Перший різновид - конституція. Конституція у будьякій державі – це основний закон, який має особливу форму, зміст, це основне джерело конституційного права і в силу цього заслуговує окремого вивчення.
Другий різновид – конституційні закони. Як джерело права вони мають різне значення у різних країнах. Насамперед, під конституційними розуміють ті закони, які вносять зміни до тексту конституції або суттєво доповнюють його, змінюють якісь усталені відносини. Класичним прикладом цих конституційних законів є т.зв. ―поправки‖ до Конституції США. Їх, як відомо, 27, і кожна з них – це суттєве доповнення тексту американської конституції, суспільних відносин, урегульованих нею, або закріплення необхідних змін у сфері особливо важливих суспільних відносин (наприклад, права і свободи громадян, закріплені у перших десяти доповненнях, які отримали назву ―Білль про права‖). У деяких країнах конституційними законами офіційно називають складові частини конституції, які не являють собою єдиний нормативний акт вищої юридичної сили, а становлять певну сукупність таких актів (наприклад, в Австрії – це Конституційний закон 1920 р., а також Конституційний закон про нейтралітет 1955 р. та деякі акти, прийняті у попередні роки). В Італії же конституційними визнаються закони, що змінюють саму конституцію, ухвалюють статути областей спеціальної автономії або змінюють територію областей, регулюють діяльність конституційного суду і ті, які розширюють коло суб’єктів законодавчої ініціативи.
Третій різновид – т. зв. органічні закони. Це особливе джерело конституційного права, яке має низку специфічних рис. Передусім, прийняття органічних законів прямо передбачено в конституції на основі т. зв. бланкетних норм останньої. Такі норми лише визначають коло питань, що мають бути врегульовані органічними законами. Ні відміну від конституційних законів, суть органічних законів полягає у тому, що вони доповнюють конституцію, не змінюючи її основних принципів. Так, ст. 63 Конституції Франції встановлює: ―Органічний закон визначає порядок організації та функціонування Конституційної ради та її процедуру‖. Цікаво, що в Конституції цієї країни ще 12 статей передбачають прийняття органічних законів із питань, віднесених до сфери організації та діяльності виконавчої і судової влади. Ще конкретнішими виглядають відповідні положення Конституції Іспанії. Так, у ст. 81 сказано, що ―органічні закони – це закони, які стосуються основних прав і свобод, схвалюють статути про автономію, встановлюють порядок загальних виборів, а також інші спеціально передбаченні Конституцією закони‖. Органічні закони є характерними для конституційного права ще таких держав, як Грузія, Естонія, Іспанія, Молдова, Португалія, США та інших.
Четвертий різновид – звичайні закони. Вони регулюють окремі питання державного або суспільного життя. Від інших звичайних законів закони, віднесені до форм (джерел) конституційного права, відрізняються лише своїм предметом. До числа таких законів можна віднести, наприклад, закон ФРН 1965 р. про порядок зміни території земель, або закон Франції про надання виборчого права громадянам, які досягли 18 р. (1974 р.).
П’ятий різновид – нормативні акти, які мають силу закону. Іноді ці акти називають делегованим законодавством. Формально вони не іменуються законами, а завжди мають якусь особливу назву, за якою їх можна відрізняти від інших актів (наприклад, у Франції – це ордонанси; у Великобританії – накази королеви у Таємній раді; на Кубі—декретизакони Державної ради; у В’єтнамі – частина указів Державної ради; в Іспанії – законодавчі декрети і декрети-закони Уряду тощо). Частенько вони підлягають наступному затвердженню парламентом і є джерелами конституційного права, якщо містять відповідні норми. Будучи актами виконавчої влади, вони водночас регулюють дуже важливі питання, які відносяться, як правило, до сфери законодавчого регулювання. Прикладом можуть служити Указ президента Індії про націоналізацію ряду банків або акт уряду Нігерії, що скасував федеративний устрій держави (1966 р.), а потім той же орган
(уряд) відновив і реорганізував федерацію (1970-1976 рр.)
Друга група – судові прецеденти тобто рішення авторитетних судів (вищих судових органів у конкретних справах, обов’язкові при вирішенні аналогічних справ у подальшому для цих же судів (судових органів, нижчих або рівних за рангом судових установ. Судові прецеденти у якості форми (джерела) конституційного права є найбільш характерними для Великобританії, США, Австралії, Канади, Північної Ірландії, Нової Зеландії, а також 36 колишніх колоній Британської імперії – нині членів Співдружності).
Стосовно конституційно-правових положень, установлених судовими прецедентами, то у більшості своїй правові норми визначають правове становище громадян і громадських об’єднань, а також взаємовідносин між органами держави. Так, у Великобританії немає законодавчого закріплення права на проведення мітингів, походів і демонстрацій. Але ще на початку ХІХ ст. рішенням одного із судів із конкретної справи послужили нормою для закріплення такого права.
