Конституційне право зарубіжних країн (стр. 33 из 95)
Ще більш докладні положення містяться в Конституції Португалії, в якій, зокрема, цій проблематиці відводяться статті 37, 38, 39 і 40. Насамперед, у португальському Основному законі перераховуються компоненти, які складають поняття ―свобода друку‖ і виступів у засобах масової інформації. Далі – міститься дуже важливий припис про те, що держава зобов’язана забезпечити незалежність засобів масової інформації, перешкодити їх концентрації в одних руках. Не менш важливою є норма, згідно з якою припускається існування і функціонування державних засобів масової інформації поряд із заснованими колективами або приватними особами. Нарешті, передбачається заснування Вищого керівництва засобів масової інформації як особливого роду громадськодержавного органа.
Цікаві положення є також в Конституції Греції та інших основних законах демократичних держав.
Складовою частиною ідеологічного плюралізму є свобода совісті, релігії та атеїзму. Вже перша поправка до Конституції США 1789 р. містила такий припис: ―конгрес не повинен видавати законів, які встановлюють будь-яку релігію або які забороняють її вільне віросповідання‖. Положення про свободу релігії сьогодні є у переважній більшості конституцій. У Конституції РФ у ст. 28 говориться про право сповідувати індивідуально або спільно з іншими будь – яку релігію чи не сповідувати ніякої, вільно обирати, мати і поширювати релігійні та інші переконання та діяти відповідно до них. Конституції Литви (ст.34), Туркменістану (ст.11) також установлюють право вільно розповсюджувати релігійні вчення і переконання, пов’язані з релігією.
Часто конституції зарубіжних країн містять припис, що ніяке віросповідання не має державного характеру (ст. 16 Конституції Іспанії). Водночас у ряді демократичних країн існує державна релігія, державна церква. Так, у Великобританії главою держави може бути тільки особа, яка належить до англіканської протестантської церкви, у Швеції – до лютеранської, у Сирії – що сповідує іслам. У Данії державною є лютеранська церква. В конституціях Болгарії (ст.12), Греції (ст.1) пануючою релігією є східноправославне віросповідання. Проголошення певної церкви державною тягне за собою її підтримку із державного бюджету, призначення вищих священиків главою держави. Тут акти державної церкви (реєстрація шлюбів, народжень тощо) мають офіційне значення. У школах можуть навчати державній релігії у рамках обов’язкових або факультативних програм. Релігійні символи використовуються під час інавгурації глави держави, відкриття сесій парламенту (молитва), при свідченні у судовому засіданні.
Водночас буває й таке, коли все життя суспільства сковане релігійними догмами. У державах із залишками напівфеодальних пережитків (Іран, Саудівська Аравія, Катер, ОАЄ, Оман та ін.) вимагається дотримання ―священних книг‖, і релігійне вільнодумство не тільки не допускається, але й може жорстоко каратися. Так, в Ірані засудили до страти британського автора книги ―Сатанинські вірші‖ С.Рушді за образу пророка Мухаммеда і Корану. В деяких арабських країнах діє навіть спеціальна поліція моралі, яка слідкує за дотриманням обрядів і б’є батогами тих ―неправовірних‖ мусульман, які під час молитви займаються іншими справами.
§5. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН
У найбільш узагальненому вигляді політичні відносини можна визначити як відносини, які виникають у суспільстві в ході здійснення влади народу[92]. Політичні відносини є частково конституційно – правовими відносинами, частково – неправовими суспільними відносинами. Наприклад, призначення виборів до парламенту, участь у них політичних партій та рухів, висування ними своїх кандидатів, основні правила проведення передвиборної агітації – усе це політичні відносини, які знайшли своє закріплення у законодавстві (конституції, законах про вибори). Водночас те, як партії та рухи будуть блокуватися один з одним для проведення передвиборної компанії, кому віддадуть перевагу при висуванні, які конкретні методи пропаганди оберуть – це також політичні відносини, але вже неправові, тобто такі, що не регулюються правом.
Важливе значення для розуміння цієї проблематики має з’ясування змісту таких понять, якими є влада, політична влада, публічна влада. В конституційно-правовій літературі під терміном влада звичайно розуміють можливість керувати (правити, управляти), командувати, розпоряджатися людьми, матеріальними об’єктами, територіями за допомогою авторитету, слова, акту, дії, в тому числі примусу. Політична же влада – це повноваження та діяльність щодо управління суспільством і державою[93]. В її здійсненні беруть участь держава, місцеве самоврядування, політичні партії та рухи, громадські об’єднання, засоби масової інформації та інші інститути публічної влади (нерідко під цим терміном розуміють політичну владу, виходячи з того, що вона здійснюється у суспільстві та адресована широким масам населення). Юридичний статус цих інститутів і правові норми відносин між ними в тій чи іншій мірі входять до предмета конституційного права. Нижче це буде показано.
