Водночас у конституціях соціалістичних держав
(В’єтнаму 1992 р., КНДР 1992 р. та ін.) є норми, які закріплюють панування певних соціальних груп. "Державна влада, – промовляється у ст. 2 Конституції В’єтнаму, – належить народові, основу якого складає союз робітничого класу, селянства та інтелігенції". Ст. 7 Конституції КНДР містить припис: "Влада в Корейській Народно-Демократичній Республіці належить робітникам, селянам, солдатам і трудовій інтелігенції".
Складовим елементом політичного режиму є спосіб організації державної влади і взаємовідносини між її органами. Переважна більшість зарубіжних конституцій закріплюють у першу чергу принципи побудови органів державної влади. Зокрема, в Основних законах демократичних держав і тих країн, які обрали демократичний шлях свого розвитку закріплюють принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову як базовий принцип організації та діяльності органів державної влади (наприклад, ст. 10 Конституції Російської Федерації фіксує таке положення: "Державна влада у Російській Федерації здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади самостійні"). І зовсім на іншій основі побудована державна влада у соціалістичних країнах: в Основних законах тут формулюється принцип єдності державної влади. Так, у ст. 2 Конституції КНР сказано, що "народ здійснює державну владу через Всекитайські Збори Народних Представників і Місцеві Збори народних представників різних ступенів". Аналогічні положення містяться в Конституції В’єтнаму (ст. 6, і в Конституції КНДР (ст. 7).
Невід’ємною складовою частиною політичного режиму є діяльність політичних партій та інших громадських організацій, наявність політичної опозиції. При регулюванні політичних відносин, взаємовідносин органів держави із політичними партіями і громадськими організаціями, хоча і не досить часто, але існують відповідні конституційні норми. Про це вже йшла мова вище, у відповідному розділі. Тут звертаємо увагу тільки на ті норми, які регулюють діяльність політичної опозиції. Адже, як слушно зауважується в літературі, вважається, що, беручи участь у критиці діяльності уряду, пропонуючи свої варіанти, опозиція сприяє вдосконаленню законодавства, форм і методів управління країни[159].
У новітніх конституціях можна знайти норми про статус опозиції, у деяких країнах прийняті закони про опозицію. Так, у Конституції Колумбії 1991 р. спеціальний розділ "Статус опозиції", в якій йде мова про те, що партії та політичні рухи, які не входять до уряду, мають право критикувати його і пропонувати альтернативи політичного розвитку. Вони володіють правами на доступ до інформації і до офіційних документів, до державних ЗМІ, правом участі у виборчих комісіях тощо (ст. 112). Положення про права політичної опозиції у зв’язку з діяльністю органів держави є в Конституції Португалії 1976 р. А в Бразилії, за Конституцією 1988 р., лідер опозиції обов’язково включається до складу Ради республіки при президенті.
Про плідну роль політичної опозиції засвідчує і державно-правова практика багатьох країн. Як відомо, на зламі 8090-х рр. у ряді країн Східної Європи опозиція виконувала навіть функції, схожі до державних, будучи домінуючою частиною "круглих столів", які прийняли найважливіші рішення про підготовку нових конституцій, про склад нового уряду та ін. (наприклад, у Польщі).
Конституційне право зарубіжних країн передбачає різні форми і методи здійснення державної влади (зокрема, методи змагальності, пошуку компромісу та консенсусу тощо). Найбільш наочно вони виявляються у конституційних нормах про політичний плюралізм, різноманітність ідеології, про обмеження політичної діяльності окремих партій і громадських організацій, які оголошуються неконституційними тощо). Так, принцип політичного плюралізму зафіксований у конституціях Болгарії (ст. 11, п. 1), Македонії (ст. 8), Молдови (п. 1 ст. 5) та ін. Конституція Російської Федерації у п. 1 ст. 13 проголошує принцип ідеологічної різноманітності.
Досить цікаво і докладно регламентує ці питання Конституція Чехії. Наприклад, у ст. 5 зазначається, що політична система грунтується на вільних і добровільних засадах та вільному конкуруванні політичних партій. А в ст. 6 сказано, що політичні рішення повинні спиратися на виявлення більшості, і при їх прийнятті більшість повинна захищати інтереси меншості.
І, навпаки, в конституціях соціалістичних держав (КНР, КНДР, Куба) йде мова про панування однієї ідеології, про керівну роль єдиної комуністичної партії.
