У законодавстві окремих держав передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше підставою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою.
Однією з форм припинення громадянства є його позбавлення. Позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, іменується денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства — денатуралізацією. У Польщі, наприклад, громадянин позбавляється громадянства за таких обставин: а) порушив обов’язок відданості республіці; б) діяв на шкоду її життєвим інтересам; в) нелегально покинув кордони країни; г) відмовився повернутися до країни на вимогу компетентного державного органу; д) ухилився від виконання військового обов’язку, встановленого законом; е) притягався до відповідальності за кордоном за злочини, які підлягають покаранню також за польським кримінальним правом або є рецидивістом. Особи, позбавлені громадянства, підлягають висиланню з країни (експатріації).
Складність процедури надання і позбавлення громадянства, жорстке імміграційне законодавство, суперечлива судова практика спонукає багатьох іммігрантів взагалі не звертатися за отриманням громадянства і працювати без визнання та захисту своїх прав і свобод. У багатьох людей виникає стан відсутності громадянства (апатризм). Статус осіб без громадянства (апатридів) відрізняється від правового становища звичайного громадянина і навіть іноземця, оскільки вони не мають конкретного правового зв’язку з жодною державою. Вони, наприклад, не мають ніяких політичних прав. Головна вимога до них полягає в тому, щоб вони проживали на території тієї чи іншої країни легально, тобто на законних підставах. У деяких випадках від них вимагається отримання спеціального документа, що підтверджує право проживати на території цієї держави (посвідка на проживання для апатриду, "зелена картка", яка дає право на отримання постійної роботи і т.ін.). Особами без громадянства найчастіше є політичні емігранти, тому що цих людей у порядку покарання у рідній країні позбавили громадянства, а на новому місці проживання вони, як правило, не хочуть отримати громадянства, оскільки вважають, що їх несправедливо позбавили громадянства.
Зауважимо, що режим політичних емігрантів відрізняється в цілому від становища осіб без громадянства (такою може бути дитина, якій особливих прав не надаються). А політемігрантам (у деяких країнах, зокрема в США, їх називають біженцями) часто надають більш вагомі права. В деяких розвинутих країнах їм надається певна сума грошей на облаштування життя, їх безоплатно навчають мові, їм забезпечується захист від замахів на їх життя з боку держави, з якої вони виїхали.
Невідповідність принципів набуття та припинення громадянства в різних країнах часто породжує стан множинного громадянства. Найбільш розповсюджені випадки подвійного громадянства (біпатризму), тобто належність особи до громадянства двох держав, яке підтверджується відповідними документами. Наприклад, дитина, яка народилася на мексиканській території від батьків-австрійців буде мексиканським громадянином за Конституцією Мексики і австрійським громадянином за законодавством Австрії.
У законодавстві більшості держав не визначаються юридичні наслідки подвійного громадянства. Як правило, вони негативно ставляться до такого стану й укладають договори про уникнення випадків подвійного громадянства, зобов’язуючи осіб, які мають громадянство обох держав, обрати одне громадянство. Водночас ряд держав (Іспанія, Російська Федерація, США та ін.). до цього часу не закріпили принцип виняткового громадянства. Ст. 11 Конституції Іспанії передбачає, що "держава може укладати договори про надання подвійного громадянства з країнами Латинської Америки або з тими країнами, що мали або мають особливі зв’язки з Іспанією". А в ст. 62 Конституції Російської Федерації сказано: "громадянин Російської Федерації може мати громадянство іноземної держави (подвійне громадянство) відповідного до федерального закону або міжнародного договору Російської Федерації. Подібний підхід до подвійного громадянства є майже винятком, оскільки біпатризм розглядається як аномалія не тільки в національному, але й у міжнародному публічному праві.
З інститутом громадянства пов’язані інститути правового статусу іноземців, політичного притулку та екстрадиції (видачі). Основні відмінності в становищі громадян держави та іноземців закладені в нормах конституції багатьох зарубіжних країн. У Конституції Іспанії, наприклад, записано: "Іноземці будуть користуватися в Іспанії публічними свободами, які гарантуються цією частиною (конституції — А.Г.), на умовах, установлених договорами і законом". Згідно ж абз. 2 ст. 26 Конституції Болгарії "іноземці, які перебувають у Республіці Болгарія, мають усі права та обов’язки за цією Конституцією, крім прав і обов’язків, для яких Конституція та закони вимагають болгарського громадянства".
