Звичайно, наявність у політичній партії легального статусу, незалежно від порядку його набуття, ще не означає, що у подальшому її діяльність не може бути обмежена або взагалі припинена. Як зазначає німецький державознавець Ф. Куніг, ―право на виникнення аж ніяк не виключає ізольованого від нього права на існування, тобто відсутнє ―право на безконтрольний віль-
1 ний розвиток партій‖, або їх ―необмежене власне право‖ . Чи не
1 Государственное право Германии. – Т. 1. – М., 1994. – С. 106.
найбільш суттєвим обмеженням ―права на існування‖ є призупинення і припинення діяльності політичної партії.
Призупинення діяльності політичної партії – це тимчасовий захід, який застосовується до неї в якості санкції за порушення певних правових приписів. Таку санкцію передбачає законодавство багатьох держав (Габону, Грузії, Латвії, Молдови, Іспанії, Росії, Угорщини та ін.). воно регламентує такі питання, як підстави для призупинення діяльності партій, його строки і правові наслідки, порядок прийняття відповідного рішення та його оскарження.
Аналіз зарубіжного законодавства свідчить, що найбільш розповсюдженою підставою для призупинення діяльності політичної партії є порушення конституції, законів і статутних цілей. Наприклад, ст. 42 Федерального закону ―Про громадські об’єднання РФ‖ передбачає, що діяльність громадського об’єднання може бути призупинена у випадку порушення федеральної конституції, федерального законодавства, конституцій і статутів суб’єктів федерації, положень закону про заборонені види об’єднань, а також учинення дій, що суперечать статутним цілям. Зустрічаються й інші конкретні підстави, як наприклад: обов’язок надати фінансові звіти (Камерун); отримання політичною партією засобів із-за кордону (Габон); банкрутство (Мозамбік); серйозні порушення громадського порядку (Бенін).
Як правило, діяльність політичної партії може бути призупинена на строк до шести місяців (наприклад, у Латвії, Молдові, Росії). Більш тривалі строки зустрічаються рідко (у Словаччині, приміром, діяльність партії може бути призупинена на строк до одного року). Звичайно ж, призупинення діяльності політичної партії тягне за собою низку правових наслідків. Насамперед, партії забороняється будь-яка публічна діяльність (проведення зборів, мітингів, демонстрацій, користування засобами масової інформації), обмежується право розпоряджатися власними фінансовими засобами, але головне - позбавляється права брати участь у виборах.
Рішення про призупинення діяльності політичної партії у різних країнах приймаються по-різному. Згідно зі ст. 46 Конституції Португалії діяльність асоціацій може бути призупинена ―тільки у випадках, передбачених законом, і на підставі судової ухвали‖. Такий же порядок дії у Вірменії, Іспанії, Латвії, Росії, Словаччині та інших країнах. Водночас у деяких країнах (наприклад, Нікарагуа) рішення про призупинення діяльності політичної партії приймає орган реєстрації (наприклад, міністр юстиції, міністр внутрішніх справ, Національна рада політичних партій).
Порядок припинення діяльності політичних партій (за термінологією деяких законів - ліквідація) чітко регламентується у законодавстві більшості сучасних держав. Законодавство встановлює дві процедури: а) примусове припинення діяльності політичних партій за рішенням державних органів; б) добровільне припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття. Характерною рисою законодавства багатьох сучасних держав є чітке визначення правових підстав для розпуску політичних партій. і хоча відповідні положення конституцій і спеціальних законів є досить різними за своїм змістом, можна виділити ряд підстав, які отримали широке визнання. По-перше, підлягають розпуску політичні партії, створення і діяльність яких заборонені конституцією і законом (мова йде про легально утворені політичні партії, діяльність яких у подальшому може набути протиправного характеру). Відповідні положення можна знайти зокрема у законодавстві Анголи, Болгарії, Бразилії, Грузії, Росії та інших держав.
По-друге, невиконання партією покладених на неї обов’язків. Така підстава сформульована в законодавстві Бразилії, Гани, Гвінеї, Нікарагуа, Сенегалу. Так, сенегальський закон встановлює, що політична партія може бути розпущена, якщо порушує обов’язки, передбачені ст. 3 конституції (обов’язки поважати принципи демократії і національного суверенітету).
По-третє, дотримання вимог щодо відповідності організації політичної партії демократичним принципам (наприклад, в Анголі, Албанії, Іспанії, Туреччині, ФРН). У ФРН, Основний закон (§ 1 ст. 21) передбачає, що внутрішня організація партій ―повинна відповідати демократичним принципам‖.
