В конституціях зарубіжних країн соціальна орієнтація держави відображена по-різному. Так, Конституція Франції (абз. 1 ст. 2), Іспанії (абз. 1 ст. 1), Туреччини (ст. 2) відтворюють модель Основного закону ФРН. Конституції Греції
(абз. 2 і 3 ст. 21), Данії (ст. 75), Італії (ст.ст. 2-4), Нідерландів (ст. 18), Швеції (ст. 2 гл. 1 Форми правління) фіксують різні формулювання про цілі соціальної держави. А в таких країнах як Австрія, Норвегія та Швейцарія використовується формула "держава благоденства".
Найважливішим із цієї категорії прав і свобод, безумовно, є право на володіння і розпорядження приватною власністю. Це фундаментальне право забезпечене усіма засобами юридичного захисту від зазіхань як з боку окремих осіб, так і органів державної влади. Типовою у цьому відношенні є формула, що міститься в Конституції Греції (ст. 17 абз. 1): "Ніхто не може бути позбавлений власності, крім як з мотивів суспільної користі, належним чином доказаною, у випадках і при дотриманні процедури, встановленої законом, і завжди з попереднім повним відшкодуванням… вартості на день судового засідання у справі про попереднє встановлення розміру компенсації".
Право приватної власності отримало закріплення практично в усіх постсоціалістичних конституціях. Так, ст. 46 Конституції Литви містить таке положення: "Господарство Литви грунтується на праві приватної власності, на особистій свободі господарської діяльності та особистій ініціативі". А ст. 9 Конституції Угорщини фіксує такий припис: "Економіка Угорщини має ринковий характер, а публічна та приватна власність користується однаковою підтримкою і перебуває у рівних умовах". В деяких країнах, що розвиваються (наприклад, Ліван, Туніс), у конституціях зберігається класичний принцип "недоторканності" приватної власності.
Право на працю і пов’язані з ним права та свободи громадян у конституціях зарубіжних країн неоднаково визначається. Так, в Конституції Італії право на працю закріплено у вигляді такої формули: "Італія – демократична республіка, побудована на праці" (ч. 1 ст. 1).
В низці конституцій право на працю проголошується лише як бажання або мета, до якої прагне держава. Наприклад, у ст. 56 Політичної Конституції Коста-Ріки проголошується: "Праця є правом людини та його обов’язком щодо суспільства. Держава повинна прагнути до того, щоб усі люди були зайняті чесною і корисною працею, належним чином винагороджені… Держава гарантує право вільного вибору роботи".
Водночас у конституціях Іспанії, Португалії, Бразилії та інших країн досить докладно регламентується право на працю. У розвиток конституційних норм у більшості демократичних держав світу закони встановлюють терміни виплати державної допомоги по безробіттю та їх розміри (як правило, до одного року та від 1/3 до 70 відсотків середньої зарплати звільненої особи).
Із правом на працю в демократичних державах пов’язане право на страйк, яке в конституціях згадується тільки як один із засобів захисту трудових інтересів громадян. Більш докладно це питання регламентується у поточному законодавстві (Великобританія, США, Франція та ін.). Натомість у конституціях постсоціалістичних держав право на страйк зустрічається досить часто (ст. 38 Конституції Македонії, ст. 40 Конституції Румунії та ін.).
Право на охорону здоров’я включає ряд прав і гарантій і по-різному закріплюється в конституціях. Характерним прикладом докладної регламентації цього виду прав може служити ст. 52 Конституції Болгарії: "1. Громадяни мають право на охорону здоров’я, яку гарантує доступна медична допомога, і на безоплатне користування медичним обслуговуванням на умовах і в порядку, визначених законом. 2. Охорона здоров’я громадян фінансується з державного бюджету, роботодавцями, особистими й колективними страховими внесками та з інших джерел на умовах і в порядку, визначених законом. 3. Держава піклується про здоров’я громадян і заохочує розвиток спорту та туризму. 4. Нікого не може бути піддано примусовому лікуванню та санітарним заходам інакше ніж у передбачених законом випадках. 5. Держава здійснює контроль за всіма установами охорони здоров’я…".
Говорячи про існуючу практику закріплення цього права у законодавстві, необхідно виходити з того, що в різних країнах є свої особливості. Наприклад, право на охорону здоров’я реально залежить від системи медичної допомоги у державі (є ліберальна медицина в США, страхова медицина у більшості країн, державна медицина у Великобританії тощо).
