Є всі підстави стверджувати, що таке довільне розуміння цього принципу в певній мірі негативно впливає на виборців. Значна частина з них, навіть із тих, хто допущений до участі в голосуванні, у день виборів не з’являється на виборчі дільниці. Неявка виборців на вибори отримала в конституційному праві назву абсентеїзму. Офіційна доктрина звинувачує абсентеїстів у нерозумінні ―цінності демократичних виборів‖. Проте на рівень абсентеїзму впливає чимало причин політичного й економічного характеру, дослідження яких є предметом іншої науки – політології. З метою зменшення політичного абсентеїзму в зарубіжних країнах, у першу чергу в державах Скандинавського регіону, запроваджені такі інститути, як голосування по пошті, голосування за дорученням тощо. В невеликій європейській державі Андорра застосовується заохочення для осіб, які з’явилися на голосування: видається одна пессета (монета) або склянка вина.
Водночас у ряді країн передбачається обов’язковий вотум, тобто юридичний обов’язок виборців брати участь у голосуванні. Так, ст. 48 Конституції Італії містить норму, згідно з якою голосування є ―громадським обов’язком‖. В Аргентині виборець, який не з’явився на вибори, не тільки може бути оштрафованим, але й позбавляється можливості протягом трьох років обіймати державні посади. У Греції та Туреччині виборцю, який не брав участь у голосуванні, загрожує навіть позбавлення волі.
Зовсім в іншому ракурсі розглядається вимога вільних виборів у державознавчій науці ФРН. У німецькому конституційному праві ця вимога насамперед асоціюється із вільною реалізацією волі виборців під час виборів. Це питання розглядається під кутом зору спроб впливу на волевиявлення виборців: а) державного і недержавного; б) офіційного і неофіційного. Федеральний Конституційний суд визнав за необхідне, щоб офіційні установи утрималися від впливу на виборців. Вирішальним критерієм тут є використання державних коштів. Крім того, Уряду рекомендується не проводити ніякої роботи з громадськістю за 2-3 місяці до виборів, щоб не спровокувати правові розгляди під час кожних наступних виборів[171]. Ще важче, як показує практика, встановити критерії неприпустимого впливу з неофіційного боку (партій, профспілок, промислових союзів, окремих промисловофінансових структур і навіть фізичних осіб, засобів масової інформації тощо).
Законодавство і суди в зарубіжних країнах залишають відкритим питання: чи є невеликі передвиборні внески на користь партій і кандидата неприпустимим впливом на результати виборів? Нерідко і засобам масової інформації не забороняється займати односторонню позицію в передвиборній боротьбі. З юридичної точки зору ці діяння ―можна було б розглядати як порушення‖ свободи виборів.
§ 3. ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ
Для позначення заходів, пов’язаних із організацією та проведенням виборів, у законодавстві різних країн використовується поняття ―виборчий процес‖. У навчальній літературі під поняттям виборчий процес розуміють: 1) певну діяльність щодо організації та проведення виборів; 2) систему правових норм, які цю діяльність регулюють[172]. Отже, виборчий процес – це врегульована законом діяльність органів державної влади, організацій, груп та індивідів щодо підготовки та проведення виборів до державних і самоврядних органів.
Будучи нормативно врегульованою, ця діяльність упорядкована і характеризується досить жорсткими часовими рамками і набором певних дій, розташованих у встановленій послідовності. Можна встановити такі стадії: 1) призначення виборів; 2) встановлення виборчих округів; 3) формування виборчих дільниць; 4) утворення виборчих органів;5) реєстрація виборців; 6) висування та реєстрація кандидатів; 7) агітаційна кампанія; 8)голосування; 9) підрахунок голосів і встановлення підсумків голосування; 10) можливий другий тур голосування і / або нові вибори; 11) остаточне визначення та опублікування результатів виборів.
Зауважимо, що в деяких країнах (Мексика, Польща) стадії виборчого процесу визначаються не доктринально, а нормативно. Зокрема, в Польщі при призначенні кожних виборів затверджується й оприлюднюється виборчий календар, у якому вказуються дати здійснення відповідних стадій виборчого процесу. Водночас у німецькому конституційному праві вибори як масовий захід поділяються на чотири фази: а) організація виборців, які мають право голосу; б) передвиборна агітація; в) акт виборів (голосування); г) встановлення його результатів.
Розглянемо конституційно-правове регулювання цих фаз докладніше.