Судові ж прецеденти мають своїми джерелами: а) власне загальне право (common law) – сукупність усіх діючих судових прецедентів, починаючи із ХІV ст., тобто з норм і звичаїв, які отримали судове визнання; б) тлумачення норм статутного права, при цьому завдання судді теоретично обмежується з’ясуванням змісту норми закону. В юридичній літературі у цьому зв’язку слушно підкреслюється думка, що судді за допомогою тлумачення створюють нові норми права. В США та Індії, наприклад, особливе значення мають рішення Верховних судів щодо тлумачення конституції. Але у значній кількості країн загальні суди не мають права давати будь-які обов’язкове тлумачення конституції або законів. Тому формами (джерелами) конституційного права можуть бути тільки рішення спеціальних, конституційних судів чи органів, які виконують функції конституційного суду.
Третя група джерел – конституційні звичаї (інші назви цього джерела – конституційні угоди або конвенційні норми) – це правила і приписи, які регулюють поведінку основних суб’єктів конституційного права, що не мають офіційної писаної форми, але протягом тривалого часу застосовані та мовчазно санкціоновані державою. А.Дайсі, який перший увів в обіг цей термін, писав: ―Конституційні звичаї – це правила, які визначають спосіб, яким належить здійснювати дискреційні повноваження корони (або міністрів як слуг корони). За його словами призначенням конституційних звичаїв було ―гарантувати остаточне верховенство виборців у якості справжнього політичного суверена держави‖.[18] Так, багато положень британської конституції існують і дотепер завдяки т.зв. ―конституційним угодам‖: ―Король повинен погодитись із біллем, який пройшов через обидві палати Парламенту‖, ―Лідер партії більшості – Прем’єр-міністр‖, ―Палаті лордів не належить ініціатива фінансових біллів‖ та ін. Отже, конституційні звичаї зобов’язані своїм існуванням потребі у нормах, які доповнюють правову основу конституції.
Четверта група форм (джерел) – міжнародні та внутрішньодержавні договори, тобто угоди суб’єктів конституційного права. Міжнародні договори служать джерелами конституційного права тільки у випадках, коли регулюють конституційні проблеми і передбачено їх безпосереднє застосування. Так, у Конституції Австрії є спеціальний підрозділ ―Б. Європейський Союз‖, який містить норми (ст. 23а, 23 б, 23в, 23г, 23д, 23е), що визначають порядок проведення виборів до Європарламенту, правовий статус депутатів від Австрії, участь країни у керівних органах Європейського Союзу, обов’язки уповноваженого члена Федерального уряду, в цій інституції, участь країни у спільній зовнішній політиці та політиці щодо забезпечення безпеки Євросоюзу відповідно до Розділу V Договору про Європейський Союз.
Така тенденція характерна і для інших країн. У Конституції Ірландії, наприклад, відповідна ст. 29, що має назву ―міжнародні відносини‖, у Конституції Іспанії цій проблемі присвячені ст. 93-96 (―Про міжнародні договори‖) та ін.
Щодо внутрішньодержавних договорів, то вони є джерелами конституційного права тільки у тому випадку, якщо регулюють конституційні проблеми, коли на це суб’єкти уповноважені їх укладати. Прикладом можуть бути договори, які укладаються територіальними спільнотами між собою або із центральною владою (ст. 14 ч. 2 Конституції Іспанії).
П’ята група форм (джерел) – т.зв. доктринальні джерела, тобто доктрини відомих учених-юристів. З цього приводу сучасний французький правознавець Р.Давид заявляє: ―…Доктрина в наші дні, також як і у минулому, складає дуже важливе і досить життєве джерело права‖.[19] Мова, звичайно, йде про витяги із праць учених, які використовуються у тих випадках, коли не вистачає норм права, існує якась правова прогалина. Так, у судах Великобританії для посилення аргументації використовуються праці англійських державознавців У.Блекстона, А.Дайсі, В.Беджгота та ін. Американці у деяких випадках використовують праці т.зв. ―батьків-засновників‖, авторів Конституції США Дж.Медисона, Т.Джефферсона, А.Гамільтона, Д.Джея.
Шоста група форм (джерел) – парламентські регламенти (статути), які містять норми, що визначають порядок діяльності палат та їх внутрішню структуру. Як правило, вони мають вигляд єдиного акта, що вводиться рішенням самої палати і не потребує промульгації. Нерідко таке ж значення мають парламентські прецеденти – поведінка у конкретних ситуаціях, яка вважається обов’язковою на випадок повторення таких ситуацій.