Отже, конституційне право має свій особливий пред-
мет, яким виступають насамперед і переважно суспільнополітичні відносини, які складаються в ході взаємодії індивіда, колективу або суспільства у цілому з державою, з публічною владою.
Конституційне право відрізняється від інших галузей права і методом впливу на своїх суб’єктів. Ідеться про сукупність способів впливу норм галузі на поведінку людей, на регульовані суспільні відносини. Завдяки їх застосуванню конституційно-правові відносини впорядковуються, розвиваються.
На відміну від галузей приватного права, де використовується, як правило, диспозитивний метод регулювання (сторонам надається можливість вибору того чи іншого варіанту поведінки), у конституційному праві домінує імперативний (владний, наказовий) метод. Переважна більшість норм конституційного права, будучи пов’язаними з владними відносинами, мають характер приписів, побудованих на заборонах, зобов’язаннях і дозволеннях.
Передусім у конституційно-правовому регулюванні суспільних відносин чи не найчастіше застосовується метод зобов’язання. Наприклад, Основний закон ФРН у ч. 3 ст. 39 покладає на голову Бундестагу обов’язок скликати його ―на вимогу третини членів Бундестагу, Федерального президента або Федерального канцлера‖. А ст. 85 Конституції Куби 1978р. містить припис: ―Усі органи і державні підприємства зобов'язані сприяти депутатам у виконанні ними своїх обов'язків‖.
Конституційному праву притаманний і метод дозволення, який застосовується у першу чергу при регулюванні статусу людини та громадянина, що само собою зрозуміло, але також іноді при визначенні повноважень державних органів. Наприклад, ч.1 ст. 44 Конституції Болгарії проголошує: ―Громадяни можуть вільно утворювати об’єднання‖, ―Кабінет може прийняти рішення про скликання надзвичайної сесії Парламенту‖ (ст. 53 Конституції Японії).
У конституційно-правовому регулюванні нерідко застосовується і метод заборони. Так, у ч. 5 ст. 13 Конституції Російської Федерації сказано: ―Забороняється створення і діяльність громадських об’єднань, цілі та дії яких спрямовані на насильницьку зміну основ конституційного ладу і порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення збройних формувань, розпалювання соціального, расового, національного та релігійного розбрату‖, ―Цензуру заборонено‖ (ст. 38 Конституції Хорватії). Приписи у даному випадку забороняють суб’єктам конституційного права здійснювати названі дії.
Водночас у конституційному праві, хоча і рідко, застосовується і диспозитивний метод регулювання суспільних відносин. Наприклад, ст. 94 Конституції Італії 1947 р. установлює, що кожна палата парламенту може висловити довіру урядові або відмовити в ній шляхом поіменного голосування. В останньому випадку президент республіки може відправити уряд у відставку або розпустити парламент із призначенням дати нових виборів, тобто вирішення питання про колізії парламенту та уряду віддається на розсуд виборців. Застосовуючи названі методи регулювання, конституційне право забезпечує здійснення народовладдя, нормальне функціонування інститутів державної влади, а також гарантує основні права і свободи людини та громадянина.
§ 4. ДЕФІНІЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Практично неможливо дати якесь узагальнене визначення цьому поняттю через існування багатьох значень і нюансів, які надаються цьому терміну різними народами і в різні історичні епохи. Але у кожному конкретному випадку від визначення цього поняття залежить концепція організації суспільства, регулювання відносин між індивідами, між державою і приватними особами. Тому про визначення поняття конституційного права як галузі можна говорити тільки стосовно кожної окремої країни. З іншого боку, звернемо увагу на деякі існуючі точки зору з цього питання, що представляють особливий науковий інтерес.
