Окремі конституції, і в першу чергу Основний закон Іспанії, чітко і досить докладно визначає правовий статус монарха. Згідно з п. 1 ст. 56 Конституції, "король – глава держави, символ її єдності та спадкоємності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів". У ст.ст. 56, 62, 63, 99, 100, 123, 124 та інших установлюються такі повноваження короля: а) вище представництво держави у міжнародних відносинах; б) підписання і промульгація законів; в) скликання і розпуск Генеральних кортесів і призначення виборів; г) пропонування кандидатури голови Уряду, призначення або звільнення його з посади; д) призначення на цивільні та військові посади, нагородження орденами і присвоєння почесних звань; е) головування на засіданнях Ради Міністрів на прохання голови Уряду; ж) Верховного головнокомандувача; з) здійснення права помилування; и) призначення послів та інших дипломатичних представників; і) підписання міжнародних договорів; й) проголошення війни і укладання миру за попередньою згодою парламенту та деякі інші.
Натомість конституції Швеції та Японії закріплюють за монархом в основному представницькі функції. Наприклад, ст. 1 Конституції Японії 1947 р., визначаючи місце імператора у системі органів державної влади, промовляє: "Імператор є символом держави та єдності народу". А ст.ст. 3-7 прямо вказують, що монарх усі свої дії повинен узгоджувати з урядом, а державні справи вирішувати тільки за порадою і за схваленням Кабінету Міністрів.
І все ж найбільш типовим прикладом парламентарної монархії є Великобританія. Повноваження британського монарха сторіччями не піддавалися суттєвим юридичним обмеженням, але у силу діючих конституційних угод, ніде не зафіксованих, але яких беззастережно дотримуються. У силу Англійської неписаної конституції усі повноваження щодо здійснення виконавчої влади належать монарху, однак на практиці роль його має чисто номінальний характер. Так, "Уряд її величності" формується парламентським способом і зберігає свої повноваження тільки до того часу, доки він користується підтримкою більшості у Палаті громад. На посаду прем’єр-міністра монарх може призначити тільки лідера партії, яка перемогла на парламентських виборах. Склад Кабінету також визначається Прем’єр-міністром. Щодо повноважень монарха стосовно парламенту (його розпуск, призначення лордів, тронна промова) здійснюються тільки за пропозицією уряду. Уся нормотворча діяльність монарха здійснюється також за волею Уряду. Всі юридичні акти монарха потребують міністерського контрасигнування, оскільки відповідальність за них несе тільки Уряд, що випливає із відомого формулювання "король не може чинити неправильно".
До повноважень англійського монарха входять і т.зв. "сплячі прерогативи", які означають таку ситуацію, коли деякі важливі повноваження монарха у звичайному житті не застосовуються, але можуть застосовуватися у кризовій ситуації. Класичним прикладом є право короля Великобританії призначити прем’єр-міністра, якщо місця у парламенті після виборів розділилися порівну і немає домінуючої партії у представницькому органі. У такій ситуації монарх призначає прем’єр-міністра. Наприклад, у 60-х рр. ХХ ст. у Великобританії було декілька випадків, коли кількість депутатів парламенту від лейбористської партії і від консервативної була однаковою. Королева Єлизавета ІІ використала "сплячі повноваження" і призначила прем’єрміністром Гарольда Маккміллана. Звичайно, зробила це за порадою Королівської Таємної Ради.
Монархічна форма правління існує у 45 державах світу. Її розповсюдженість по континентах така: в Європі – 12 (Андорра, Бельгія, Ватикан, Великобританія, Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Норвегія, Швеція), в Америці – 10 (Канада, Антигуа і Барбуда, Багамські Острови, Барбадос, Беліз, Гренада, Сент-Вісент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Ямайка), в Австралії та Океанії – 6 (Австралія, Нова Зеландія, Папуа-Нова Гвінея, Соломонові Острови, Тонга, Тувалу); в Азії – 11 (Бахрейн, Бруней, Йорданія, Малайзія, Непал, Камбоджа, Кувейт, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівська Аравія, Таїланд, Японія); в Африці – 3 (Лесото, Свазіленд, Марокко).
І, насамкінець, розгляду цього різновиду форми правління. Окремі автори – і вітчизняні, і зарубіжні – вважають, що монархія у сучасних розвинутих країнах є відносно слабкою політичною інституцією. Міркуємо, що це зовсім не так: навпаки, зарубіжна конституційна практика таких держав, як Великобританія, Данія, Іспанія, Швеція та інших країн свідчить про те, що тут питання про зміну форми правління не ставлять до порядку денного. Проведені неодноразові опитування, наприклад, у Великобританії з цього питання дозволяють говорити про те, що переважна більшість громадян (підданих) висловлюється за збереження монархії.
