Оскільки за своєю природою парламенти є колегіальними органами, то це саме по собі створює умови для їх певної чисельності. Аналіз зарубіжного законодавства дозволяє зробити такі узагальнення. По-перше. В сучасних конституціях (Греції, Македонії, Португалії та ін.) фіксується чисельний склад нижніх палат або однопалатних парламентів. По-друге, при встановленні чисельності парламентів (палат) виходять із кількості населення держав, хоча така залежність відносна. Наприклад, найменш чисельними є парламенти Монако (18 депутатів на 31,5 тис. населення, Андорри (28 депутатів на 10400 виборців). Від 130 до 200 депутатів мають парламенти або нижні палати парламентів Австрії, Данії, Литви, Норвегії, Чехії. Водночас найчисельніші за складом нижні палати парламентів Росії (450), Польщі (460), Франції (577), ФРН (662). По-третє, кількісний склад нижніх палат завжди значно більший, ніжу верхніх (в Італії та Франції вони нараховують відповідно: 630 і 315; 577 і 321).
Правове становище депутата визначається конституціями, конституційними і органічними законами, регламентами палат і звичаями. Конституційно-правова доктрина демократичних країн розглядає депутатів (від латинського deputatus – уповноважений) парламентів як представників усієї нації, а не відповідних виборчих округів, і в силу цього не можуть бути відкликані виборцями. Логічним наслідком цієї концепції є заборона імперативного мандата і права відкликання. Їхній мандат прийнято називати вільним. (У ст. 67 Конституції Італії зазначено: ―Кожний член парламенту представляє націю і виконує свої функції без зобов’язального мандата‖. А ст. 38 (п. 1) Основного закону ФРН містить таке положення: ―Депутати німецького Бундестагу… є представниками усього народу, не пов’язані наказами, дорученнями, і підкоряються тільки своїй совісті‖).
Зарубіжна конституційна теорія й практика виходять із того, що депутат є професійним парламентарієм. Тому правове становище парламентаріїв у значній мірі визначається принципом несумісності депутатського мандата ні з якою державною або іншою посадою, крім зазначених у законодавстві. У різних країнах принцип несумісності визнається у різному обсязі. В Конституції США (розділ 6, ст. 1) записано, що жоден член конгресу на період його мандата не може займати ―публічну посаду на службі Сполучених Штатів‖. У Швеції депутати, які займають посади на державній службі, повинні під час засідань парламенту йти у відпустку. В Іспанії, Люксембурзі, Фінляндії та деяких інших країнах несумісність стосується лише окремих, найвищих посад, перелік яких дається в законодавстві. Зокрема, повсюдно визнано несумісність депутатського мандата і професійної служби в армії, поліції та службі безпеки. Виняток становить законодавство і політична практика країн із парламентарною формою правління. В них існує і діє правило, за яким міністри повинні бути членами парламенту (звичайно, нижніх палат).
До юридичних умов, які визначають статус депутатів, треба віднести індемнітет та імунітет парламентаріїв. Поняття індемнітету (від англ. indemnity, від лат. indemnitas - безвтратність) означає:
1) член парламенту не несе юридичної відповідальності за свої висловлювання і голосування під час виконання обов’язків у представницькому органі. В теорії і практиці англомовних країн цей термін замінений поняттям привілею свободи слова. В деяких країнах цьому принципу надають дещо звуженого значення. Так, у Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а у Литві – за наклеп і образу;
2) винагорода (депутатів) за парламентську діяльність , включаючи покриття витрат на офіс, листування, поїздки тощо. Наприклад, у 1998 р. компенсації на утримання своїх бюро і службовців, річний оклад депутата Бундестага ФРН складав 141 тис. 900 марок, але з цієї суми відраховують податки. Однак до цього додаються кошти на оплату депутатського бюро у виборчому окрузі, зарплату секретарів і помічників. Депутат не вносить плату до страхового і пенсійного фондів. У деяких країнах (Фінляндія, Франція, Японія) депутатський індемнітет прирівнюється до платні чиновників вищого розряду, тобто міністрів.
Щодо депутатського імунітету (англ. immuniti, лат.
smmunitas – звільнення від чогось), тобто недоторканність депутатів парламентів, то це означає заборону арешту або притягнення до судової відповідальності депутата за всі його дії, включаючи дії, що здійснені ним не при виконанні парламентських обов’язків. Недоторканністю депутати користуються тільки на час дії депутатського мандата. В літературі правильно підкреслюється, що зміст і обсяг депутатського імунітету в різних країнах неоднакові, але ніде він не має абсолютного характеру. Практично в усіх країнах депутат позбавляється іменітету у випадку затримання його на місці злочину: арешт здійснюється без санкції парламенту. У ФРН без дозволу парламенту не можна пред’являти навіть цивільні позови. У цілому ряді країн депутати користуються імунітетом лише під час парламентських сесій. (США, Японія), а в деяких країнах законодавство встановлює умови, коли припускається арешт депутата і порушення проти нього кримінальної справи без санкції парламенту. У Фінляндії це можливо у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців, у Швеції, якщо міра покарання визначена в два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії – п’ять років позбавлення волі. У цілому тенденції розвитку конституційного права в сучасних умовах характеризуються послабленням депутатського імунітету.