Перша фаза, іноді її іменують ще підготовчою, починається з прийняття ухвали про призначення виборів. Існують декілька підходів щодо визначення часу їх проведення. Для першого характерне чітке визначення в законодавстві дати голосування (Коста-Рика, Естонія, Латвія, Мексика, США, Швеція). У Латвії, наприклад, ―вибори до Сейму проводяться у першу неділю жовтня та в суботу напередодні‖ (ст. 11 Конституції). Другий підхід полягає в тому, що законодавець тільки встановлює, в яких часових рамках повинні відбутися вибори (Болгарія, Іспанія, Польща, Чехія). Так, ч. 3 ст. 65 Конституції Болгарії встановлює: ―Вибори до нових Народних Зборів проводяться не пізніше ніж через два місяці після припинення повноважень попередніх‖. Для третього підходу характерне встановлення тільки часових рамок між розпуском старого і скликанням нового парламенту (у Великобританії вони складають 20 днів після розпуску Палати громад). Нарешті, у законодавстві Греції, Литви, Туреччини та деяких інших країн встановлюються певні обмеження стосовно призначення виборів. У Литві (ч. 3 ст. 58 Конституції) Президент не може оголосити про дострокові вибори Сейму, якщо до сплину строку повноважень глави держави залишилося менше 6 місяців, а також якщо після дострокових виборів сейму не минуло 6 місяців. Видання акта про призначення виборів у тих чи інших країнах є прерогативою різних органів. В одних країнах – тільки один орган має право призначати вибори (в Білорусі – Верховна рада; Коста-Риці – Верховний виборчий трибунал; Беніні – Рада Міністрів; Іспанії – король). В інших же державах декілька органів можуть здійснити це повноваження. Так, у Болгарії Народні збори призначають вибори президента (ст. 84 Конституції), а останній відповідно оголошує вибори до парламенту і до органів місцевого самоврядування (ст. 98).
Підготовча фаза охоплює низку організаційних заходів: формування виборчих органів; визначення меж виборчих округів; складання списків виборців; висування та реєстрація кандидатів.
Зарубіжна державно-правова практика свідчить, що успіх організації та проведення виборів багато в чому залежить від роботи виборчої адміністрації. На неї покладається завдання забезпечення гарантії відкритості й об’єктивності виборчого процесу і принципу рівності. Конституційному праву відомі декілька моделей організації виборчої адміністрації: 1) і органи засновуються перед кожними новими виборами (Австрія, Бенін, Італія); 2) вони працюють на постійній основі (Іспанія); 3) змішана система: вищі органи утворюються як постійно діючі, а нижчестоячі функціонують тільки під час конкретної виборчої кампанії (Мексика, Польща, Росія). Розрізняють такі виборчі органи: а) територіальні, які базуються на системі політико-територіального устрою; б) окружні, що діють у виборчих округах; в) дільничні, які діють на виборчих дільницях. У ФРН, наприклад, виборчі органи кожного рівня включають відповідного керівника виборів (це, звичайно, чиновник міністерства внутрішніх справ) і виборчу комісію, що призначається ним із числа виборців на безоплатній основі.
Для проведення голосування на території будь-якої держави відповідно до існуючого законодавства утворюються виборчі округи, тобто територіальні одиниці, які об’єднують громадян з метою обрання депутатів до представницьких органів держави і місцевого самоврядування. Одночасно утворюються і виборчі дільниці (пункти голосування). Округи бувають загальнодержавними - національними (в Ізраїлі на виборах до парламенту, коли вся країна складає єдиний округ); багатомандатні (від округу обирається декілька депутатів) та одномандатні (від округу обирається один депутат, наприклад, у Великобританії на виборах до Палати громад).
Проілюструємо це на прикладі Російської Федерації. Виборчі округи утворюються із дотриманням таких умов: 1) приблизна рівність виборчих округів за кількістю виборців із відхиленням від середньої норми представництва виборців 10-15 відсотків; 2) на територіях компактного проживання корінних малочисельних народів відхилення від середньої норми представництва не може перевищувати 30 відсотків; 3) враховується адміністративно-територіальний поділ суб’єкта Російської Федерації, території муніципальних утворень; 4) на випадок утворення багатомандатного виборчого округу кількість мандатів, які належать розподілу в цьому окрузі, не повинна перевищувати п’яти. Що ж до виборчих дільниць, то у Франції вони утворюються на базі комунинизової одиниці територіального поділу країни. В Іспанії такі одиниці поділяються на декілька виборчих секцій, які охоплюють від 500 до 2 тис. виборців. У Російській Федерації виборчі дільниці утворюються із розрахунку не більше ніж 3 тис. виборців. Виборчі округи також тут можуть бути утворені у місцях тимчасового перебування виборців (лікарнях, санаторіях, будинках відпочинку, на кораблях, на полярних станціях та ін.).