Так, англійські вчені-конституціоналісти Уейд і Філліпс визначають конституційне право як ―сукупність норм права (включаючи обов’язкові конституційні звичаї), які встановлюють структуру головних органів управління та їх взаємовідносини, а також визначають їхні функції‖.[10] Приблизно з таких же позицій визначає це поняття французький учений М.Прело, який писав: ―Діючі в нашій країні правові норми стосовно встановлення, передавання та здійснення політичної влади складають предмет нашого національного конституційного права, тобто французького національного права.‖[11] Нарешті румунський проф. І.Мурару визначає конституційне право як галузь єдиного права, що складається з юридичних норм, які регламентують фундаментальні соціальні відносини, що з’являються у процесі встановлення, підтримання та здійснення державної влади‖.[12]
Синтезуючи точки зору, висловлені в юридичній літературі згаданих та інших зарубіжних країн, зауважимо, що конституційне право визначається як таке, що складається з юридичних норм, які регламентують форму держави, організацію, функціонування та взаємовідносини між публічними владами, обмеження публічних влад, політичну організацію держави тощо. Наведені дефініції мають як спільні елементи, так і певні специфічні особливості. У такому контексті варто підкреслити, що наведені дефініції виключають з переліку предмета конституційного регулювання такий важливий блок відносин, яким є права і свободи людини і громадянина.
Уявляється, що конституційне право конкретної країни можна було би визначити як сукупність норм, які регулюють фундаментальні відносини, що складаються в процесі взаємодії індивіда, суспільства і держави, пов’язані із здійсненням публічної влади, і які покликані забезпечити і гарантувати реалізацію та захист основних прав і свобод людини, а також легітимність цієї влади.
§ 5. СИСТЕМА ГАЛУЗІ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Конституційне право як галузь національного права конкретної країни – це складна система, що складається з різних структурних частин, елементів, субсистем. Головними його складовими є: принципи, норми та інститути, які характеризують внутрішню побудову галузі.
Принципи конституційного права – це загальні засади, в яких знаходять правове відображення найбільш важливі демократичні цінності людської цивілізації, відповідно до яких будується вся система юридичних норм, а також здійснюється конституційно-правове регулювання суспільних відносин. Загальні принципи утворюють нібито кістяк, каркас цієї системи. Їх особливістю є те, що вони регулюють відповідні суспільні відносини не безпосередньо, а через конкретні конституційно-правові норми.
Зазначимо, що за останні роки була зроблена спроба більш чіткого визначення поняття загальних принципів конституційного права. Зокрема, ―Договір про Європейський союз‖ 1992 року містить спеціальну статтю ―F‖, яка декларує в якості основних принципів європейського права і свободи людини, які: по-перше, містяться в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.; по-друге, випливають із конституційних традицій, загальних для державчленів, по-третє, виводяться із загальних принципів права.[13]
Оскільки сфера дії цього правового акта розповсюджується сьогодні на 15 держав Європи, можна говорити про наявність певних принципів, притаманних конституційному праву багатьох держав. Так, конституціями держав проголошуються такі принципи: народного суверенітету (ст.1 Конституції Італії, ст. 3 Конституції Франції та ін.); народного представництва (ст. 50 Конституції Нідерландів, § 2 Форми правління Фінляндії, § 1 Форми правління Швеції та ін.); розподілу влад (§ 3 Конституції Данії, §3 Форми правління Фінляндії, ст. 20 Основного Закону ФРН та ін.); рівноправності (ст. 3 Конституції Італії); невідчуженості прав (ст. 1 Основного закону ФРН та ін.) тощо. Також можна знайти принципи, які мають чітку юридичну форму вираження та безпосередньо застосовується у державній діяльності :незалежність депутатів від виборців (ст.27 Конституції Франції), судового захисту конституційних прав (ст.53 Конституції Іспанії), невідповідальності глави держави(ст.56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії).
Водночас у країнах, де в конституціях проголошені соціалістичні ідеї, можна знайти принципи, які суперечать демократичним цінностям: керівна роль марксистсько-ленінської партії, соціалістичний інтернаціоналізм (ст.ст. 5, 12, 19 Конституції Куби). Вони є ніщо інше, як ідеологічними міфами, які не можуть бути реалізованими ніякими юридичними або політичними засобами. Наприклад, принцип керівної ролі однієї партії підриває принципи народного суверенітету і народного представництва і взагалі є несумісним ні з яким принципом демократії.
Важливим елементом структури конституційного права є його норми. Конституційно-правові норми – це встановлені чи санкціоновані правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.
У порівнянні з нормами інших галузей вони відрізняються: а) своїм змістом, сферою регульованих суспільних відносин; б) джерелами, в яких вони містяться, оскільки найважливіші норми закріплені в Конституції, і в силу цього мають найвищу юридичну силу; в) установчим характером своїх приписів, оскільки конституційно-правові норми, визначають форми правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів; г) особливостями внутрішньої структури.