання державної мови; ценз укорінення — певний мінімум проживання в країні (звичайним є п’ятирічний термін, 7 років — в Алжирі, 10 — у Бельгії та Іспанії, 30 — в Бразилії); відсутність певних хвороб (психічні або СНІД), наявність засобів існування; повага до закону; "політична лояльність" тощо. У США, наприклад, виключена можливість натуралізації для осіб, які дотримуються лівих поглядів, або є атеїстами. Законодавство Латвії, крім досконального знання латиської мови, вимагає обізнання з історією країни у ХХ ст.; наявність предків, які проживали у Латвії у цьому ж періоді; докази наявності здоров’я і відсутності психічних захворювань, а також на СНІД; не бути зареєстрованим у Інтерполі; неналежність до партій, які борються за насильницьке повалення конституційного ладу тощо.
Крім названих, у деяких країнах визначають також інші умови, які обмежують можливості натуралізації. Це такі, як наявність кваліфікації та професійної підготовки; відмова від іноземного громадянства (ФРН); ведення добропорядного способу життя (Греція, Канада, Скандинавські країни); а в Республіці Чад — входження до однієї з громад, розташованих на території держави.
З іншого боку, для певних категорій осіб установлюються пільгові умови натуралізації. Так, іммігрант, який прожив у США тривалий час (20-30 років), може бути натуралізований — навіть якщо і не витримає іспит на знання мови. У Болгарії, Греції, Ізраїлі, ФРН та деяких інших державах встановлена полегшена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Для мешканців Північного союзу строк імміграції у Швеції скорочений з п’яти до двох років.
Законодавство зарубіжних країн не визнає за собою права натуралізацію. За своїм характером натуралізація є дозвільною процедурою, пов’язаною з принципом державного суверенітету. Тому навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації ще не гарантує набуття громадянства. Як правило, натуралізовані громадяни рівні у правах із корінними мешканцями. Але зустрічаються й винятки. Натуралізований бразилець, наприклад, може бути позбавлений громадянства і висланий, якщо буде встановлено, що до натуралізації він скоїв злочин, а також за незаконні операції з наркотиками.
У різних країнах процедуру натуралізації здійснюють різні державні органи. У більшості держав відповідні процедури належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до повноважень судових органів або до глави держави. В Бельгії, наприклад, натуралізація відбувається за ухвалою парламенту, а в США – це роблять суди. Однак, у будь-якому випадку всю сукупність документів підготовлюють спеціальні органи — імміграційні служби. Долю особи, яка клопоче про натуралізацію, вирішують насамперед чиновники цих служб.
Щодо натуралізації внаслідок правонаступництва держав, то вона виникає автоматично в результаті виникнення нових суверенних держав, а не після прийняття цією державою відповідного законодавчого акта[69].
З утворенням союзів та об’єднанням держав виникає проблема співвідношення громадянства окремих державчленів таких союзів та єдиного громадянства союзу. Як відомо, остаточне юридичне оформлення параметри загальноєвропейського громадянства отримали в ч. ІІ Маестріхстського договору 1992 р. про Європейський союз, де сказано: "кожна особа, яка має національність держави — члена, є громадянином Союзу" (ст. 8, 1). Такий правовий статус дає право вільно пересуватися і проживати на території усіх державчленів, здійснювати виборчі права на муніципальних виборах у тій країні, де мешкає, на виборах до європарламенту, надають право звернення з петиціями до європарламенту і з скаргами до омбудсмена європарламенту. Як бачимо, параметри загальноєвропейського громадянства не у всьому узгоджуються зі традиційним розумінням громадянства як правового зв’язку особи із конкретною державою.
Головними і визначальними способами набуття громадянства в зарубіжних країнах, звичайно ж є філіація і натуралізація. Однак існують і інші способи.
Одним із таких способів набуття громадянства позначається терміном оптація. Іноді застосовують слово "трансферт". Оптація — вибір громадянства у тих випадках, коли змінюється державна приналежність території, на якій проживає дана особа. Наприклад, після референдуму (точніше — плебісциту), що відбувся в області Саар (1957 р.), яка належала Франції, ця область перейшла до Німеччини і мешканцям було запропоновано право оптації: або набувати німецьке громадянство, або зберегти французьке. Для цього вони повинні бути протягом трьох місяців вирішити це питання шляхом подання відповідної заяви. Фактично такий спосіб застосувала і влада Литви після набуття своєї незалежності у 1991 р. Органи влади назвали це "нульовим варіантом": тобто усі, хто проживав на території Литви до відновлення її незалежності і не бажав вийти із литовського громадянства, набували його автоматично. Хто не захотів цього, заявляв про бажання отримати громадянство іншої держави. Тобто, фактично це була оптація, оскільки була можливість вибору.
Четвертий спосіб набуття громадянства — відновлення громадянства. Такий спосіб можливий для особи, яка мала громадянство даної держави, але потім з якоїсь причини втратила його. Від натуралізації відновлення у громадянстві відрізняється спрощеним порядком вирішення цього питання. Крім слова відновлення іноді застосовується термін "реінтеграція" — возз’єднання зі своєю колишньою державою.
Є такий спосіб набуття громадянства, як репатріація (відновлення батьківщини). Він застосовується у досить своєрідних випадках, коли громадянство втрачало великі групи населення в силу важливих історичних подій. Найбільш характерний приклад — повернення євреїв на свою "історичну батьківщину" — державу Ізраїль. Будь-який єврей, який прибув до Ізраїлю, автоматично стає громадянином цієї держави. У даному випадку громадянство надається у порядку репатріації у спрощеному варіанті.
Наступний спосіб — це т.зв. дароване (октройоване) громадянство. Воно надається за особливі заслуги і в особливому порядку. Наприклад, Сенат США після вислання Олександра Солженіцина із СРСР (в 1974 р.) і після того, як він виявив бажання проживати у США, своєю спеціальною постановою надав йому та його сім’ї право громадянства США. Таких випадків небагато тому, що громадянство дарується лише за особливі заслуги тільки дуже відомим особам.
Бувають додаткові варіанти набуття громадянства. Так, громадянство може бути набуто шляхом укладення шлюбу. В деяких державах законодавство передбачає, що особа, яка уклала шлюб із громадянином даної держави, набуває громадянство чоловіка. Зокрема, це характерне явище для окремих арабських країн. В інших країнах, особи, які уклали шлюб, у спрощеному порядку набувають громадянство чоловіка (дружини). Нарешті, схожий спосіб набуття громадянства в результаті усиновлення або удочеріння. В ряді держав законодавство передбачає, що усиновлені або удочерені діти набувають громадянства батьків.
Важливою складовою частиною конституційного інституту громадянства є норми і принципи що регулюють питання припинення громадянства, а саме: вихід із громадянства, власне втрата громадянства і позбавлення громадянства. Вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. В законі про громадянство Нової Зеландії 1977 р. закріплена така норма: "Громадянин Нової Зеландії, який досяг 18 років і володіє повною правоздатністю, а також визнається законом іншої країни в якості громадянина цієї країни, може у будьякий час зробити заяву про відмову від свого громадянства Нової Зеландії у встановленому порядку" (ст. 15). Такий же принцип визнаний у Великобританії, США та в деяких інших країнах. Водночас у деяких країнах свобода виходу з громадянства обмежена для окремих категорій осіб. Так, у ФРН такі обмеження встановлені для суддів, державних службовців тощо.