Конституційне право зарубіжних країн (стр. 6 из 95)
Найчастіше конституційно-правове регулювання здійснюється за допомогою субординації, тобто юридичного впливу на основі владно-імперативних засад: зобов’язання і заборони.
Значно рідше зустрічаються в конституційному праві метод координації, який полягає в тому, що суб’єктам надається право на власні активні дії, зумовлені необхідністю узгодження воль. Наприклад, ―протягом двадцяти днів із моменту отримання будь-якого декрета Асамблеї Республіки для промульгації його в якості закону або з моменту публікації рішення Конституційного суду, в якому норми, що містяться в цьому декреті, не визнаються неконституційними, Президент Республіки повинен промольгувати його або здійснити своє право вето, грунтовно запропонувавши у своєму посланні розглянути цей акт знову‖ (ст. 139 Конституції Португалії). Водночас даний приклад указує спосіб вирішення конфлікту між Президентом і Парламентом з приводу змісту закону.
Але головними засобами впливу конституційного права на суспільні відносини були і залишаються: а) встановлення правоздатності; б)визначення правового статусу; в) реалізація прав і обов’язків за допомогою правовідносин.
Національне конституційне право будь-якої держави передовсім надає фізичним особам (індивідам) і суспільним утворенням загальні права. Інакше кажучи, встановлює їхню правоздатність і дієздатність, які, до речі, у даній галузі права часто збігаються. Зміст правоздатності – це загальні права, які визначають становище суб’єктів даного права у суспільстві.
Щодо конституційно-правової правоздатності фізичних осіб, то вона визначається нормами конституцій. Її елементами є конституційні права і свободи (право обирати і бути обраним, свобода слова та ін.).
Конституційно-правова правоздатність державних органів – це, звичайно, їхні завдання і функції. Наприклад, Конституція Греції у такий спосіб визначає правоздатність глави держави: ―Президент Республіки є регулятором державного ладу…‖ (п.1 ст. 30); ―Президент Республіки очолює збройні сили країни…‖ (ст. 45). Зауважимо, що правоздатність державних органів і організацій є спеціальною для кожного їхнього виду, тобто визначається цілями і завданнями, для досягнення яких ці органи або організації утворені.
Правовий статус ( від лат. Status – стан, становище) суб’єктів конституційного права – це встановлене нормами права становище учасників конституційно-правових відносин, сукупність їх прав і обов’язків.
З точки зору потреб та інтересів індивіда у практичному плані правовий статус розуміється як система гарантованих державою прав, свобод і обов’язків особи, які виступають в якості суми юридичних можливостей, умов (а при нормальному розвиткові суспільства у цілому і правової дійсності, зокрема, це в значній мірі реальні, наявні можливості та фактичні умови) для задоволення тих чи інших домагань особи.
Характерною рисою правового статусу особи, в основі якого лежать конституційні права, свободи й обов’язки громадян, є його відносна стабільність, незмінність. Адже саме ця якість правового статусу дозволяє йому відігравати неабияку роль особливо у тих випадках, коли в суспільстві відбуваються негативні, репресивні процеси. Залишаючись незмінним і уособлюючи у собі певний рівень суспільного розвитку, правовий статус може перешкодити розвиткові негативних тенденцій у соціальному становищі людей, оскільки встановлений ним мінімум соціально-економічних і політичних можливостей повинні бути забезпечені державою незалежно від особливостей, які вона має на тому чи іншому етапі своєї діяльності.
Що ж до прав і обов’язків, тобто повноважень державних органів як частини їхнього правового статусу, то вони визначаються конституціями та законами. Так, на додаток до наведених вище положень ст. 30, 45 Конституції Греції, що визначають правоздатність Президента Республіки, Основний закон цієї держави встановлює такі його повноваження, як призначення прем’єр-міністра і за його пропозицією інших членів Уряду, скликання Парламенту та його розпуск за пропозицією Уряду, промульгація законів і повернення їх до Парламенту (право вето) та ін.
Отже, конституційне право встановлює специфічний правовий стан – правосуб’єктність учасників певних суспільних відносин і цим самим активно впливає на них.
Конституційно-правове регулювання завершується актами реалізації права. На стадії реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків відбувається ―переведення‖ приписів норм конституційного права у фактичному справжню поведінку учасників суспільних відносин. У цьому зв’язку важливим компонентом конституційно-правового регулювання є акти застосування норм конституційного права. Під ними звичайно розуміють владну діяльність органів держави, яка виражається у виданні у межах їхньої компетенції актів індивідуального значення (наприклад, глава держави видає акт про надання особі громадянства). Застосування права конкретизує владні приписи окремих норм конституційного права. При цьому треба брати до уваги, що реалізація норм конституційного права виражається не тільки в актах його застосування, але і в його дотриманні, виконанні, використанні, які можуть і не мати владного характеру.