Поряд з цими у ряді країн передбачаються й інші підстави для розпуску партій (наприклад, в Анголі, Мозамбіку це – банкрутство партії, уругвайський закон 1982 р. передбачав, що підлягає розпуску партія, яка не отримала на парламентських виборах жодного мандата).
Як правило, політична партія може бути розпущена тільки за ухвалою суду, що прямо передбачається основними законами. Так, Конституція Греції (ст. 12) містить такий припис: ―Об’єднання можуть бути розпущені за порушення законів або основних положень своїх статутів і не інакше як за судовою ухвалою‖; Конституція Азербайджану (ст. 67): ―Діяльність об’єднання, яке порушило конституцію і закони, може бути припинена тільки у судовому порядку‖. У деяких країнах, що розвиваються, політичні партії розпускаються органами виконавчої влади: главою держави (Буркіна-Фасо), урядом (Сенегал), міністром внутрішніх справ (Камерун), реєстратором (Малайзія, Танзанія). Але й у даному випадку рішення цих органів, як правило, можуть бути оскаржені у судовому порядку.
Щодо регламентації процедури добровільного припинення діяльності політичних партій у результаті саморозпуску, поділу або злиття, то законодавство більшості держав обмежується тільки положеннями про можливість такого припинення їх діяльності. Більш докладно це питання регламентується у ФРН. Закон 1967 р. передбачає, що рішення про саморозпуск або злиття повинно прийматися на з’їзді партії і визнається схваленим тільки після опитування членів партії. Мексиканське законодавство встановлює, наприклад, що при об’єднанні політичні партії повинні укласти угоду, яка потім подається до Федеральної виборчої комісії для реєстрації.
Сучасне законодавство про політичні партії зарубіжних країн передбачає різні правові наслідки політичного характеру, які тягнуть за собою розпуск партії. Це, насамперед, забороняється створення політичних партій або організацій, які б замінили попередню (наприклад, у Нікарагуа, ФРН). По-друге, депутати представницьких органів, які є членами забороненої партії, автоматично втрачають свої мандати. Це положення прямо передбачено ст. 19 Конституції Чилі, ст. 117 Закону про політичні партії Бразилії, § 45 Федерального закону про вибори ФРН.
По-третє, у деяких державах право керівників і членів розпущеної партії на участь у створенні та діяльності інших політичних партій може бути обмежене. Так, ст. 69 Конституції Туреччини встановлює, що засновники і керівники на всіх рівнях розпущеної партії не можуть бути засновниками і керівниками нової політичної партії.
У сучасних умовах глобальної демократизації суспільного життя особливої актуальності набуває проблема правової регламентації фінансування партій. Як зауважив французький дослідник К. Лейрі, ―при демократії, більш, ніж при будь-якому ін-
1 шому ладові, гроші є нервом політики‖ . Зумовлено це в основному чином особливою складністю конституційного механізму демократії та його основних інститутів (політичні партії, вибори, референдуми, представницькі установи), чия ефективна діяльність вимагає всезростаючих витрат.
Що ж до проблеми фінансування партій, то необхідність її законодавчого розв’язання, як підкреслюється в літературі, зумовлена ще такими трьома обставинами: значним ускладненням виборчих технологій (різке подорожчання передвиборних кампаній викликало підвищення потреб політичних партій у додатковому фінансуванні); зростання політичної активності бізнесу, що породжує могутню хвилю ―політичних інвестицій‖; масштабною корупцією політичної еліти, яка підриває авторитет інститутів влади. Отже, питання, пов’язані з фінансуванням діяльності політичних партій, досить гостре, тому від їх розв’язання залежить подальший розвиток і зміцнення демократії у сучасній державі. Зазначимо, що першими цю обставину усвідомили країни ―зрілої демократії‖. Саме тут із середини 60-х рр. ХХ ст. почала здійснюватися широкомасштабна правова регламентація фінансової діяльності політичних партій (1966 р. – Данія, Швеція; 1967 р. – ФРН; 1969 р. – Фінляндія; 1974 р. – Італія, США; 1975 р. – Австрія; 1976 р. – Португалія; 1984 р. – Греція; 1988 - Франція).
Правові норми, які стосуються цієї проблематики, містяться у багатьох нормативних актах. З-поміж них найважливіше значення мають конституційні норми. Можна сказати, що внесення до основних законів спеціальних положень про фінансування політичних партій є чи не найхарактернішою рисою новітнього конституційного законодавства (конституції Аргентини, Бразилії, Вірменії, Гани, Греції, Перу, Чилі, ФРН та ін.). Насамперед у конституціях закріплюються положення про фінансові джерела політичних партій, про ―відкритість‖, ―прозорість‖ фінансової ді-