Чи не найяскравіше передав соціальну роль судової влади французький дослідник державного ладу США Алексіс де Токвілль, який у книзі "Демократія в Америці" (1835 р.) писав: "Усі уряди мають ото й усе дві можливості подолати опір, який чинять йому громадяни: матеріальні засоби якими вони самі володіють, і ухвали судів, до чиєї допомоги вони можуть звертатися... велика мета правосуддя полягає в зміні ідеї насильства ідеєю права, у встановленні правової перепони між урядом і силою, яку він використовує"[234].
У конституційно-правовій літературі часто і небезпідставно вказується, що ніхто, крім судової системи в особі утворюючих її судів, не може здійснити правосуддя від імені держави. Крім того, конституційне право багатьох зарубіжних держав забороняє навіть створення і діяльність надзвичайних судів, у тому числі і в умовах надзвичайного військового стану. З іншого боку, підкреслюється, що ніхто, в тому числі і держава в особі її органів, не вправі втручатися в діяльність судової системи щодо здійснення правосуддя. Усі фізичні та юридичні особи, включаючи і вищі органи влади й управління держави, зобов’язані беззастережно виконувати судові ухвали. Відомий латинський афоризм "Fiat justitia, pereat mundus!", ("Та здійсниться правосуддя, хоча би загинув світ!") означає, що право повинно застосовуватися судом, незважаючи ні на які політичні та інші наслідки.
Але при всій відносній самостійності судової влади вся ж її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, і передусім від законодавчої. Саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілу низку інших питань. Підвалиною цієї законодавчої регламентації є конституція. Конституційні засади деталізуються у спеціальних законах (про це мова піде нижче).
Щодо ролі виконавчої гілки влади стосовно судової системи, то вона менш значна. У самому загальному плані вона зводиться до матеріально-технічного забезпечення діяльності судів. Ця роль дещо більша у тих державах, де на міністерства юстиції покладені окремі управлінські функції та керівництво прокуратурою, як це, наприклад, має місце у ФРН, де на міністерство юстиції земель (їх діяльність координує федеральне міністерство юстиції) покладено призначення більшої частини суддів.
Водночас у другій половині ХХ ст. виявилась тенденція передавання відповідних функцій до особливих органів суддівського самоврядування, які передбачені багатьма конституціями новітнього періоду (наприклад, Вища Рада магістратури – в Італії, Франції; Вища Рада судової влади – у Болгарії; Всепольська Судова Рада – у Польщі, Рада правосуддя – у Вірменії тощо). На такі і подібні до них органи суддівського самоврядування покладені завдання формування суддівського корпусу та кар’єри суддів і прокурорів, їх призначення на посаду, дисциплінарна відповідальність, реорганізації окремих судів, інспектування судів у необхідних випадках тощо.
У конституційному праві залишаються спірними проблеми віднесення до органів судової влади прокуратури і особливих органів, покликаних вирішити питання про відповідальність глави держави, міністрів і деяких інших посадових осіб (як, наприклад, Висока палата правосуддя і Суд Республіки – у Франції)[235].
Не знає однозначного розв’язання проблема віднесення прокуратури до органів судової влади. Звичайно, тут усе залежить від місця, що посідає прокуратура у системі державних органів. У більшості держав, як свідчить порівняльний аналіз судових систем, прокуратура діє під загальним керівництвом міністра юстиції, утворюючи більш-менш централізовану систему. Але в ряді держав це система не тільки відповідає судовій системі, але й організаційно пов’язана з нею; прокурори перебувають і діють при судах. Судді і прокурори у даному випадку утворюють єдиний професійний корпус, який зветься магістратурою, і звуться магістратами. При такій системі прокуратура охоплюється поняттям судової влади. У тих же державах (КНР, Угорщина та ін.), де прокуратура є організаційно відокремленою самостійною системою, вона посідає нібито проміжне становище між судовою і виконавчою гілками влади, але нерідко ближче до останньої. У США, наприклад, міністр юстиції є одночасно Генеральним атторнеєм, але тут прокуратура має у значній мірі децентралізований характер.
Прикладом першої моделі може служити Франція. В цій державі при судах першої інстанції перебувають т.зв. республіканські прокуратури, при кожному суді другої (апеляційної) інстанції – Генеральний прокурор із групою помічників, перший з яких іменується Генеральним адвокатом. При вищій інстанції перебуває Генеральний прокурор Касаційного Суду зі своїм апаратом. Прокурори представляють державу в кримінальному та цивільному судочинстві, здійснюють контроль за діяльністю слідчих органів. Загальне керівництво прокуратурою здійснює міністр юстицій[236].