Зі сказаного можна зробити висновок: хоча політична влада у більшій мірі пов’язана із державою і державним регулюванням, усе ж вона не є обов’язково тільки державною. Так, у тоталітарних суспільствах уся державна влада здійснюється за участю партійного апарату і представляє собою єдину партійно-державну владу. В демократичних же суспільствах політична влада не зводиться до однієї тільки державної влади, а навпаки, поряд з нею мають місце й інші багатоманітні вияви політичної влади (наприклад, існуючі в політичних партіях і рухах).
Звичайно, державна влада посідає чільне місце посеред інших виявів влади, що зумовлюється специфікою державної влади, механізмом її здійснення, а також відносинами, які виникають на цьому грунті. Зокрема, її особливостями є: всеохоплюючий характер (вона об’єднує усіх членів суспільства в єдине цілісне і здійснюється безпосередньо), суверенність (виражається в її верховенстві, самостійності та незалежності) та єдність (відбивається в концентрації державної влади в одному суб’єкті - народі).
Конституції зарубіжних країн у тому чи іншому обсязі регулюють різні аспекти політичних відносин. Досить сказати, що політичним відносинам присвячена домінуюча частина тексту основних законів. В основному норми такого характеру обмежуються часто питаннями державної влади, структурою держави, взаємовідносинами її органів. Набагато рідкіше в конституціях можна зустріти норми про політичні партії та громадські організації, ЗМІ тощо. Якщо ж узагальнити наявні норми в основних законах демократичних країн, то можна, мабуть, назвати такі принципи регламентації політичних відносин: демократія; влада народу; політичний плюралізм; рольова автономія усіх ланок системи; змагальність у політичному процесі (передусім у впливі на владу) на основі рівноправ’я і рівних можливостей для осіб та їх організованих груп; самоврядування колективів (об’єднання громадян і місцеве самоврядування територіальних колективів); панування права (правова держава).
У цьому плані на особливу увагу заслуговує конституційна практика Португальської Республіки, в Основному законі якої цим питанням присвячений розділ 1 ―Загальні принципи‖ (зокрема, зафіксовані такі принципи, як належність політичної влади народові; участь громадян у політиці; розподілу влад і взаємозалежності органів державної влади; прямого виборчого права для обрання виборних органів державної та місцевої влади; участь політичних партій у роботі органів влади і права на опозицію; безпосередньої участі громадян у референдумі; змінюваності та відповідальності осіб, які обіймають політичні посади на національному, обласному або місцевому рівні).
Вихідним конституційним принципом регламентації політичних відносин є проголошення влади народу (народовладдя). Переважна більшість конституцій у тих чи інших формулюваннях містять положення про те, що влада (суверенітет) належить народові; що народ є єдиним джерелом державної влади (наприклад, ст. 23 Конституції Бельгії фіксує положення: ―Усі влади походять від нації. Вони здійснюються у порядку, передбаченому Конституцією‖). Конституційна вимога безумовної влади народу підсилюється тим, що деякі основні закони забороняють окремим особам, організаціям, державним установам привласнити здійснення народного суверенітету (наприклад, ст. 1 Конституції Болгарії, ст. 2 Конституції Молдови та ін.). Під народом звичайно розуміється усе населення країни. Але тезу про те, що влада належить усьому населенню не можна сприйняти з юридичної точки зору. Посеред населення будь-якої країни є іноземці, особи без громадянства, діти, особи, визнані судом недієздатними тощо. Тому в конституційному праві термін ―народ‖ потрібно використовувати насамперед у значенні ―корпус виборців‖, тобто сукупності осіб, які користуються політичними правами. З іншого боку, необхідно враховувати, що корпус виборців тільки у кінцевому рахунку вирішує принципові питання державної влади (на виборах до парламенту виборці можуть відсторонити від влади одну партію і надати управління країною іншій; у ході референдуму вони можуть відхилити або прийняти конституцію, інший закон принципового характеру тощо). Постійно ж діючі важелі державної влади знаходяться у руках політичної еліти. Вона може бути демократичною і дотримуватися демократичних правил ―політичної гри‖, але може бути олігархією або сумою різного роду олігархій (верхівка чиновництва, яка приймає державні ухвали, а також крупні бізнесмени, напівкримінальні структури, військова верхівка тощо).