Вивчення й аналіз інституту глави держави можуть бути здійснені і з точки зору функціонування виконавчої влади та місця глави держави у цій структурі. Це місце відображає і відносини між народом, парламентом і главою держави. Так, у деяких державах виконавча влада складається з єдиного державного органу (зокрема, у жорстких президентських республіках члени уряду складають одну команду помічників глави держави). В іншій групі держав виконавча влада здійснюється двома державними органами – главою держави та урядом (наприклад, Великобританія). Поряд із главою держави, який репрезентує (уособлює) націю, з’явився кабінет або група функціонерів, завданням яких є забезпечення публічних справ. Така структура виконавчої влади, яка часто стає дуалістичною, притаманна багатьом державам і інколи визначається як ―правління (режим) кабінету‖.
У деяких країнах функції глави держави доручали і доручають колегіальним органам, які мають назви президії, державної ради, президентської ради. У недавньому минулому в СРСР і деяких тоталітарних країнах Східної Європи колегіальним главою держави були президії вищих представницьких органів державної влади. В Іраці з липня 1258 р. до лютого 1963 р. функції глави держави здійснювала Державна рада у складі трьох членів, один з яких був Президентом. Уже в наші дні – з 1995 по 1997 рр. у Ліберії функції колегіального глави держави виконувала Державна рада. В якості прикладу колегіального глави держави у країнах із демократичним політичним режимом можна привести лише Федеральну раду Швейцарії; хоча у цій країні існує президент конфедерації, основним завданням якого є голосування у Федеральній раді.
В юридичній літературі зарубіжних країн під главою держави прийнято розуміти конституційний орган і одночасно вищу посадову особу, яка посідає, як правило, юридично вище місце в ієрархії державних інститутів і яке здійснює верховне представництво країни у внутрішньополітичному житті і у відносинах з іншими державами[187]. (Правовим винятком із цього правила може служити законодавство Ірану).
При побудові будь-якої керованої системи її структура звичайно визначається її функціями. Виділяти під цю функцію особливий орган або включати її до компетенції іншого (інших) органа (–нів) – справа політичного, а не юридичного вибору. В переважній більшості держав такий вибір зроблений на користь особливого органу.
У сучасних державах конституційно-правовий інститут глави держави звичайно складається з норм, які визначають місце і роль глави держави у державному механізмі та його взаємовідносини з іншими органами держави; передбачають можливу відповідальність глави держави за державну зраду і порушення конституції; закріплюють повноваження глави держави. Внесені до конституції, вони, як правило, конкретизуються поточним законодавством (у Мексиці, наприклад, конституційні положення, що регулюють діяльність президента, конкретизуються законом про федеральну публічну адміністрацію 1976 р.)[188].
§ 2. ОСОБЛИВОСТІ КОНСТИТУЦІЙНОГО СТАТУСУ
ГЛАВ ДЕРЖАВ У СУЧАСНОМУ СВІТІ
Конституційний статус і політичне значення сучасного глави держави багато в чому залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а його реальна роль у здійсненні влади нерідко зумовлюється існуючим політичним режимом.
Конституційно-правова доктрина розглядає главу держави як посадову особу, яка очолює всю державну машину, володіє, за буквою конституції, широкими повноваженнями, наділене такими якостями, як безвідповідальність, незмінюваність, нейтральність. Нерідко глава держави розглядається в якості гаранта національної єдності, який забезпечує одночасно наступність і стабільність державної влади, взаємодію різних її гілок.
Політична роль глави держави іноді визначається на конституційному рівні. Так, ст. 5 Конституції Франції говорить: ―Президент пильнує за дотриманням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічних влад, а також наступність держави. він є гарантом національної незалежності, цілісності території, дотримання міжнародних договорів‖. А Конституція Іспанії (ч. 1 ст. 56) характеризує главу держави так: ―Король – глава держави, символ її єдності і наступності, арбітр і примиритель у повсякденній діяльності державних органів, - здійснює вище представництво Іспанії у міжнародних відносинах…, і здійснює також функції, надані йому Конституцією і законами‖.
