7. Наявність федеральної правової системи, яка забезпечує єдиний правовий простір, верховенство федеральної конституції та пріоритет законів федерації. В Австрії, Канаді, Росії, США, ФРН, Швейцарії та деяких інших державах поряд із загальнофедеральною конституцією та загальнофедеральними законами діють конституції та закони суб’єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції та федеральних законів. Так, п. 5 ст. 76 Конституції Російської Федерації встановлює, що: "Закони та інші нормативні правові акти суб’єктів Російської Федерації не можуть суперечити федеральним законам… У ряді суперечності між федеральним законом та іншим актам, виданим у Російській Федерації, діє федеральний закон".
8. Встановлення державної (них) мови (мов). Без мовної єдності федеративна держава не може існувати як єдина, цілісна держава. Конституції зарубіжних федеративних держав розв’язують це питання по-різному в залежності від конкретних мовних умов, які мають місце у кожній з них. Наприклад, Конституції США і ФРН не містять ніяких приписів із цього питання, оскільки у їх громадян не виникає ніякого сумніву, що мовою їх спілкування є англійська у США і німецька – у ФРН. У конституціях інших держав відповідні норми існують. Так, у Конституції Австрії сказано, що німецька мова є державною мовою республіки, але цей факт не повинен ущемляти права мовних меншин, наданих їм федеральним законодавством (ст. 8). Конституція Індії у ст. 343 проголошує в якості офіційних мов хінді та англійську. В Конституції Швейцарії німецька, французька, італійська та ретророманська проголошуються національними мовами Швейцарії, офіційними та мовами Швейцарського Союзу є німецька, французька, італійська (ст. 116).
9. Створення основних елементів державності, і у першу чергу органів законодавчої, виконавчої та судової влади у суб’єктах федерації. Порядок їх організації та компетенцію визначають, як правило, конституції суб’єктів федерації. З іншого боку, федеральна виконавча влада у ряді федерацій має право "федеральної інтервенції", тобто втручання, якщо суб’єкт федерації незадовільно виконує свої обов’язки стосовно федерації (Аргентина, Індія, ФРН).
10. Конституційне закріплення принципу субординації у взаємовідносинах між федеральними органами та органами суб’єктів федерації. Аналіз текстів конституцій зарубіжних федеративних держав і відповідної практики дозволяє зробити висновок, що це досягається: по-перше, шляхом контролю, який здійснюється федеральними судовими органами за правотворчою діяльністю органів суб’єктів федерації, і, по-друге, шляхом видання розпоряджень федеральних органів управління, що стосуються діяльності органів управління суб’єктів федерації.
Контроль за правотворчою діяльністю органів суб’єктів федерації – це судовий контроль за відповідністю конституцій суб’єктів федерації федеральній конституції, а також контроль за актами, які приймаються органами суб’єктів федерації, з точки зору відповідності федеральним законам. У разі констатації невідповідності, конституція чи інші акти можуть бути повністю або частково скасовані. Щодо повноважень федеральних органів управління стосовно органів управління суб’єктів федерації, то доцільно звернути увагу на ряд приписів у конституціях зарубіжних федеративних держав. Наприклад, п. 13 ст. 102 Конституції Швейцарії встановлює за Союзною Радою (уряд Швейцарії) право спостерігати за тими галузями кантонального управління, які підпорядковані його контролю. Конституція Індії (п. 1 ст. 257) встановлює, що виконавча влада федерації володіє правом давати розпорядження будь-якому штату, які уряд Індії вважати необхідними. Отже, конституції зарубіжних федеративних держав передбачають дійові гарантії, що забезпечують субординацію діяльності федеральних органів та органів суб’єктів федерації.
§ 4. КОНСТИТУЦІЙНИЙ ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОГО РЕЖИМУ
Розглянуті у попередніх параграфах розділу форми держави дають уявлення про зовнішнє обличчя державності. Між тим науковий аналіз держави як конституційного інституту неможливий без урахування тих методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Мова йде про внутрішню змістовну характеристику державної влади, яка в науці позначається нерідко поняттям "політичний режим".
