1 Leyrit C. Les partis politiques et l’argent. – P., 1995. – P. 16.
яльності партій. Наприклад, ст. 21 Основного закону ФРН вимагає, щоб партії ―подали публічний звіт про джерела та використання своїх засобів, а також про своє майно‖. Ст. 17 Конституції Бразилії фіксує такі положення: ―Політичним партіям забороняється отримання засобів із-за кордону. Вони зобов’язані подати фінансові звіти до Виборчого суду. Партії мають право на отримання засобів із партійного фонду і вільний доступ на радіо і телебачення‖. Такі і подібні їм конституційні положення слугують основою для докладного регулювання питань фінансової діяльності партій іншими нормативними актами.
Аналіз відповідного законодавства зарубіжних країн показує, що така регламентація здійснюється трьома основними способами:
а) регулюванням розмірів і порядку надання приватних по-
жертвувань і внесків у партійні каси (у США, наприклад, згідно з Законом 1974 р. внесок приватної особи для підтримки партії не повинен перевищувати 25 тис. дол. на рік, а внески юридичних осіб обмежуються 5 тис. дол. на кожного кандидата);
б) лімітуванням передвиборних витрат (У Франції фіксується ―межа‖ передвиборних витрат для кандидатів у президенти – 120 млн. франків за 6 місяців до 1-го туру і 40 млн. франків у 2-му турі голосування; для кандидатів у ході парламентських виборів – 500 тис. франків);
в) державного фінансування політичних партій (Воно
розповсюджується не на всі партії, які беруть участь у виборах, а тільки на тих, які виконали певні умови: висунули кандидатів у необхідній кількості виборчих округів (Італія, Норвегія), або зібрали певний мінімум голосів у масштабі всієї країни (Швеція – не менше 2 %, ФРН – 0,5 % ). Партії у ряді випадків отримують субсидії пропорційно кількості зібраних на виборах голосів (наприклад, у ФРН – це 1,3 марки; у Франції – 12 франків; у Чехії – 15 крон). У Франції в 1996 р. дотаціями від держави користувалися 36 партій[101]. Надання державної допомоги зобов’язує партії звітуватися перед органами влади про свою фінансову діяльність у цілому.
§ 1. СУТНІСТЬ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ
У конституційно-правовій літературі державна влада визначається як організоване керівництво справами суспільства з боку держави та її органів[102]. На практиці суть державної влади виражається у прийнятті актів (учиненні дій), які мають державно-обов’язкову силу, що забезпечуються авторитетом, організаційними заходами, а у разі необхідності і примусом з боку держави. Державна влада здійснюється або народом безпосередньо, або органами державної влади. Про це піде мова у наступних розділах.
З юридичної точки зору, державна влада характеризується особливими властивостями: суверенністю, верховенством, незалежністю і самостійністю. Насамперед із державною владою тісно пов’язане поняття "суверенітет держави". Характеризуючи цей взаємозв’язок, відомий державознавець М.І.Палієнко зазначав: "… Суверенітет – не сама державна влада, але лише певна властивість її, в силу якої вона є вищою і незалежною правовою владою … Якщо ми називаємо таку – то державу суверенною, то ми цим виражаємо, що вона володіє у межах своєї території вищою і незалежною владою. У цих межах суверенна державна влада не має ні рівних собі, ні вищої над собою правової влади…, але сама панує над усім і над усякою іншою правовою владою… Тому суверенітет часто і називають вищою, незалежною територіальною владою"[103].
Насправді державна влада виникає лише в результаті суверенних прав народу і володіє повноваженнями лише у межах, визначених народом відповідно до демократичної процедури. Державна влада може бути названа суверенною тільки умовно, лише остільки, оскільки вона уособлює суверенність держави в усіх випадках, крім прямого народного волевиявлення. Суверенна влада також пов’язана правовими нормами, вона не може вийти за межі, встановлені у правових нормах. Звичайно, має рацію В.С.Нерсесянц, коли говорить, що державність – це не просто монополія сили і насильства у суспільному житті, а певна форма (система і порядок) організації та застосування цієї сили. Ця форма визначається правом даного державно організованого суспільства[104].
Верховенство як властивість державної влади означає, що народ сам у повному обсязі здійснює належну йому державну владу, безпосередньо, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Вищим безпосереднім виразом влади народу є референдум і вільні вибори. Верховенство також передбачає підпорядкування державній владі усіх громадян та їх об’єднань, посадових осіб і органів державної влади і місцевого самоврядування, що знаходяться на території даної країни. Нарешті, верховенство виявляється і в тому, що державна влада виступає в якості основного розпорядника матеріальних і духовних багатств суспільства, тільки вона може надати своїм велінням загальнообов’язковий характер і забезпечити їх здійснення за допомогою заході примусу[105].
Незалежність і самостійність як характерні ознаки державної влади виявляється у тому, що вона є такою і стосовно до тих, хто безпосередньо не виражає і не репрезентує волі народу.
