В урядах деяких країн передбачається посади заступників голови уряду. Так, Основний закон ФРН (п. 1 ст. 69) містить норму: "федеральний канцлер призначає одного із федеральних міністрів своїм заступником". Голова російського уряду, згідно з федеральним конституційним законом "Про уряд Російської Федерації" від 17 грудня 1997 р., має своїх заступників. Як правило, в основних законах багатьох держав нічого не сказано про чисельний склад і структуру уряду. Це питання регулюється спеціальними законами і актами глави держави про призначення уряду. Так, ст. 22 японського Закону про кабінет встановлює, що прем'єр-міністр має право призначити до 20 державних міністрів. У деяких же латиноамериканських країнах подібна регламентація суперечить офіційній доктрині, яка стверджує, що "ніяка конституційна перешкода не повинна стримувати зростання обсягу і форм реалізації урядової діяльності". Водночас в окремих країнах кількісний склад уряду встановлюється в конституціях. Так, до складу уряду Норвегії повинні входити прем'єр-міністр і не менш 7 міністрів; Фінляндії – не більше 18 осіб; в Ірландії – від 7 до 15; в Конго – від 10 до 19 міністрів; у Папуа-Новій Гвінеї – від 6 до 1/4 складу парламенту (28) та ін.
Внутрішня структура урядів різноманітна, проте її можна звести до двох основних систем – континентальної та англосаксонської. Континентальна система характеризується тим, що до складу уряду входять усі керівники центральних відомств із загальнонаціональною територіальною юрисдикцією (Італія, Франція, Росія, США та ін.), подібний порядок організації уряду призводить до збільшення його чисельності. Тому в багатьох країнах утворюється більш вузький орган (бюро, президія, рада), який складається з державних діячів, які очолюють найважливіші відомства. Так, у Росії для вирішення оперативних питань уряд РФ, за пропозицією Голови Уряду РФ, може утворити Президію Уряду РФ (ст. 29 федерального конституційного закону "Про уряд Російської Федерації").
До континентальної системи відноситься Кабінет США. Сьогодні він складається із 14 міністрів: державний секретар, міністр фінансів, міністр оборони, генеральний атторней (керівник міністерства юстиції), міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр праці, міністр торгівлі, міністр освіти, міністр охорони здоров'я та соціального забезпечення, міністр житлового будівництва і міського розвитку, міністр транспорту, міністр енергетики, міністр у справах ветеранів. Членами кабінету є також директор Адміністративно-бюджетного управління, директор Федерального агентства з надзвичайних ситуацій, представник США на торгових переговорах, постійний представник США при 00Н. Природно, що членами Кабінету є Президент і віце-президент – усього 20 осіб.
Англосаксонська система (Австралія, Великобританія, Канада, Індія, Нова Зеландія та ін.) урядової структури відрізняється двома суттєвими особливостями: по-перше, реально існуючий виконавчий орган державної влади конституцією не передбачений (кабінет існує на основі конституційної угоди). До цього часу конституційна догма висуває на перший план: у Великобританії, Канаді – "таємну раду", а в Австралії та Новій Зеландії – "виконавчу раду". По-друге, до складу уряду у власному розумінні цього слова, тобто кабінету, входять не всі керівники центральних виконавчих відомств, а тільки найважливіших з них. Отже, при англосаксонській системі поняття "уряд" і "кабінет" не збігаються, про що вже йшлося вище.
На сучасному етапі спостерігається тенденція до звуження складу уряду – чисельний склад коливається від б до 20. Звичайно ж, центральною політичною фігурою, яка володіє величезними повноваженнями, є голова уряду (прем'єр-міністр). Нерідко він поєднує в своїх руках функції лідера партії та керівника найбільш могутнього органу державної влади.
Функціонування уряду як колегіального органу при вирішення політичних проблем і питань управлінського характеру багато в чому залежить від форми правління і політичного режиму, розстановки політичних сил, традицій та звичаїв, які склалися в тій чи іншій державі. У президентських республіках, а також в абсолютних і дуалістичних монархіях засідання уряду проводяться на власний розсуд носія виконавчої влади, без будь-якої суворо певної періодичності. Основною формою роботи кабінету залишається не стільки колективне обговорення тих чи інших питань, скільки їх вирішення главою держави одноособово або спільно з тими чи іншими міністрами, радниками, фахівцями. Однак при розгляді питань, які зачіпають інтереси багатьох відомств, наприклад, бюджетних, проводяться наради зацікавлених керівників (нерідко під головуванням глави держави), в ході яких відпрацьовується проект рішення. Зокрема, у США в таких нарадах беруть участь не тільки члени кабінету, але й керівники виконавчого управління президента, провідні чини апарату співробітників Білого дому. Остаточне рішення завжди приймає президент.
