Конституційне право зарубіжних країн (стр. 32 из 95)

Багато конституцій покладають на державу таке завдання, як соціальний захист малозабезпечених верств суспільства за рахунок держави і органів місцевого самоврядування (наприклад, конституції Франції, Словаччини, Хорватії та ін.). Нарешті, сьогодні тільки в окремих країнах піднесено на конституційний рівень проблему державного захисту споживачів (конституції Бразилії, Іспанії та ін.). У багатьох країнах створені спеціальні відомства, які контро-юють якість товарів, а в ряді країн цим займаються громадські організації.

§ 4. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ

ДУХОВНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА

Основи суспільного ладу зарубіжних країн як конституційно-правовий інститут неодмінно включають також сферу духовно-культурних (ідеологічних) відносин. Духовнокультурні відносини у суспільстві – це відносини між людьми, їх об’єднаннями, державою і суспільством у цілому з приводу духовно-культурних благ і відповідних матеріалізованих інститутів, установ (загальноосвітніх, наукових, культурних, інформаційних, релігійних, тощо), за допомогою яких реалізуються ці відносини¹. Ми не використовуємо термін ―духовнокультурна система‖, оскільки якщо духовно-культурні відносини й утворюють систему, то, на наш погляд, тільки сумарно. У даному параграфі мова не йде про всі аспекти різноманітного духовного життя суспільства (культура, мистецтво, наука, релігія і т. ін.), ми розглядаємо тільки те коло відносин, які регу-

Саме поняття ―ідеологія‖ перенесено у право з філософії досить штучно, його зміст діючим правом не визначається.

1

Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов / Под ред. В.М. Корельского и В.Д. Перевалова. – М, 1997. – С. 96.

люються нормами конституційного права. І ще одне зауваження методологічного характеру. Як правило, конституції сучасних демократичних держав майже не регулюють цю сферу, залишаючи її на розсуд самого суспільства, його різних інститутів, оскільки ця сфера стосується насамперед внутрішнього світу особи. Наочним прикладом руйнівної дії правового регулювання у сфері ідеології суспільства є уся історія радянського державного (конституційного) права, коли конституційноправове закріплення пріоритету соціалістичних суспільних цінностей на практиці призвело до зворотного ефекту.

Водночас держава зацікавлена у створенні умов для оптимального розвитку духовно-культурної (ідеологічної) сфери особи. З цієї метою вона встановлює найважливіші принципи, на базі яких забезпечується доступність отримання духовно-культурних благ якомога більшістю населення країни.

Хоча і досить рідко, але у конституційному законодавстві окремих країн можна знайти норми, які регулюють ставлення держави до різного роду предметів матеріальної культури (пам’ятників, творів мистецтва, книг, ікон тощо). В Конституції Греції 1975 р. (п. 3 ст. 3) можна знайти таку норму: ―текст священного Писання зберігається незмінним. Офіційний переклад його будь-якою іншою мовою без дозволу Автокефальної Церкви Греції та Великої Константинопольської Церкви Христової забороняється‖. Відповідні норми про деякі святині релігії зафіксовані в конституційному законодавстві Бутану та Непалу.

До числа різних сторін духовного життя суспільства, які регулюються конституціями демократичних держав, можуть бути віднесені ідеологічний і політичний плюралізм і відповідне йому проголошення різних прав і свобод людини в галузі духовного життя (свободи висловлювання думок, свободи освіти, свободи наукової, художньої та іншої творчої діяльності, свободи релігії та атеїзму та ін.). Вище при розгляді конституційно-правового статусу людини і громадянина багато із цих положень вже розглядалися. Тому тут мова йде лише про деякі конституційні принципи духовного життя суспільства і про формулювання, що відповідають цим принципам.

У переважній більшості конституцій країн Заходу, а також Сходу і Латинської Америки положень про ідеологічну багатоманітність немає, хоча і з різних причин. У демократичному суспільстві, зокрема, ідеологічний плюралізм передбачається його природним станом. Немає потреби у спеціальному проголошенні, адже увесь зміст італійської, іспанської, французької, німецької та інших демократичних конституцій, практика суспільного життя засвідчують про реальну ідеологічну багатоманітність у цих державах. Є й інші причини, коли не фіксується цей принцип: наприклад, в умовах тоталітаризму і авторитаризму конституції держав проголошують одну панівну або обов’язкову ідеологію (марксизм – ленінізм на Кубі, панчасила в Індонезії, мобутізм (від імені президента країни Мобуту) – у минулому в Демократична Республіка Конгоі та ін.), а також у деяких країнах Сходу (переважно у мусульманських країнах), де конституції також закріплюють панівну ідеологію.

