Для виникнення конкретних конституційно-правових відносин, крім наявності конституційно-правової норми, необхідно мати також певний юридичний факт, який спричиняє дію цієї норми. Як і в інших галузях права, юридичними фактами є події або дії, що тягнуть за собою виникнення, змінювання або припинення правовідносин. Розвиток правовідносин спонукається у більшості випадків цілою системою юридичних фактів. Наприклад, виникнення правовідношення щодо реалізації права обирати передують такі факти: досягнення певного віку (звичайно, 18 р.), призначення дня виборів, утворення виборчих комісій, округів, дільниць, складання списків виборців, участь у голосуванні тощо.
Крім указаних елементів, необхідні ще носії прав і обов’язків, тобто суб’єкти конституційного права. Тільки за цих умов і виникають правовідносини. Суб’єкт конституційного права – це особа, організація або інше утворення, за якими законом визнається здатність бути носіями суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Слід наголосити на тому, що тільки закон може встановлювати і визнавати ту особливу юридичну якість або властивість, яка дозволяє особі або організації стати суб’єктом правовідносин. Ця якість або властивість зветься правосуб’єктністю. Для того, щоб особа мала право бути учасником правовідносин, вона обов’язково повинна володіти крім правоздатності ще і дієздатністю, тобто здатністю своїми діями набувати права і створювати для себе юридичні обов’язки, а також нести відповідальність за здійсненні правопорушення (т. зв. деліктоздатністю).
Суб’єкти конституційного права поділяються на дві групи:
а) фізичні особи; б) суспільні утворення. До першої групи суб’єктів відносяться громадяни, іноземці, групи громадян, виборці і депутати як особи за спеціальною правоздатністю та їх групи ( в Італії та Словенії, наприклад, групи виборців є суб’єктами права законодавчої ініціативи). Фізичні особи відрізняються за своїм статусом. Обсяг прав, наданих національним конституційним правом, є різним і залежить від того чи знаходиться дана фізична особа у громадянстві цієї держави, є іноземцем або особою без громадянства. Відповідно, національне конституційне право кожної держави містить певну сукупність правових норм, які регулюють порядок набуття і втрати громадянства, його статус, правовий режим іноземців, правовий статус осіб без громадянства. Вони визначають найбільш загальні сторони правосуб’єктності індивідів, установлюючи їхні основні права й обов’язки. Якщо політичні права, як правило, належать громадянам (хоча і цей постулат конституційного права сьогодні піддається перегляду в країнах Європейського Союзу), то особисті права і свободи закріплюються за усіма особами незалежно від відмінностей в їхньому правовому статусі.
З-поміж цієї групи суб’єктів особливий характер має конституційна правосуб’єктність депутатів, насамперед депутатів парламентів. Їхня правосуб’єктність, звичайно, пов’язана з компетенцією органа народного представництва. Депутати не є посадовими особами, і вони представляють націю і в якості її репрезентантів є органічною частиною представницького органу. Окремі конституції наділяють члена парламенту спеціальною правосуб’єктністю. Так, згідно зі ст. 69 Конституції Греції доповіді до парламенту ―подаються через відповідного депутата або передаються голові‖. Ст. 70 конституції Італії наділяє законодавчою ініціативою будь-якого члена палат. А з ч.1 ст. 77 Конституції Іспанії випливає, що петиції від демонстрації громадян приймаються через депутатів.
До другої групи суб’єктів конституційного права належить населення держави у цілому, органи держави (парламент, глава держави, уряд та ін.), іноді їхні відокремлені частини (наприклад, палати, комісії, партійні групи в парламентах), окремі соціальні спільноти (територіальні колективи самоврядування та їх органи), громадські об’єднання (профспілки, об’єднання осіб вільних професій), політичні партії, в деяких державах – церква.