За загальним правилом, у демократичній державі іноземці за своїм правовим становищем прирівнюються до власних громадян (т.зв. національний режим), за окремими винятками, вказаними в законі. Наприклад, вони не підлягають призову на військову службу, не користуються виборчими правами, не можуть об’єднатися у політичні партії, не можуть обіймати певні посади на державній службі, не мають права придбати деякі об’єкти власності та ін. Хоча в деяких країнах іноземці не позбавляються виборчого права. Скажімо, іноземці, які проживають постійно у Великобританії і мають нерухомість, мають право голосу. Наприклад, один із кореспондентів газети "Известия", відомий журналіст В.Осипов, який мав помешкання у вигляді квартири, придбаної кореспондентським пунктом, отримавши сповіщення на реєстрацію в якості виборця, зареєструвався і брав участь у виборах.
Конституції багатьох держав установлюють основи правової регламентації притулку. Ст. 10 Конституції Італії містить такий припис: "Іноземець, позбавлений у своїй країні можливості реально користуватися демократичними свободами, гарантованими італійською Конституцією, має право притулку на території Республіки". Притулок іноземцям надається з політичних міркувань: переслідування за їхні переконання або діяльність на захист міжнародно визнаних прав і свобод. Водночас у деяких конституціях прямо забороняється видача іноземців, які переслідуються за політичну діяльність. Найчастіше в основних законах сучасних держав забороняється видача іноземним державам своїх громадян. § 3. ПРИНЦИПИ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ СТАТУСУ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Правове становище людини і громадянина залежить від принципових підходів держави до особи. Відмінності ж у принципах конституційно-правового регулювання цього статусу зумовлені особливостями політичного режиму, національними традиціями, загальним рівнем культурного розвитку суспільства, іншими обставинами.
Принципи правового регулювання статусу людини і громадянина — це певні теоретичні узагальнення, акумульовані в процесі осмислення суспільно-політичного розвитку і які пронизують увесь зміст природи прав і свобод людини. З правової точки зору, такий принцип являє собою нормативну формулу, що узагальнює юридичну практику, погляди і поведінку великої кількості людей, політиків, держави, її органів і чиновників стосовно прав і обов’язків людини. Не завжди принципи, які визначають статус особи, явно виявляються у статтях законів. У багатьох державах вони відображені імпліцитно, тобто як такі, що розуміються. Нарешті, принципове ставлення держави і суспільства до прав людини виявляється і в політичних заявах, у філософській, правовій літературі.
Зазначимо, що у сучасному світі важко знайти країни, в яких неухильно і безальтернативно додержувались би будьякого правового принципу. Найімовірніше можна говорити про впливові тенденції в галузі міжособистісних відносин, відносин між державою, суспільством і людиною.
З самого початку існування сучасної державності в конституціях у тій чи іншій формі фіксують вимогу свободи і рівності особи. Вже в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. знаходимо такі слова: "Люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах".
У конституційному праві зарубіжних країн свобода сприймається як відсутність широких обмежень діяльності особи. Зокрема, відомі російські конституціоналісти — професори М.В.Баглай і В.О.Туманов тлумачать це поняття так:
— усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати їхні природні права. Рівність можливостей для всіх — основа свободи;
— свобода полягає у можливості робити все, що не завдає шкоди іншому. Свобода людини, отже, не може бути абсолютною, вона обмежена правами і свободами інших людей;
— межі свободи можуть бути визначені тільки законом, який і є мірою свободи. Отже, все, що не заборонено, те дозволено;
— частина дозволеного визначається через права людини. Закріплення прав необхідно для того, щоб допомогти людині усвідомити свої можливості, але жоден набір не вичерпує зміс-
1 ту свободи . Отже, держава встановлює певні вимоги, яким повинна відповідати діяльність кожної людини. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Ці ідеї знайшли своє відображення в текстах конституцій багатьох держав. Зокрема, у ст. 2 Основного закону ФРН говориться; "Кожний має право