Положення про ідеологічний і культурний плюралізм уведені до конституції лише в останні десятиріччя, і, як слушно підкреслюється в літературі, як реакція на практику тоталітарних режимів. Так, ст. 13 Конституції РФ встановлює, що у Російській Федерації ―визначається ідеологічна різноманітність‖ і що ―ніяка ідеологія не може бути встановлена як державна чи обов’язкова‖. Ст.12 Конституції Узбекистану промовляє: У Республіці Узбекистан суспільне життя розвивається на основі різноманітності політичних інститутів, ідеологій і думок. Ніяка ідеологія не може встановлюватися як державна‖. Аналогічні положення можна знайти в конституціях Словаччини (ст.1), Молдови (ст.5), Чехії (ст.2) та ін.

Зазначимо, що визнання ідеологічної багатоманітності означає право кожної людини, політичної партії та громадської організації вільно розробляти, сповідувати і пропагувати ідеї, теорії, концепції про економічний, соціальний і політичний устрій людського суспільства, пропагувати практичні рекомендації влади і суспільству, публічно захищати свої погляди і переконання.

Ідеологічний і культурний плюралізм виявляється передусім у встановленні норм, пов’язаних зі свободою висловлювання думок, слова, друку тощо. Уперше така норма зафіксована у першій поправці до Конституції США, прийнятій ще у 1789 р. Тепер такі положення практично є у всіх конституціях (наприклад, ст.13 австрійської, ст.19 бельгійської, ст.14 грецької, ст.77 датської конституції). В Конституції Російської Федерації (ст. 29) промовляється не тільки про те, що нікого не може бути примушено до висловлювання своїх думок чи переконань, але і до відмови від них. Ст. 45 Конституції Естонії 1992 р. встановлює ―свободу розповсюдження інформації, а ст. 6 Конституції Перу 1993 р. фіксує, що засоби масової інформації не можуть бути чиєю–небудь монополією, в тому числі державною.

Звичайно, свобода висловлювання думки (слова, друку тощо) не безумовна. Вона може піддаватися обмеженням, які встановлені тільки законом і які є край необхідними для поважання прав і людської гідності інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я або моралі населення. Так, ст. 29 у частині другій Конституції РФ містить такий припис: ―Не допускається пропаганда соціальної, расової, національної, релігійної чи мовної переваги. Подібні норми містять Конституція Болгарії (п.2 ст.39), конституція Молдови (п.1, ст.54), Конституція Словаччини (п.4, ст.26) та інших країн.

Указаних умов повинні дотримувати всі суб’єкти конституційно-правових відносин, включаючи і засоби масової інформації. Як повідомлялося у пресі РФ, у 1998 р. Державна Дума прийняла спеціальну постанову про діяльність телекомпанії НТВ. У ній сказано: ―винести письмове попередження телекомпанії НТВ‖ у зв’язку з показом фільму ―Остання спокуса Христа‖, що порушує ст. 3 Федерального Закону ―Про свободу совісті і релігійний об’єднань‖ 1997 р.^[89] Це стаття, зокрема, забороняє навмисне ображання почуттів громадян у зв’язку з їх ставленням до релігії.

У зарубіжних конституціях новітнього часу містяться чимало норм, які закріплюють конституційно-правові засади засобів масової інформації (ЗМІ). Базовими положеннями конституційно-правового статусу ЗМІ є свобода масової інформації, заборона цензури, широкі права журналістів і неприпустимість зловживання свободою масової інформації.

Під свободою масової інформації у конституційному праві розуміють пошук, отримання, виробництво і розповсюдження масової інформації, заснування ЗМІ, володіння, користування і розповсюдження, а також технічне забезпечення виробництва і розповсюдження продукції ЗМІ^[90]. До засобів масової інформації відносяться періодичні друковані видання (газета, журнал, альманах, бюлетень, поточний номер, які виходять у світ не рідше одного разу на рік); радіо-, теле-, відео- і кінохронікальні програми, а також інші форми періодичного розповсюдження масової, тобто призначеної для необмеженого кола осіб, інформації^[91].

Наведемо окремі приклади конституційно-правового регулювання свободи масової інформації в зарубіжних країнах. У Конституції Іспанії цьому питанню присвячена ст. 20, в якій містяться такі норми: по-перше, щодо доступу до засобів масової інформації соціальних і політичних груп, які представляють певні інтереси різних прошарків населення; по-друге, стосовно того, що розповсюдження інформації не може бути обмежене ніякою попередньою цензурою; по-третє, щодо здійснення парламентського контролю від держави або від державних установ; по-четверте, стосовно того, що конфіскація публікацій, записів та інших засобів інформації може бути здійснена тільки за судовою ухвалою.