Право на освіту і тісно пов’язана з ним академічна свобода є одним з найбільш суттєвих прав людини, які зумовлюють не тільки соціальне просування людини, але і його суспільний статус. Практично в усіх країнах освіта відноситься до числа пріоритетних сфер укладення державних коштів. Зокрема, ст. 30 Конституції Ірану 1979 р. декларує обов’язок держави "надати можливість для безоплатної вищої освіти у масштабах, необхідних для самозабезпечення країни". Конституція Туреччини також трактує право на освіту як обов’язок вчитися (абз. 3 ст. 42). Щодо права на свободу викладання, то воно відображає ідеологічний плюралізм. Чи не найбільший інтерес представляє формулювання, закріплене в ст. 17 Конституції Бельгії: "Спільнота гарантує свободу вибору батьків стосовно освіти їх дітей. Спільнота організовує освіту, яка є нейтральною. Нейтралітет в освіті передбачає, зокрема, повагу філософських, ідеологічних і релігійних поглядів батьків і учнів.
Вільний доступ до культурних цінностей належить до свобод т.зв. третього покоління і природно стало закріплюватися в конституціях порівняно нещодавно. До того ж розробники конституцій це право пов’язують із академічною свободою і правом на захист інтелектуальної власності. Як правило, основні закони переважної більшості держав обмежуються стандартними формулюваннями про те, що органи влади сприяють здійсненню права кожного на вільний доступ до культури (наприклад, ст. 44 Конституції Іспанії, § 14 Форми правління Фінляндії 1919 р., ст. 171 Основного закону держави (Австрії – Авт.) 1917 р.). Більш докладно це право регламентується, зокрема, в конституціях Болгарії (ст. 54) та Португалії. В останній цьому питанню присвячена ст. 78, яка має назву "користування досягненнями культури і творчість". У ній визнається право усіх на користування досягненнями культури і на творчість, а також їх обов’язок зберігати, захищати і примножувати культурну спадщину. Далі встановлюється, що держава у співробітництві з установами культури мають стимулювати і забезпечувати доступ усіх громадян до способів і засобів культурної діяльності; підтримувати ініціативи, які сприяють індивідуальній та колективній творчості; сприяти збереженню та примноженню культурної спадщини: розвивати відносини у сфері культури з усіма народами і забезпечувати охорону і розповсюдження португальської культури за кордоном; проголошувати політику в галузі культури.
Звичайно, в конституціях зарубіжних країн закріплені й інші соціально-економічні та культурні права, як, наприклад, право на здорове навколишнє середовище (ст. 55 Конституції Болгарії), право на соціальне забезпечення в старості (абз. 1 ст. 34 Конституції Швейцарії), права на житло (ст. 47 Конституції Іспанії), право на заняття фізичною культурою та спортом (ст. 78 Конституції Португалії).
Як уже зазначалося, правовий статус людини і громадянина містить не тільки його права і свободи, але й обов’язки. Вивчення змісту діючих зарубіжних конституцій свідчить , що обов’язки, як правило, сформульовані у зв’язку із наданням прав і свобод. У переважній більшості конституцій передбачені: право й обов’язок захисту країни (ст. 31 Політичної конституції Мексики), ст. 52 Конституції КНР, ч. 3 розділу 2 ст. ІV Конституції США); право й обов’язок працювати (преамбула Конституції Франції та ін. У ряді конституцій самостійно визначені обов’язки, наприклад, батьків стосовно дітей (наприклад, ст. 30 Конституції Італії). Водночас у Конституції Російської Федерації Італії). Водночас в Конституції Російської Федерації є прямо закріплені чотири види основних загальних обов’язків: 1) обов’язок усіх додержувати Конституції Російської Федерації та законів (п. 2 ст. 15); 2) обов’язок платити законно встановлені податки та збори (ст. 571; 3) обов’язок оберігати природу і навколишнє середовище (ст. 58); 4) обов’язок захисту Вітчизни (ст. 59).
§ 5. ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ ОСНОВНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І
ГРОМАДЯНИНА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Конституційно-правовий статус особи багато в чому залежить від того, наскільки забезпечені її права та свободи. Саме наявність гарантій дозволяє вважати ті чи інші права діючими , включити їх до статусу людини і громадянина. В конституційно-правовій літературі під гарантіями основних прав і свобод громадянина розуміють систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності дотримання прав, свобод і законних інтересів людини[79].
Залежно від змісту та механізму дії розрізняють соціальні, економічні, політичні та правові гарантії. Соціальні гарантії – це ті суспільні підвалини, традиції, що сприяють реалізації прав людини, які утворюють атмосферу свободи, поваги до особи (наприклад, ідея особистої свободи та готовність її захищати – у американців, німецька традиція законопослушання та схильності до порядку, англійська традиція щодо збереження "стародавніх вільностей та привілеїв тощо). До економічних гарантій відносяться матеріальний стан держави, система відносин власності. Здійсненість соціально-економічних і культурних прав, наприклад, прямо залежить від розмірів національного багатства. Політичні гарантії – це політичне середовище, яку утворюють багатопартійність, розподіл влади, розвинуте місцеве самоврядування, також сприяють реалізації прав людини, участі громадян в управлінні справами держави і суспільства, захистові особистих і колективних інтересів.