Сучасне конституційне право розвинутих і постсоціалістичних країн має досить демократичну правову базу, яка дозволяє регламентувати таку важливу групу соціальних відносин, якими є відносини між працею і капіталом. В основі її – правові норми, які передбачають соціальне партнерство і співробітництво роботодавців і найманців. У якості прикладу конституційного регулювання цих відносин можна навести деякі положення Конституції Іспанії. Згідно зі ст. 37, гарантується право на колективні переговори між представниками трудящих і підприємцями з питань організації праці, а також обов’язкову силу угод між ними. В цій же статті Конституція визнає право трудящих і підприємців ухвалювати заходи колективного врегулювання конфлікту (включаючи, мабуть, страйк і локаут – масові звільнення). Право на страйк як гарантію захисту прав трудящих зафіксовано також у ст. 57 Конституції Португалії.
Досить докладно ці питання регламентуються в законодавстві Італії. Конституція цієї країни у ст. 40 закріплює право на страйк, яке регулюється спеціальним законодавством. Крім того, в ст. 46 вона встановлює також право трудящих на участь в управлінні підприємствами у формах і межах, установлених законом. У розвиток конституційних положень 20 травня 1970 р. в Італії прийнятий закон ―Статус трудящих‖, яким регулюються колективні та особисті права працівників на підприємстві, питання профспілкової діяльності, охорони праці та працевлаштування. Приписи цього закону розповсюджуються на працівників приватних і публічних установ, а у випадках порушення його окремих положень з боку роботодавця передбачає штрафні санкції або арешт строком від 15 днів до 1 року.
Особливим різновидом соціальних зв’язків є національні відносини. Як відомо, більшість зарубіжних держав є однонаціональними (Куба, Польща, Франція, ФРН, Японія та ін.). Оскільки переважна більшість мешканців цих країн утворюють одну етнічну спільноту, то їх конституції, цілком зрозуміло, не торкаються цієї сфери суспільних відносин. Натомість у тих зарубіжних державах, які утворилися на багатонаціональній основі (наприклад, Індія, Іспанія, Китай, Російська Федерація, Югославія та ін.), конституції приділяють значну увагу питанням регулювання національних відносин.
В узагальненому вигляді конституційно-правове регулювання міжнаціональних відносин можна зводити до таких форм. Насамперед, конституції проголошують рівноправність усіх національностей, рас і мов. Так, у Російській Федерації, де проживають понад ста народностей, на конституційному рівні фіксується принцип рівності громадян. У ст. 19
Конституції РФ говориться, що держава гарантує рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови, походження та інших обставин. Забороняються будь-які форми обмеження прав громадян за ознаками расової, національної, мовної належності. Важливим моментом тут є той, що у ст. 26 Конституція РФ встановила таку норму: ―1. Кожен має право визначити і зазначити свою національну належність. Нікого не може бути примушено до визначення і зазначення своєї національної належності‖. Аналогічні положення містяться у ст. 154 Конституції СФРЮ, ст. 14 Конституції Іспанії, ст.ст. 15, 30 Конституції Індії, ст. 33 Конституції Словаччини.
Другу форму можна умовно охарактеризувати як можливість національно – культурної автономії, створення в деяких випадках автономних утворювань на основі етнічних ознак. Конституція Іспанії, наприклад, у ст. 2 визнає і гарантує право на автономію для національностей і регіонів, які утворюють загальну і неподільну батьківщину всіх іспанців. В Іспанії з 17 регіональних автономних утворювань, з яких чотири (Андалузія, Галісія, Каталонія, Країна Басків) користуються повною автономією, яка гарантує, зокрема інтереси відповідних національних спільнот. Автономні утворення на подібних принципах є в Італії (область Трентіно-Альто Адідже), Фінляндії (Аландські острови), Китаї.
Третя форма – визнання та гарантування колективних прав національних меншин. Цим меншинам нерідко надаються переваги і пільги, покликані компенсувати шкоду, завдану їм існуючим раніше дискримінацією та гнобленням або забезпечити виживання відповідної спільноти. Такими є, наприклад, роль гарантій, встановлених для певних каст і племен Конституцією Індії. У Македонії, відповідно до ст. 78 Конституції, з цією метою у складі представницького органу – Зборах Республіки Македонія, утворюють Раду з міжетнічних відносин, до якої ввіходять Голова Зборів та по два представники, кожен із яких репрезентує македонців, албанців, турків, волохів і румунів, а також по два представники інших національностей, що проживають у цій країні.
