У багатьох джерелах конституційного права і в доктрині зазначається, що головною відмінністю статусу президента республіки від правового становища монарха є те, що посада президента є виборною. Президенти обираються на певний термін: три роки в Латвії, чотири роки у США, п’ять – у Бразилії, Намібії, шість – в Єгипті, сім – у Франції. В державноправовій практиці зарубіжних країн, одначе, були і є ―довічні президенти‖, а також глави держав, які посідали свої пости іншими шляхами, ніж вибори (про це піде мова нижче). Оскільки суворої одноманітності у способах обрання глави держави залежно від форми правління немає, у даний час прийнято говорити про два способи його обрання: а) прямими виборами; б) непрямими виборами.
Прямі вибори президента – загальним голосуванням – законодавчо закріплені в Австрії, Ірландії, Ісландії, Франції, в багатьох постсоціалістичних державах, у більшості країн Латинської Америки, а також у багатьох країнах, що розвиваються (наприклад, Камерун, Намібія, Сенегал). У Франції, наприклад, згідно з конституційною реформою 1962 р., у тому випадку, якщо жоден із кандидатів не отримує у першому турі абсолютної більшості голосів, проводиться другий тур голосування, в ході якого можуть балотуватися тільки два кандидати, які зібрали найбільшу кількість голосів у першому турі. Натомість у Намібії, згідно зі ст. 28 Конституції, де вибори президента також проводяться на основі загальновизнаних демократичних принципів виборчого права, жоден із кандидатів не може бути обраний на цю посаду, якщо під час голосування не отримає більше 50 відсотків голосів від загальної кількості тих, хто брав участь у голосуванні під час першого чи будь-якого з наступних турів виборів. Аналогічний характер мають і президентські вибори, які проводяться у формі усенародного референдуму. Так, теперішній президент Єгипту Х. Мубарак тричі перемагав на референдумах – в 1981 р., 1987 і 1993 роках. При цьому у ході референдуму 1987 р. його кандидатуру підтримали 97 відсотків виборців, які брали участь у референдумі. У другій половині 90-х рр. у Казахстані та Узбекистані замість виборів були проведені референдуми про продовження строку діючого президента до 2000 року. В Туркменістані парламент наприкінці грудня 1999 року прийняв закон, який надає право теперішньому президенту країни – Сапармурату Ніязову право залишатися на своєму посту без обмеження строку, узаконивши цим інститут ―довічного президента‖.
Прямі вибори більш характерні для країн із президентською (за винятком США та Індонезії) і напівпрезидентською формами правління. Вважається, що такий порядок виборів більш адекватний тому центральному місцю, яке президент посідає у державному механізмі. У даному випадку він отримує свій мандат – право на владу – безпосередньо з рук народу. Тому його легітимність і повноваження найбільш вагомі.
Виняток, як уже зазначалося, становлять вибори президента у США, де виборці голосують не за кандидатів, а за вибірників, колегія яких і обирає голову держави. В колегії 538 осіб. Від кожного з 50 штатів обирається стільки вибірників, скільки сенаторів і представників вони мають у конгресі; від Федерального округу Колумбія – 3. Вибірники обираються єдиним списком за мажоритарною системою відносної більшості. Політичні партії висувають у кожному штаті свій список вибірників, які мають підтримати відповідного кандидата у президенти. На президентських виборах, які проводяться у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного року, виборці, голосуючи за одного з кандидатів у президенти, фактично голосують за увесь список вибірників, що підтримують його і кандидата у віце-президенти. Список вибірників, за який було подано найбільшу кількість голосів у конкретному штаті, вважається обраним. Зазначимо, що за прийнятою у США виборчою системою кандидат, підтриманий відносною більшістю виборців, одержує всі голоси вибірників від даного штату. Вибірники у визначений день - у перший понеділок після другої середи грудня того ж року – збираються в столиці штату для підтвердження свого вибору. Вони голосують, як правило, за кандидатів своєї партії. Зі штатів завірені результати голосування вибірників надсилаються голові сенату федерального конгресу, який оголошує їх на спільному засіданні палат. Обраним вважається той кандидат у президенти, хто одержав абсолютну більшість голосів вибірників. Якщо жодний з кандидатів не одержав такої більшості, то Палата представників безпосередньо обирає президента з числа трьох осіб, які балотувалися й отримали найбільшу підтримку за результатами голосування вибірників. При цьому представники кожного штату мають один голос. Для обрання Президента США потрібна більшість голосів усіх штатів.
У парламентарних республіках, як правило, президент обирається шляхом багатоступеневих виборів. Є три варіанти.
1. Президент обирається тільки парламентом. Така система прийнята у Греції, Ізраїлі, Словаччині, Туреччині, Угорщині, Чехії. Наприклад, у Словаччині, згідно зі ст. 101 Конституції, обирається Національною радою таємним голосуванням. Він обирається більшістю у три п’ятих голосів усіх представників.