Нарешті, законодавство зарубіжних країн детально регламентує питання, пов’язані з припиненням повноважень депутатів: а) у зв’язку із закінченням строку скликання представницького органу або його дострокового розпуску чи саморозпуску; б) у разі добровільної відмови депутата від мандата; в) у зв’язку з позбавленням депутата його мандата (за ухвалою суду, якщо не бере участі в роботі парламенту, вступ до партії, від якої не балотувався на виборах). У багатьох державах існує також практика тимчасового усунення депутата, яка застосовується як дисциплінарна санкція за грубі порушення регламенту і порядку в палаті. Але термін такого усунення, як правило, не перевищує двох тижнів.
§ 3. СТРУКТУРА І ВНУТРІШНЯ ПОБУДОВА ПАЛАТ
ПАРЛАМЕНТІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Одним із визначальних моментів у характеристиці сучасних парламентів і виявлення особливостей органів народного представництва конкретних держав є їх побудова. Головною ознакою побудови органів народного представництва є їхня структура. Питання про те, з якої кількості палат повинен складатися парламент, вважається одним із найбільш спірних у науці конституційного права.
Історично першою склалась і тривалий час була домінуючою двопалатна структура парламенту. Як і більшість політичних інститутів, вона є творчістю емпіричного порядку. Вона виникла в Англії в середині ХІV ст., коли Парламент поділився на Палату лордів і Палату громад, які існують і дотепер. Отже, вона виникла під впливом сукупності історичних умов, які зумовили своєрідну природу державного ладу цієї країни. Починаючи з XVIII ст. наявність двох палат стала вважатися необхідним елементом представницького правління (Конституція США 1787 р. утворила Конгрес, який складався з двох палат: Палати представників, що репрезентувала всю націю, і Сенату, який представляв штати). Практично до першої половини ХХ ст. двопалатна система існувала майже повсюдно; винятком були балканські держави (Болгарія, Греція, Сербія та ін.) та деякі латиноамериканські (Гондурас, Коста-Рика, Панама та ін.). При цьому в юридичній літературі під двопалатною системою малась на увазі така організація законодавчої влади, при якій остаточне ухвалення тексту закону здійснюється шляхом узгодження непорозумінь між двома самостійними колегіальними установами – першою і другою, або верхньою і нижньою палатами. Саме рівноправність обох палат і необхідність узгодження між ними для видання усіх, без винятку, законів, - такі найбільш суттєві моменти у розумінні двопалатної системи, - так, зокрема, розумів цю проблему В.М. Гессен[201].
У сучасній ж науці конституційного права прийнято вважати здебільшого, що двопалатна система має природну базу тільки в федеративних державах, де одна палата виникає як орган, що репрезентує всю націю в цілому, а друга складається з депутатів, які представляють кожний штат, або існує як аристократичний пережиток (Великобританія)[202]. Проте, як свідчить державно-правова практика 5 країн (Коморські Острови, Об’єднані Арабські Емірати, Папуа-Нова Гвінея, Танзанія, Ефіопія), федеративний устрій не призвів до утворення двопалатної системи. Отже, політичний вибір згаданих п’яти держав говорить про те, що двопалатна система не є обов’язковим елементом структури федеративної держави. Натомість у 46 унітарних державах віддали перевагу двопалатній системі.
Учені-конституціоналісти різних країн уже в наш час висунули низку нових аргументів на захист двопалатної структури парламенту. Зокрема, М. Амеллєр обгрунтовує необхідність двопалатності (бікамералізму): по-перше, прагненням більш стійкої рівноваги сил між виконавчою і законодавчою владами, при якій нічим не обмежена влада однієї палати стримується другою палатою, яка формується на інших засадах; по-друге, бажанням примусити парламентську машину працювати ефективніше, завдяки наявності т. зв. контрольної палати, до обов’язків якої входить здійснення ретельної перевірки інколи поспішних рішень першої палати[203]. Не менш переконливі доводи наводить М. Прело, який пише, що ―єдина палата представляє народ однобічно і знехтує іншими аспектами… Для розвиненої нації необхідно мати декілька видів представництва, щоб достеменно передавати всі її складні та різноманітні думки і сподівання‖[204]. Ще один аргумент М.Прело полягає в тому, що в країнах з однопалатною системою державні установи менш стійкі (Мабуть, не без підстав перший президент другої іспанської республіки Алкала Замора приписував її загибель відсутністю сенату)[205].