Четверта форма – право на самовизначення народів (націй). Воно означає право народу (націй) самостійно визначити форму державного існування: бути йому (їй) у складі іншої держави (федерації чи конфедерації) або існувати у вигляді окремої держави. Зауважимо у цьому зв’язку, що доля федеративних держав, побудованих на самовизначеності народів, схожа: розпалися СРСР, Югославія, Чехословаччина і Пакистан, серйозні проблеми відчуває Індія, штати якого побудовані за мовним принципом, лихоманить федерацію в Канаді, де за цим принципом утворена франкомовна провінція Квебок, постійно експериментує Бельгія. Відносно благополучна ситуація тільки у Швейцарії. Мабуть, цим пояснюється той факт, що право на самовизначення не стало принципом конституційного права майже ніде.
Чільне місце в конституційному законодавстві будь-якої держави відводиться регламентації питань шлюбу та сім’ї. Конституція Японії, наприклад, у ст. 24 встановлює, що шлюб грунтується тільки на взаємній згоді обох сторін та існує на основі взаємного співробітництва, побудованого на рівноправності чоловіка і жінки. Усі питання шлюбу та сім’ї повинні регулюватися законом, виходячи з принципу особистої гідності та рівності статей. Аналогічні положення можна зустріти у переважній більшості новітніх конституцій, зокрема, у ст. 40 Конституції Македонії, ст. 48 Конституції Молдови та ін. Зміст указаних конституційних норм означає законодавче визнання свободи шлюбу, формального рівноправ’я подружжя, право на отримання аліментів від розведеного чоловіка тощо.
У деяких конституціях прямо встановлюються права й обов’язки батьків. Так, п.2 ст.6 Основного закону ФРН містить такий припис: ―Догляд за дітьми та виховання їх є природним правом батьків і найпершим їхнім обов’язком. Діяльність батьків здійснюється під наглядом держави‖. Окремі конституції, зокрема Іспанії, Мексики, Молдови та інших країн особливу увагу приділяють дітям. Характерним є припис, який міститься в Конституції Молдови (ст. 49): ―Усі турботи, пов’язані з утриманням, навчанням та вихованням дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, покладаються на державу та суспільство. Держава заохочує і підтримує доброчинність стосовно таких дітей‖.
Разом із тим у Конституції Китаю є такі норми: ―Держава розповсюджує планування народжуваності, щоб призвести зростання населення у відповідність із планами економічного і соціального розвитку‖ (ст.25). ―Подружжя – чоловік і жінка – зобов’язані здійснювати планування народжуваності‖ (ч.2 ст.49). На практиці це означає: одна сім’я – одна дитина. Порушення цього правила тягне за собою штраф у розмірі 3 тис. юанів і певні неприємності у подальшому житті.
Усезростаючу роль у суспільних відносинах відіграє проблематика збереження навколишнього середовища. Практично немає жодної конституції, прийнятої за останні два-три десятиріччя, яка би не зачіпала дану проблему. Конституційні положення покладають на державу обов’язок забезпечувати збереження і поліпшення навколишнього середовища, а на фізичних та юридичних осіб – обов’язок дотримати вимоги екології у своїй виробничій та іншій діяльності. За приклад може служити Конституція Іспанії, яка в ст. 45 закріпила обов’язок держави забезпечувати і контролювати нормативний стан навколишнього середовища і обов’язок підприємців дотримуватися екологічних вимог у виробничих процесах. Винні особи зобов’язані відшкодувати завдану шкоду. В конституціях Білорусі, Казахстану, Росії, Естонії та інших держав указані проблеми отримали конституційне вираження у вимогах раціонального природокористування, охорони довкілля, заборони виснажувати землю. Але чи не найдокладніше регламентується ця проблематика в Конституції Швейцарії, в якій питанням охорони навколишнього середовища, збереження природних ресурсів присвячено сім статей. Основний закон закріплює за органами федерації право здійснювати нагляд за безпекою гребель лісів, контролювати використання вод, зберігати їх від забруднення. Держава наділена повноваженнями приймати закони у галузі захисту людини та оточуючої її природного середовища від шкідливих впливів, боротьби із забрудненням повітря.
Проблеми соціальних відносин у суспільстві охоплюють і інші галузі та сфери його життєдіяльності. До їх числа відносяться питання освіти, охорони здоров’я, відпочинку, пенсійного забезпечення та ін. Головний зміст соціального аспекту цих питань полягає у закріпленні ролі держави і суспільства щодо надання соціальних послуг населенню. Як правило, в конституціях містяться тільки загальні положення, а більш докладно ці питання регулюються спеціальними законами. Наприклад, у галузі освіти – це обов’язковість і безоплатність середньої, а в деяких країнах початкової освіти. Про це вже йшла мова вище.
Охорона життя і здоров’я людини розглядається бага-
тьма сучасними конституціями як одне з найважливіших завдань суспільства і держави. Прикладом може служити ст. 41 Конституції Російської Федерації, де фіксується право кожного громадянина на охорону здоров’я та медичну допомогу. При цьому медична допомога в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я надається безоплатно за рахунок бюджету, страхових внесків, інших надходжень.