Термін політичний режим відомий у зарубіжному конституційному праві вже давно. Понад півстоліття тому проф.Г.Алексіану, який до 1941 р. викладав цю дисципліну на юридичному факультеті Чернівецького університету, під політичним режимом розумів сукупність юридичних норм, які встановлюють спосіб організації держави, фіксуючи органи влади, їх обов’язки та спосіб їх функціонування[153]. У післявоєнний час цей термін широко застосовується у французькому конституційному праві та політичній науці. При цьому у Франції йому надавалося більш широке тлумачення. Зокрема, М.Дюверже визначав термін "політичний режим" як складну сукупність взаємопов’язаних і поділених інститутів, які
представляють одночасно основу влади, вибори органів дер-
2 жавної влади, їх структуру та їх обмеження . У зарубіжній літературі поняття політичного режиму розкривали за допомогою таких характеристик, як наявність або відсутність урядової опозиції (Ж.Бюрдо); чисельність партій (К.Левенштейн);
3 взаємовідносини центральних органів (Є.Хамауі) . Перелічені ознаки уточнюють властивості політичного режиму, але не розкривають його змісту.
Мабуть, найбільші можливості у вивченні політичного режиму надає теоретична позиція тих учених, які пов’язують це поняття з системою влади у суспільстві. Проф. К.Іонеску (Румунія), наприклад, дає таке визначення цього терміна: політичний режим – це "єдина сукупність структурно пов’язаних юридичних норм і конституційних, політичних, соціальноекономічних, ідеологічних механізмів, за допомогою яких здійснюється влада, інакше кажучи, реалізується політична влада"1. Із цього можна припустити, що, по-перше, політичний режим характеризує не тільки діяльність держави, а охоплює усі прояви політичного владування, включаючи здійснення влади суб’єктами, які не входять до структури держави (партії, релігійні інститути та ін.); по-друге, режим не можна звести тільки до проявів диктатури і панування, оскільки влада не завжди зосереджена в єдиному центрі. До того ж застосування влади не обмежене тільки цілями панування, оскільки вона спрямована і на досягнення загального суспільного блага.
З навчальною метою можна користуватися і більш вузьким трактуванням цього терміна. У французькій та російській юридичній науці, приміром, політичний режим визначають як сукупність методів і способів здійснення політичної влади, в тому числі державної, партійної, громадської (суспільної)2.
2 Duverger Maurice. Institutions politicues et droit constitutionnel–Paris, 1960.– P. 235
3 Див.: Арановский К.В. Вказана праця. – С. 235.
1 Ionescu C. Drept constituţional şi instituţii politice. Vol. 1. – Bucureşti, 1998. – P. 338.
2 Див.: Le petit Larausse illustré. Dictionnaire encyclopedique. – Paris, 1995. – P. 870; Мишин А.А. Указана праця. – С. 105.
Сприйняття такого визначення політичного режиму дозволяє визначити, хто є справжнім володарем у країні, скільки їх, співробітничають вони чи суперечать, який набір засобів і методів, за допомогою яких вони володарюють над людьми, яка частина життєдіяльності суспільства підвладна політичній владі.
Для науки конституційного права особливе значення має теоретичне визначення змістовної характеристики політичного режиму. Окреслити характерні риси політичного режиму означає встановити на основі яких специфічних критеріїв, теоретичних абстрактних концепцій можна встановити та охарактеризувати певний політичний режим. У зарубіжній літературі такими критеріями є, наприклад: спосіб організації органів державної влади і взаємовідносини між ними; методи їх діяльності; місце і функції політичних партій та інших громадських організацій; характер законодавства; ступінь гарантованості та дотримання прав і свобод громадян; відносини між державою та індивідом; політична доктрина, на якій спирається відповідний політичний режим; ідеологію, яку захищає; соціальна база та ін.[154].
За допомогою цих визначальних елементів, які стають критеріями кваліфікації, можна визначити найбільш важливі відмінності між політичними режимами. Також на їх основі можна проаналізувати еволюцію певного політичного режиму в конкретній державі.
До 1989 р. спроби класифікації та типологізації сучасних політичних режимів відбивали фундаментальну суперечність між ідеологією західних демократичних держав і марксистською ідеологією. Відповідно до цього, конституціоналісти розрізняли демократичні політичні режими та марксистські політичні режими.
Велика різноманітність держав і сучасних політичних режимів, технократизація управлінської діяльності на центральному і місцевому рівнях, усезростаючий вплив посередницьких структур – політичних партій, профспілок, груп тиску – на правлячі кола, усвідомлення з боку широких мас населення ролі, яку вони покликані відігравати у правовій державі, і, як наслідок відстоювання вимоги з їхнього боку нових форм участі в управлінні державними справами, як слушно констатує К.Іонеску, викликали необхідність вироблення нових додаткових критеріїв розмежування одних політичних режимів від інших. В якості головного критерію висувається ступінь гарантованості та різноманітність форм участь громадян в управління державними справами[155].