На відміну від монархії при республіканській формі правління єдиним джерелом влади за конституцією є народ (наприклад, у ст. 1 Конституції Австрії говориться "Австрія є демократичною республікою. Її права походять від народу". "Естонія, – сказано у ст. 1 Конституції 1992 р., – самостійна і незалежна демократична республіка, де носієм верховної влади є народ"). Та і саме походження терміна "республіка" пов’язане із народом. "Republica est res populi", – підкреслював Цицерон, вважаючи державу – справою народу. Отже, республіка – це держава, юридична конструкція якої передбачає, що єдиним суб’єктом суверенітету є народ. Усі вищі державні органи прямо або непрямо отримують свої повноваження від народу і формально, тобто юридично відповідальні перед ним. Виходячи із цього, можна запропонувати таку дефініцію.
Республіка – це така форма правління, при якій усі вищі органи державної влади або обираються, або формуються загальнонаціональною представницькою установою і несуть формальну відповідальність за свою діяльність згідно з Конституцією та законодавством.
Найбільше розповсюдження отримали представницькі республіки, де народний суверенітет здійснюється у формі діяльності органу народу – парламенту та інших обраних органів. Саме за допомогою виборів установлюються відносини відповідальності між народом–сувереном і державою. Усі вищі державні органи повинні бути прямо або опосередковано обрані громадяни. Інші інститути держави формуються або призначаються виборними органами. За нашими підрахунками, 148 сучасних держав, або 76,7 відсотка, є республіками.
Залежно від статусу глави держави і правового становища парламенту традиційно в літературі виділяють два основних різновиди республіканської форми правління: президентську і парламентську республіки. Але наш час вносить до цієї класифікації суттєві поправки: розмиваються межі між цими різновидами, виникають нові, які іноді мають дуже мало спільного і з тим, і з іншим.
Зазначимо, що визначення парламентарної або президентської республіки рідко містяться в основних законах держав. Наприклад, Конституція Греції 1975 р. у п. 1 ст. 1 фіксує такий припис: "Державний лад Греції – парламентська республіка", а конституції Болгарії 1991 р., Ісландії 1944 р. у перших статтях говорять, що ці держави є республіками із парламентським правлінням. Натомість конституції Туркменістану 1992 р. і Казахстану 1995 р. прямо називають ці країни президентськими республіками. У переважній більшості випадків основні закони обмежуються лаконічними формулюваннями про встановлення республіканського ладу в тій чи іншій державі (наприклад, ст. 1 Конституції Австрії містить такий припис: "Австрія є демократичною республікою". Аналогічні або близькі за змістом формулювання можна знайти в конституціях Італії (ст. 1), Португалії (ст.ст. 1, 2), Франції (ст. 1), Фінляндії (§ 1) та ін.
Відмінність між республіками приводиться не стільки спираючись на формулювання конституцій (вони нерідко є досить своєрідними), скільки аналізуючи взаємовідносини між вищими органами держави. У літературі, як правило, називають декілька ознак, які відрізняють одну республіку від іншої, але вирішальним критерієм визнається спосіб формування, підпорядкованості та відповідальності уряду і міністрів[130].
В історичному плані республіканська форма правління у країнах світу виникла передусім у вигляді президентської республіки – уперше була встановлена у США у 1987 р. Сьогодні вона існує в більшості держав Азії, Африці та Латинської Америки.
У конституційно-правовій літературі президентську республіку визначають як республіканську форму правління, при якій на чолі держави знаходиться президент, обраний загальним прямим або непрямим голосуванням і який поєднує повноваження голови держави і глави уряду[131].
Аналіз конституційних норм, які регулюють взаємовідносини між вищими органами державної влади, дозволяє виділити такі характерні ознаки президентської республіки.
1. Теоретично така форма правління будується за принципом жорсткого розподілу влад: у конституційному законодавстві відповідних країн проводиться суворе розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади (наприклад, Ст. І (розд. 1) Конституції США проголошує: "Усі законодавчі повноваження, надаються Конгресу Сполучених Штатів, який складається з Сенату і палати представників". У ст. ІІ (розд. 1) встановлюється: "Виконавча влада надається Президентові Сполучених Штатів Америки". А у ст. ІІІ (розд. 1) говориться: "Судова влада Сполучених Штатів Америки надається одному Верховному суду… і нижчестоячим судам…").
2. Поєднання повноважень глави держави і голови уряду в руках президента (ст. 117 Конституції Мозамбік, наприклад, містить припис згідно з яким президент є головою уряду. Аналогічні положення зафіксовано у ст. 54 Конституції Туркменістану).