Нарешті доцільно зауважити, що механізм конституційно-правового регулювання діє у будь-якій державі не ізольовано, а в сукупності з іншими елементами правового регулювання: правосвідомістю, правовою психологією, правовою культурою.
§ 8. ФОРМИ (ДЖЕРЕЛА) КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
У реальному житті норми будь-якої галузі права, включаючи конституційне, повинні мати зовнішній вираз. Вітчизняна і зарубіжна юридична література цей ―зовнішній вираз права‖ в одних випадках називають формою або формами права, в інших – джерелами, а в третіх – їх іменують одночасно і формами, і джерелами права.
Визначаючи своє ставлення, автор у даному навчальному посібнику буде розглядати поняття форма права як синонім поняття джерела права. При цьому слід звернути увагу на такі моменти. По-перше, ще Г.Ф.Шершеневич, визнаючи той факт, що ―різні форми‖, в яких виражається право, з давніх-давен мали назву ―джерел права‖, але вважав останній термін ―малопридатним, зважаючи на його багатоздатність‖, а тому пропонував замінити іншим виразом ―форма права‖, під яким розумів різні види права, які відрізнялися за способом вироблення змісту норм‖.1 По-друге, поняття форма містить понад 20 різних смислових значень і відтінків, які ставлять під сумнів використання терміну форма права замість терміна джерело права.З урахуванням сказаного, а також виходячи з того, що форму права (закон, декрет, указ тощо) також можна розглядати в якості юридичного джерела права, найбільш логічним і доцільним є, на наш погляд, їх використання як синонімів, як ідентичних термінів і понять. Як зазначає відомий російський теоретик права М.М. Марченко, саме в цьому ―юридичному розумінні‖
Римський історик Тіт Лівій, а також і римський політичний діяч М.Т. Ціцерон називали закони XII таблиць ―джерелами усього публічного і приватного права‖.
1 Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. – Вып. 2. – М., 1911. – С.368, 369.
форма права і джерело права застосовуються державознавцями і правознавцями, як тотожні поняття (курсив наш – А.Г.) у всіх випадках, коли вони розглядаються у вигляді ―способу виразу державної волі‖, ―способа встановлення правових приписів‖ або ―способу, яким правилові поведінки надається державною владою загальнообов’язкову силу‖.[17]
Можна запропонувати таку дефініцію. Форми (джерела) конституційного права будь-якої держави – це засоби виразу правил поведінки учасників конституційно-правових відносин і надання їм обов’язкової сили. З нашої точки зору, таке визначення даного терміна дозволяє полегшити завдання визначення форм (джерел) конституційного права тих норм цієї галузі, що не мають безпосередньої сили правових норм (наприклад, конституційні звичаї, доктрини, традиції – у мусульманських країнах тощо).
На основі аналізу юридичної літератури і державноправового життя різних країн світу ми пропонуємо таку класифікацію форм (джерел) конституційного права зарубіжних країн.
Перша група – нормативно-правові акти. Це основна і найбільш досконала форма сучасного конституційного права. Порівняно з іншими формами (джерелами) ця група має досить велику питому вагу і водночас є свідченням підвищення ролі держави в регулюванні конституційно-правових відносин. Крім того, невпинному зростанню їхньої кількості ―допомагають‖ такі якості, як здатність швидко реагувати на зміни у суспільному розвитку, чіткість і допустимість викладу приписів, документально-письмова форма закріплення правових норм, яка дозволяє безпосередньо й оперативно ознайомити з їх змістом суб’єктів конституційно-правових відносин. Нормативно-правові акти конституційного права прийнято поділяти на закони, нормативні акти виконавчої влади, нормативні акти органів конституційного контролю (нагляду), парламентські регламенти, акти органів місцевого самоврядування.
Закони, як правило, приймаються парламентами, інко-
ли – іншими вищими органами влади ( монархами в абсолютних монархіях; вузькими постійно діючими колегіальними органами в деяких соціалістичних країнах – у КНР, наприклад, Постійним Комітетом Всекитайських зборів Народних Представників; народом на референдумах – у Швейцарії). За ступенем важливості і характером регульованих суспільних відносин закони поділяються на такі різновиди.