У змішаних і парламентарних республіках, а також парламентарних монархіях основною формою функціонування уряду (кабінету) є проведення його чергових засідань. У парламентарних державах такі засідання проводяться звичайно в період парламентської сесії один (Великобританія, Індія, Іспанія, Нідерланди), два (Ірландія, Японія) або навіть три (Норвегія) рази на тиждень. В окремих країнах розрізняються різновиди засідань кабінету. В Швеції, наприклад, основним є т.зв. "загальне засідання", що проводиться не рідше одного разу на тиждень під час парламентської сесії. На ньому обговорюються найбільш важливі політичні питання. Другим різновидом засідань кабінету є т.зв. "засідання за обідом". Як правило, члени уряду обідають разом в їдальні урядового приміщення, де крім них, не буває відвідувачів. Багато рішень приймаються під час цих неофіційних обідів, після брифінгу, проведеного тим чи іншим міністром. Існує третій, ще менш формальний, спосіб прийняття рішень – два або три міністри обговорюють питання між собою і приходять до згоди, щоб не забирати час у решти членів кабінету.
Ще однією важливою формою функціонування уряду є діяльність різних комітетів при голові уряду. Всі вони існують поза формалізованою структурою уряду, утворюються і ліквідуються за рішенням прем'єр-міністра. Так, досить розгалужена система як постійних (утворюються найчастіше з головних напрямків діяльності уряду), так і тимчасових комітетів (які утворюються для вирішення окремих питань, що виникають) кабінету функціонує у Великобританії. Ці комітети, найважливіший з яких є комітет оборони та заморської політики, складаються з 6-7 осіб. Ключові комітети очолює, як правило, особисто прем'єр-міністр. Сьогодні вони із допоміжних органів трансформувалися в "самостійні державні органи зі своєю компетенцією і правом виносити рішення", які "в принципі мають ту же силу, що і рішення кабінету у повному складі". Ця система набула розповсюдження і в цілому ряді інших країн (Індія, Канада, ФРН та ін.). Французьке конституційне право розрізняє міжміністерські ради і міжміністерські комітети, в межах яких засідають тільки ті члени уряду, які мають безпосереднє відношення до проблеми, що розглядається. Перші засідають під головуванням президента, другі – під головуванням прем'єр-міністра.
Переважну частину часу засідання уряду звичайно посідають рутинні питання. Дискусія проводиться з питань, з яких не досягнута попередня згода. На засіданнях заслуховуються також інформації з різних аспектів внутрішньої та зовнішньої політики. Протокол засідання веде присутній на ньому спеціальний чиновник (генеральний секретар уряду у Франції, секретар кабінету у Великобританії). Протоколи засідань є таємними і не публікуються. Рішення формулюються головою уряду і не обов'язково ставляться на голосування.
Рішення, що приймаються урядом або від його імені головою виконавчої влади, можуть розрізнятися за своєю юридичною силою. Акти виконавчої влади мають різні назви в окремих країнах. У США – це виконавчі накази Президента, у Великобританії – наказ королеви у раді, у Франції – ордонанси і декрети тощо. Усі акти виконавчої влади мають загальнообов'язковий характер, вони діють на всій території країни.
§ 4. КОНСТИТУЦІЙНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ УРЯДІВ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Важливе значення для характеристики правового статусу урядів мають питання їх конституційної відповідальності за виконання своїх обов’язків. Конституційна відповідальність настає за порушення не конкретної норми, а загальних вимог конституційно-правових приписів. Сюди насамперед можна віднести: 1) позитивну відповідальність уряду перед президентом країни і (або) парламентом; 2) "негативну відповідальність" або відповідальність у порядку імпічменту за дії, що суперечать закону.
Політична відповідальність уряду в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління нерідко називають парламентською відповідальністю, пов’язуючи це її визначення з тим, що усі відповідні процедури відбуваються у парламенті. В президентських же республіках уряд, тобто кабінет при главі держави, несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій. Але у будь-якому разі вона у певній мірі є правовою відповідальністю у тому розумінні, що вона передбачена правовими нормами (насамперед конституції та контрольними правами парламенту).
Політична відповідальність уряду як елемент конституційної відповідальності настає у зв’язку з незадовільною його роботою або окремого міністра. Згідно з самою ідеєю власне політичної відповідальності уряду, останній здійснює свої функції до того часу, доки його діяльність задовольняє парламент. Конституції визначають, як правило, чи розповсюджується парламентська відповідальність на окремих членів уряду, чи тільки на уряд у цілому.