Ступінь гарантованості дотримання прав і свобод громадян є важливим чинником демократичності політичного режиму.При розгляді конституційного статусу людини та громадянина вже йшла мова про те, що гарантії прав людини утворюють декілька категорій: соціальні, економічні, політичні та правові. Тут же хотілося би особливо підкреслити роль політичних і правових чинників. Насамперед, зауважимо, що політичним середовищем, який сприяє реалізації прав людини, участі громадян в управлінні державними і суспільними справами, захистові особистих і групових інтересів, є багатопартійність, демонополізація влади і розвиток самоврядування. Не менш важливим фактором і аргументом на користь або проти інтересів людини та громадянина є відповідна політика держави у галузі прав людини. Так, серцевиною американського Білля про права, який набрав чинність ще у 1791 р., безспірно, є перша поправка до Конституції США. Вказана конституційна норма передбачає, що конгрес не буде видавати закони, які обмежують фундаментальні свободи громадян. У новітніх же конституціях права і свободи людини оголошуються найвищими цінностями і гарантуються (ст. 8 Конституції Македонії, п. 3 ст. 1 Конституції Молдови, ст. 5, 15 Конституції Словенії, п. 2 ст. 4 Конституції Болгарії), а Основний закон Естонії у ст. 14 навіть встановлює, що "забезпечення прав і свобод є обов’язком законодавчої, виконавчої і судової влади, а також місцевих самоврядувань".
В умовах антидемократичного режиму проблема співвідношення індивіда і держави, зокрема, в контексті права на свободу слова, думок, переконань, вирішується однозначно – на користь держави. І, навпаки, у демократичних політичних режимах конституційними гарантіями свободи висловлювання думок є гласність як політичний принцип. Покажемо це на прикладі Росії.
Конституція РФ 1993 р. проголошує право на свободу думки і слова (ч. 1 ст. 29). До числа положень, які гарантують це право, відносяться, зокрема, заборона будь-яких видів примусу індивіда щодо висловлювання своєї думки (ч. 3 ст. 29); право громадянина на вільний пошук, отримання, виробництво і розповсюдження інформації будь-яким законним способом (ч. 4 ст. 29); свобода діяльності засобів масової інформації та заборона цензури (ч. 5 ст. 29); заборона пропаганди чи агітації, що збуджують расову, національну чи релігійну ненависть і ворожнечу (ч. 2 ст. 29).
У Росії правовий механізм реалізації конституційних гарантій права на свободу слова знаходиться тільки на стадії формування. Як свідчить, наприклад, законодавча практика країн розвиненої демократії, прихильність держави свободі думки і слова передбачає, зокрема, прийняття низки спеціальних правових актів, у числі яких небхідно вказати такі нормативні акти, як "Закон про свободу інформації", Закон "Про телебачення і радіомовлення", Закон "Про свободу комунікацій", Закон "Про обмеження концентрації та забезпечення фінансової гласності та плюралізму засобів масової інформації"[160].
Права і свободи людини – це явище юридичне, тому вони не можуть бути забезпечені в ізоляції від усієї системи правового регулювання. Особливо варто підкреслити роль інституційних гарантій, тобто системи правозахисних, юрисдикційних установ. Поряд із створенням системи спеціалізованих судів помітну роль у захисті прав людини мають відігравати такі інституції, як інститут омбудсмана – парламентського уповноваженого з прав людини, установи, які здійснюють контроль за дотриманням прав неповнолітніх, підопічних осіб, ув’язнених.
Завершуючи розгляд цього інституту, звернемо увагу на те, що конституційні норми дають уявлення тільки про найбільш суттєві риси політичного режиму. Конституція будьякої держави не фіксує, та і не в змозі назвати усі конкретні методи здійснення політичної влади у суспільстві, вона тільки окреслює найбільш важливі, домінантні форми і методи її реалізації.
§ 1. БЕЗПОСЕРЕДНЯ ДЕМОКРАТІЯ:
ПОНЯТТЯ, ЮРИДИЧНА ПРИРОДА І ФОРМИ
Безпосередня демократія – це форма безпосереднього волевиявлення всього народу або будь-яких груп населення. Французькі вчені-конституціоналісти А. і Ф. Демішель і М. Пікемаль зазначають, що демократія є безпосередньою, якщо народ править сам, на своїх зібраннях, якщо немає відмінності між правлячими і керованими[161]. Звичайно, проблема полягає тут у з’ясуванні ―обсягу‖ безпосередньої демократії. Так, в окремих випадках народ бере участь разом з його представниками у вирішенні питань законодавчого або конституційного порядку: він може володіти або правом законодавчої ініціативи, або правом вето (в останньому випадку незгода частини населення із законом, прийнятим представниками, вимагає консультації з усім народом з метою з’ясування, чи повинен даний закон набрати чинність). В інших випадках право прийняття ухвали передається народові або частково (всенародний референдум з метою підтвердження того, що було зроблено представниками, цей інститут особливо часто використовується при перегляді конституцій), або у повному обсязі, коли представники зовсім усуваються від участі у з’ясуванні питання, винесеного на референдум.