У конституціях деяких держав є положення, згідно з якими глава держави або не входить до жодної гілки влади (наприклад, у ч. 1 ст. 55 Основного закону ФРН сказано: ―Федеральний президент не може входити до складу ні уряду, ні законодавчої корпорації Федерації або землі‖), або входить до однієї (розд. 1 ст. II Конституції США фіксує припис: ―Виконавча влада надається Президентові…‖), а у третьому випадку входить і до виконавчої, і до законодавчої гілки влади (Конституція Індії 1949 р. встановлює у ч. 1 ст. 53, ―виконавча влада Союзу надається Президенту і здійснюється ним або безпосередньо, або через посадових осіб, які підкоряються йому…‖, а в ст. 79 фіксує: ―Для Союзу засновується Парламент, який складається з Президента і двох палат – Ради Штатів і Народної Палати‖). Отже, питання про правовий статус глави держави повинно вирішуватися щоразу конкретно в залежності від особливостей конституційного ладу, врегульованого конституцією, законодавством і практикою функціонування державних інститутів у тій чи іншій країні. Тому апріорна оцінка місця і ролі глави держави, його віднесення до тієї чи іншої гілки влади невиправдані.
Світова конституційна доктрина, а нерідко і сучасне конституційне законодавство при характеристиці юридичного статусу монарха вказують на такі його основні особливості (характерні риси).
По-перше, монарх розглядається як суверен, верховний представник, а в ряді країн і як верховний носій державної влади. Прикладом законодавчого закріплення такої конституанти служить Конституція Данії 1953 р., в якій у §12 міститься таке положення ―Король володіє у межах, встановлених даною Конституцією, верховною владою з усіх питань Королівства і здійснює таку верховну владу через міністрів‖. З цього ж приводу видатний дореволюційний російський державознавець М.М. Коркунов писав: ―В його руках… зосереджуються всі різні елементи державної влади. Він має право брати участь у розпорядженні всіма проявами державної влади. У цьому розумінні можна сказати, що в монархії жоден акт державної влади не здійснюється поза або проти волі монарха. Не завжди влада монарха безмежна. В конституційній монархії він розділяє свою владу з народними зборами. Але чи буде монарх абсолютним, чи обмеженим володарем, він усе ж має право брати участь так чи інакше в усіх проявах державної влади, що і надає йому значення видимого глави і зосередження усієї державної діяльності‖[189]. Ця доктринальна характеристика з певним коригуванням правильна і для визначення ролі монарха у механізмі влади сучасних держав.
По-друге, влада монарха юридично вважається непохідною від будь-якої іншої влади, органу або виборчого корпусу.
Він володарює (обмежено чи абсолютно) за власним правом. Зокрема, у конституціях більшості країн із монархічною формою правління фіксуються положення про те, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави (п. 3 ст. 56 іспанської Конституції), або як формального глави виконавчої влади (п. 2 ст. 42 нідерландської Конституції). Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Такий механізм взаємовідносин глави держави і уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів монарха головою або членами уряду. Водночас проголошується недоторканність особи монарха (ст. 56 Конституції Іспанії, § 13 Конституції Данії, ст. 58 Конституції Бельгії). Це означає, що він не може бути звинувачений у порушенні норм права і є непідсудним. Недоторканність монарха виявляється і в тому, що посягання на його особу, як правило, відносять до тяжких злочинів. Отже, в остаточному підсумку все це відображає сучасне сприйняття принципу, феодального за своїм походженням, за яким ―монарх не може бути неправий, і його дії не можуть бути неправомірними‖.
По-третє, успадкування влади монарха представниками правлячої династії. Як правило, порядок престолоуспадкування визначається конституціями. Так, ст. 24 Конституції Нідерландів говорить: ―Право на престол передається у спадок і належить законним спадкоємцям короля Вільгельма І, принца Оранського - Нассау‖. Існує декілька систем престолоуспадкування:
1) салічна, коли престол успадковується тільки чоловіками за правом першородства (Бельгія, Норвегія, Японія та ін.);
2) кастильська, яка віддає перевагу чоловікам, хоч визнає право успадкування престолу і за жінками (Великобританія, Данія, Іспанія, Нідерланди та ін.);
3) австрійська (вона існує у Нідерландах), коли жінки могли успадковувати трон за умов, що в усіх генераціях даної династії немає чоловіків;