Спірним є і віднесення до судової влади передбачені деякими конституціями особливих органів, до компетенції яких входять притягнення до відповідальності високих посадових осіб. Проти віднесення цих органів до судової влади можна висувати такий незаперечний аргумент, як обрання їх членів палатами Парламенту із числа депутатів.
Нарешті, ще одне зауваження методологічного характеру. Як уже було показано вище, суди існують давно і повсюдно. Але наявність судів не рівнозначна наявності судової влади. Для того, щоб вона склалась у відносно самостійну і незалежну гілку влади, потрібен був значний період розвитку конституціоналізму й утвердження демократичних форм правління. Тому у найбільш загальному плані можна стверджувати, що утвердження самостійної судової влади – це результат руху країн світу по шляху правової державності.
§ 2. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СУДОВОЇ ВЛАДИ У ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Основою законодавчої регламентації судової влади є конституція. Практично немає такої сучасної конституції, в якій не було б розділу про цю гілку публічної влади ("Про судову владу" – конституції Іспанії, Франції, Японії; "Правосуддя" – Основний закон ФРН; "Суди" – конституція Португалії; "Судочинство" – конституція Угорщини; "Судова система" – конституція Македонії тощо), де в стислій формі встановлено те, що прийнято об'єднати під назвою "конституційні засади судової влади". Сюди входять:
– визначення судової влади як однієї зі складових системи розподілу влад;
– основні принципи організації та діяльності судової системи;
– правовий статус суддів;
– судові гарантії прав і законних інтересів громадян. Ці конституційні засади детально розвинуті в законах про судоустрій (наприклад, у ФРН – Закон про судоустрій (у редакції 1975 р.); у Франції –Кодекс судоустрою 1978 р.; в США – "Судоустрій і судочинство", розд. 28 зводу Законів США; в Іспанії – "Органічний закон про судову владу" 1981 р. та ін.), а також у законах про статус суддів (у Франції – "Органічний закон про статус магістратури" 1958 р., у ФРН – "Закон про суддів" 1961 р. та ін.).
Зрозуміло, що обсяг конституційного регулювання судової влади у різних державах неоднаковий.
Конституція Франції, наприклад, до розділу про судову владу включає лише три статті. У ст. 64 йде мова про те, що Президент Республіки є гарантом незалежності судової влади і про те, що йому допомагає Вища рада магістратури. В цій та наступних двох статтях декларуються деякі загальні принципи правосуддя, і зокрема про незмінюваність суддів і про те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свободи. Про судову владу в цій Конституції говориться як про "охоронця особистої свободи, яка забезпечує дотримання цього принципу згідно з умовами, передбаченими законом" (ст. 66). Усі інші питання, що стосуються порядку висування кандидатів на суддівські посади, призначення суддів, їх правового статусу і структури судової системи, делеговані органічним законом (Закон про Вищу раду магістратури 1958 р., Закон про статус магістратури 1958 р., Закон про Високу палату правосуддя 1959 р., Закон про Конституційну Раду 1958 р.). Окрім цих законів, організація судів регулюється Кодексом судоустрою, затвердженого Декретом від 16 березня 1978 р.
Зовсім інакше здійснене конституційне регулювання судів у ФРН. Розділ ІХ Основного закону, під назвою "Правосуддя" містить досить докладні положення стосовно юрисдикції судів і основних принципів здійснення правосуддя судами, а також правових гарантій громадян. Широко трактується в Основному законі поняття судової влади. Згідно ст. 92 юрисдикційно влада доручається суддям; вона здійснюється конституційним судом, федеральними судами і судами земель. Для здійснення правосуддя в галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції відповідно до ст. 95, Федерація заснувала в якості вищих судових інстанцій: Федеральну судову палату, Федеральний адміністративний, Федеральний фінансовий, Федеральний трудовий і Федеральний соціальний суди. Крім того, ст. 96 дозволила Федерації заснувати федеральний суд для правового захисту комерційної діяльності, військово-кримінальні суди для Збройних сил, а також суди щодо розгляду у дисциплінарному порядку та розгляду скарг.
Ще одну модель конституційного регулювання судової влади виявляє Основний закон Іспанії. П. 1 ст. 117 проголошує, що "Судова влада походить від народу і здійснюється від імені Короля суддями і магістратами, які незалежні, незмінювані, відповідальні перед законом і підкоряються тільки закону". В ньому проголошується принцип єдності судової влади, яка очолюється Генеральною радою як вищим керівним органом (п. 2 ст. 122) – Вищою судовою інстанцією єдиної для всієї Іспанії і для всіх сфер судової діяльності є Верховний суд (ст. 123). В Іспанії є також Конституційний суд, який є єдиним верховним тлумачем Конституції для всієї країни. Конституція у розділі ІХ підкреслює виняткову незалежність Конституційного суду не тільки від судової влади, але і від законодавчої та виконавчої влад.