Чи не найважливішою специфічною особливістю національного конституційного права є те, що носієм прав і обов’язків може виступити населення держави у цілому, тобто народ у формі публічної організації в особі держави, а також народ безпосередньо як населення країни, що вирішує багато питань її державно-правового розвитку. Конституційне право переважної більшості держав світу визнає джерелом влади тільки народ у цілому, при цьому конституції нерідко підкреслюють, що ні жодна особа, ні жодна частина народу не може присвоїти собі здійснення державної влади. Своє повновладдя народ здійснює за допомогою певних юридичних процедур: загального виборчого права, референдуму, т.зв. народної ініціативи та ін. Щодо держави у цілому як суб’єкта конституційного права, то вона є учасником правовідносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Так, держава у цілому є учасником конституційно-правових відносин у сфері судочинства. З цим пов’язані, зокрема, процесуальні гарантії прав і свобод особи, реалізація яких забезпечується авторитетом держави. У таких правовідносинах державні органи і посадові особи виступають як представники держави в цілому. Прикладом, коли держава у цілому є суб’єктом конституційного права, є правовідносини, пов’язані з громадянством у зв’язку з його набуттям і припиненням. У даному випадку відповідні державні органи і посадові особи, здійснюючи свої повноваження, виступають не як самостійні учасники правовідносин, а як представники держави у цілому. Держава знаходиться в тих же умовах, які передбачені нормами конституційного права для інших учасників правовідносин, і тоді, коли йде мова про відносини федеративної держави із суб’єктами федерації. Вона діє або через державні органи, або за допомогою референдуму.
Найбільш динамічними суб’єктами конституційного права є державні органи. Як суб’єкти правовідносин вони наділяються певною компетенцією згідно з покладеними на них завданнями (видання законів, контроль за діяльністю інших органів, виконання законів тощо).
Нерідко конституційною правосуб’єктністю наділяються групи депутатів. Наприклад, ст. 183 Конституції Португалії закріплює за парламентськими групами такі права: а) брати участь у роботі комісій Асамблеї; б) висловлюватися при складанні порядку денного і звертання до пленарного засідання для перегляду підготовленого порядку денного; в) ініціювати шляхом надання інтерпеляції Урядові відкриття двох дискусій на кожній парламентській сесії зі загальних або галузевих політичних питань; г) вимагати у Постійній комісії сприяння у скликанні Асамблеї; д) вимагати створення слідчих парламентських комісій; е) здійснювати законодавчу ініціативу; є) вносити резолюцію про відхилення програми Уряду; ж) вносити резолюцію недовіру Урядові; з) отримати інформацію регулярно і безпосередньо від Уряду про проходження принципових питань, які являють суспільний інтерес.
У деяких країнах суб’єктами конституційного права виступають групи виборців, будучи наділеними правом т. зв. народної законодавчої ініціативи.
У конституційно-правовій сфері діють суб’єкти права, які властиві саме цій галузі правовідносин. Так, майже в усіх сучасних державах існують територіальні самоврядні колективи, які мають у своєму розпорядженні власні виборні представницькі органи, власні адміністративні органи, що утворюють у цілому муніципальні влади. Ці територіальні самоврядні колективи володіють досить широким колом повноважень у сфері ведення переважно місцевих справ. Вони реалізують свої права через свої органи або безпосередньо за допомогою референдуму.
До числа суб’єктів конституційного права відносять також і політичні партії, які відіграють винятково важливу роль у формуванні та практичному функціонуванні деяких держав навіть визначений їхній правовий статус (наприклад, ст. 4 Конституції Франції). У конституціях деяких держав (ст. 39 Конституції Італії, ст. 28 Конституції Японії) визначається правосуб’єктність профспілок. Зазначимо, що в деяких державах суб’єктом конституційного права є церква (Великобританія, Швеція).
Характерною особливістю конкретних конституційноправових відносин є те, що їхні суб’єкти - сторони нерівноправні. У цих відносинах діє принцип владування підпорядкування. При цьому один і той же суб’єкт конституційного права у різних відносинах може мати як владу, так і бути стороною підпорядкованою. Так, внесення депутатом Державної Думи РФ до палати проекту закону тягне за собою виникнення між ними конституційно-правових відносин, а прибуття виборця на виборчу дільницю у день виборів породжує конституційно-правові відносини між ним і дільничною виборчою комісією.
Конституційно-правові відносини утворюють основу правового регулювання у сфері політико-державного владарювання у суспільстві. Саме на рівні правового регулювання норми конституційного права втілюються у суспільну практику.
§ 7. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ: ПОНЯТТЯ, СПОСОБИ І ФОРМИ
Конституційно-правове регулювання - це нормативноорганізаційний вплив на певні суспільні відносини з метою їх упорядкування, захисту й розвитку. Воно здійснюється за допомогою певної системи правових засобів (конституційноправових норм, правовідносин та ін.), специфічного методу правового регулювання, що забезпечують досягнення бажаних результатів.