§ 2. ДЕРЖАВНА ВЛАДА
ЯК ІНСТИТУТ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА
Термін державна влада рідко використовується у конституційному праві зарубіжних країн. Зокрема, у ст. 56 Конституції Естонії є такий припис: "Верховну державну владу народ здійснює через громадян, які мають право голосу: 1) шляхом виборів до Державних Зборів; 2) шляхом референдуму (всенародного голосування". Як правило, визначення "державна" відсутнє, мовиться тільки про владу або про суверенітет народу (наприклад, у розділі 1 Конституції Узбекистану використовується словосполучення "державний суверенітет"). У переважній же більшості випадків конституції встановлюють приписи про те, що влада походить від народу (ст. 20 Основного закону ФРН); належить народові (ст. 111 Конституції Португалії; ст. 1 Конституції Бразилії); суверенітет належить народові (ст. 1 Конституції Італії; ст. 2 Конституції Литви; ст. 2 Конституції Македонії). Звичайно, такі і подібні до них короткі формулювання отримують розвиток у багатьох статтях, а іноді й цілих розділів основних законів, у поточному законодавстві про цілі державної політики, про систему органів держави та їх взаємовідносинах, про форми і методи їх діяльності тощо. У своїй сукупності вони й утворюють інститут державної влади, який посідає провідне місце у галузі конституційного права будь-якої держави.
Обсяг конституційного регулювання відносин, пов’язаних із державною владою, у різних країнах різний. Якщо, наприклад, у конституціях соціалістичних країн (КНДР 1972 р., Куби 1976 р., КНР 1982 р. та ін.) міститься соціальна характеристика влади з класових позицій, докладно говориться про цілі держави, завданнях державної влади, про основні напрямки політики держави, то у конституціях інших сучасних держав обмежуються формулюваннями про демократичну, соціальну і правову державу (ФРН 1949 р., Іспанії 1978 р., Португалії 1976 р., Росії 1993 р. та ін.).
Структура конституційно-правового інституту державної влади складається з різних принципів і норм, які утворюють його елементи.У літературі до його компонентів відносять; 1) положення про джерело державної влади, її соціальні носії, суб’єкти (у переважній більшості конституцій країн світу – це "народ", в основних законах соціалістичних держав – "трудящі" або "трудовий народ", певні класи; блок класів і соціальних прошарків – у конституціях країн Азії та Африки); 2) положення про характер державної влади (наприклад, формулювання про демократичну диктатуру народу в Конституції КНР 1982 р.; статтю, яка проголошує владу трудових сил народу в Конституції Єгипту 1971 р. (в редакції 1980 р.); 3) положення про цілі та принципові напрямки діяльності державної влади (наприклад, ст. 95 Конституції Намібії 1990 р. визначає принципи державної політики під гаслом: "Сприяння народному добробутові". Конституція Італії 1947 р. у ст. 3 містить такий припис: "завдання Республіки – усунути перешкоди економічного і соціального порядку, які… заважають повному розвиткові людської особи та ефективній участі усіх трудящих у політичній, економічній та соціальній організації країни"); 4) положення про структуру державної влади (наприклад, частина ІІІ Конституції Португалії "Організація політичної влади"; ст. 26 Конституції Греції, яка фіксує організацію державної влади на принципі розподілу влад, закріплюючи законодавчі функції за Парламентом і Президентом, виконавчі функції за Президентом і Урядом і судові функції за судами; принцип єдності влади у руках органів типу рад за Конституцією Куби 1976 р.); 5) положення про органи, які здійснюють державну владу (наприклад, різні органи законодавчої, виконавчої, судової влади за Конституцією США 1787 р.; п. 1 ст. 113 Конституції Португалії, який до органів державної влади відносить Президента, Асамблею Республіки, Уряд, суди; або органи державної влади, державного управління, суду, прокуратури та Конституцією КНР 1982 р.); 6)положення про шляхи, форми, методи здійснення державної влади (наприклад, принцип демократичного централізму за Конституцією КНДР 1972 р. і норми про партиципації громадян за Конституцією Колумбії 1991 р.)[106].
Зупинимось на названих елементах більш докладно. Формулювання конституцій про джерело державної влади та її соціальні носії у переважній більшості основних законів обмежуються приписами про приналежність влади народові. До них примикають норми-принципи про демократичну, правову і соціальну державу. Ст. 20 Основного закону ФРН, наприклад, містить такі положення: 1) "Федеративна Республіка Німеччини є демократичною і соціально федеративною державою. 2. Уся державна влада походить від народу…". В Конституції Литви знаходимо такі норми: "Ст. 1. Литовська держава є незалежною демократичною республікою. Ст. 2. Литовська держава створюється народом. Суверенітет належить народові". А Конституція Російської Федерації у ст. 1 визначає Росію демократичною федеративною правовою державою з республіканською формою правління, а у ст. 3 містить норму про те, що носієм суверенітету та єдиним джерелом влади в Російській Федерації є її багатонаціональний народ.