2. Для обрання президента із депутатів парламенту і представників органів місцевого самоврядування утворюється спеціальна виборча колегія. Класичним прикладом такого варіанта може бути Італія. Тут, відповідно до ст. 83 Конституції, Президент обирається парламентом на спільному засіданні його членів. У виборах беруть участь по три делегати від кожної області, які обираються обласною радою із збереженням представництва меншин. Область Вале д’Аоста має одного делегата. Обрання президента проводиться таємним голосуванням більшістю у дві третини членів зібрання. Після третього голосування досить абсолютної більшості.
3. Для обрання федерального президента формується особлива колегія, що складається з депутатів федерального парламенту і представників суб’єктів федерації. Прикладом такого варіанта може служити ФРН, де федеральний президент обирається із членів Бундестагу і представників земель, обраних законодавчими органами земель. Для обрання президента необхідна абсолютна більшість членів Федеральних зборів. Щось схоже існує і в Індії.
Як слушно зазначається в літературі, коли глава держави отримує мандат від парламенту, його влада вторинна, похідна. Він не може вважати себе безпосереднім обранцем народу і не може протиставити свої повноваження органу законодавчої влади. Обраний так президент володіє слабими повноваженнями, і, природно, не відіграє такої значної ролі у державному житті країни, як глава держави у президентській або змішаній республіці, де він обирається народом.
Умови для кандидата в президенти, тобто формальні цензи (вік, проживання в країні протягом певного терміну, політичні і релігійні вимоги в окремих державах), можливість переобрання на наступний строк або його неможливість в основному є типовими для усіх держав. У будь-якому випадку це повинна бути особа із певним життєвим досвідом (наприклад, у ФРН віковий ценз для президента – 40 р., в Індії та США – 35, а в Італії – 50 р.). У деяких країнах (Мексика) не припускається переобрання на посаду президента. У США президент може обиратися два рази. Водночас у країнах із несталими демократичними традиціями відсутність конституційного обмеження для переобрання призводили і призводять до того, що одна й та ж особа обіймає цю посаду протягом десятиріч (наприклад, 32 роки незмінним президентом Демократична Республіка Конгоа був Мобуту Сесе Соко, ―довічним‖ президентом вважався диктатор Дювал’є на Гаїті та ін.).
Важливе політичне та юридичне значення мають питання, пов’язані з припиненням повноважень і відповідальності президента республіки. Ці питання належно регулюються в законодавстві зарубіжних країн. Щодо припинення президентського мандата конституційне право встановлює такі правила: а) закінчення терміну повноважень; б) дострокова відставка за станом здоров’я (Президента Росії Б.М. Єльцина), або в силу інших причин (Президент Італії Дж. Леоне у 1973 р.); в) засудження в порядку імпічменту; г) усунення від посади на основі результатів референдуму (Австрія, Ісландія); д) у разі смерті. Конституції по-різному визначають порядок заміщення посади президента, що стала достроково вакантною. У США прямим конституційним ―спадкоємцем‖ президента є віце-президент. Після віце-президента владу Президента успадковують: Спікер Палати представників, тимчасовий голова Сенату, Держсекретар, Міністр фінансів, Міністр оборони, генеральний атторней та інші міністри. У Мексиці і в деяких інших президентських республіках у таких випадках посаду займає обраний парламентом тимчасовий президент. У більшості держав посаду президента заміщує голова парламенту (нижньої палати); у Польщі – голова нижньої, а за ним і верхньої палати, в Італії, Казахстані, Румунії, Франції та Югославії – голова верхньої палати парламенту; в Австрії, Росії, Словаччині – голова уряду тощо.
У конституційному праві зарубіжних країн чільне місце посідають питання, пов’язані з регулюванням інституту відповідальності президента. При цьому у більшості держав виходять з ―класичної‖ доктрини, згідно з якою глава держави не несе політичної (парламентської) відповідальності. Президент республіки несе, однак, судову відповідальність, підстави і межі якої встановлюються конституцією або спеціальним законом. Особлива процедура притягнення до судової відповідальності глави держави та інших вищих посадових осіб отримала назву ―імпічмент‖. Звичайно, що конституційноправове регулювання такої процедури має свої особливості. Натомість у країнах, що розвиваються для цього використовуються судові процеси, які організуються після повалення глави держави.
Особливості конституційного статусу глави держави найбільш повно виявляються у характері та обсязі його повноважень. У різних джерелах наводяться різні варіанти повноважень (компетенції) глави держави, але, виходячи з дидактичних міркувань, доцільно виділити, з нашої точки зору, такі найбільш характерні та специфічні повноваження глави держави.