З точки зору конституційної організації судів з-поміж європейських держав особливе місце посідає Великобританія. Оскільки тут немає писаної конституції, викладеної у вигляді єдиного акта, питання організації судів регламентуються Законами про судоустрій 1873-1875 рр. і Законом 1971 р. про суди Англії та Уельсу, в яких установлена чітка судова ієрархія. Усі суди тут поділені на вищі та нижчі судові установи, а повноваження окремих судових установ регулюються відповідними парламентськими актами. На чолі всієї судової системи, включаючи суди спеціальної юдмадикції, стоїть Лордканцлер, який входить до складу уряду (є членом Кабінету міністрів), і одночасно головою Палати лордів Парламенту. Повноваження, якими він володіє щодо судів, делегуються йому парламентськими актами.
Із неєвропейських держав доцільно зупинитися на аналізі конституцій США та Японії.
У США, наприклад, конституційне регулювання організації федеральних судів і судів штатів відрізняється. Так, згідно з Конституцією США 1787 р., судова влада здійснюється Верховним судом США і тими нижчими судами, які будуть час від часу створюватися Конгресом. Через два роки після прийняття Конституції нижчі федеральні суди були засновані у вигляді судів двох рівнів: районних судів (суди першої інстанції) та окружних судів (апеляційна інстанція). Щодо судових систем окремих штатів, то обсяг конституційного регулювання їх організації розв’язується по-різному. В штаті Нью-Йорк Конституція лише коротко окреслює загальну структуру судів. Конституція же штату Іллінойс, навпаки докладно викладає усно структуру судів цього штату, їх повноваження, порядок обрання і призначення суддів тощо)[237].
Конституція Японії 1947 р. присвячує судовій системі VІ розділ під назвою "Судова влада". Ст. 76 проголошує, що уся повнота судової влади належить Верховному суду і таким судам нижчих інстанцій, які будуть засновані законом" (це норма, як бачимо, запозичена з Конституції США). Найважливішими є два положення, які встановлені у цій же статті: 1) жоден адміністративний орган не може здійснювати судову владу з правом остаточного розв’язання (абз. 2); 2) усі судді незалежні і діють, додержуючись своєї совісті, при цьому вони керуються тільки Конституцією і законами (абз. 3). В Японії створена багаторівнева судова система – суди в префектурах, апеляційні суди та Верховний суд. Крім того, діють суди у сімейних справах та суди сумарної юрисдикції. Інакше кажучи, зовні судова система схожа на аналогічні структури в
інших зарубіжних країнах.
Отже, трактування поняття судової влади та її конституційне регулювання в різних країнах різне. Законодавці розглянутих держав додержувалися своїх конституційних традицій. І все ж порівняльний аналіз відповідних положень дає підставу відзначити деякі загальні риси. До них, насамперед, можна віднести:
а) заборона на запровадження надзвичайних судів;
б) в окремих державах (США, Японія та ін.) повноваженнями конституційного контролю володіють суди загальної конституції на чолі з Верховним судом;
в) конституційне регулювання діяльності судів значно
повніше відображене у писаних конституціях.
§ 3. КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ СУДОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Організація та діяльність суду, як правило, є предметом не тільки власне законодавчого регулювання, але й конституційного. В діючих конституціях зарубіжних країн немає вказівок на те, як повинна бути організована судова система, з яких інстанцій складається її ієрархічна система. Як правило, вони говорять про верховні суди, які очолюють судову систему, вказуючи при цьому, що нижчі засновуються законом. Пояснюється це тим, що час від часу об'єктивно виникає потреба внесення у судові структури тих чи інших змін, нерідко досить серйозних, не зачіпаючи конституційні тексти.
Виділяють три моделі побудови судової системи.
1. Судова система з внутрішньою спеціалізацією (універсальної юрисдикції), яка діє в КНР, Нідерландах, Швеції, Японії та інших країнах, є єдиною системою загальних судів, що розглядають усі основні види судових справ. Вони здійснюють і кримінальне, і цивільне, й адміністративне судочинство, а в деяких державах – і судовий конституційний контроль. Ця модель не виключає існування в країні також окремих спеціалізованих судових органів, наприклад, у справах неповнолітніх, патентних і податкових судів. Проте останні тільки доповнюють основну загальну судову систему, а деякі з них мають швидше квазісудовий характер.
Система загальних судів має ієрархічну триступінчасту структуру, а в ряді країн – і чотириступінчасту. Основна маса справ розглядається в судах першої інстанції, які умовно можна назвати "районними" (в різних країнах вони мають різні найменування). Наступна інстанція – апеляційні суди, які розглядають скарги на ухвали судів першої інстанції, які входять до судового округу даного апеляційного суду, а також найбільш складні справи, віднесені законом до їх компетенції. Апеляційний порядок розгляду скарг означає повторний розгляд справи у повному обсязі. Така форма характерна для Франції, Індії. Та є ще один варіант оскарження судових ухвал – це касаційний порядок, який, зокрема, існує в країнах колишнього СРСР. Суд розглядає матеріали справи і перевіряє їх з точки зору формальної. Там заслуховуються тільки представники скаржника і думку нейтрального представника державної юстиції. Якщо суд другої інстанції (касаційний суд) знайде будь-які недоліки в процесі, то він скасовує ухвалу нижчестоящого суду і направляє його на повторний розгляд. Нарешті, вищий судовий орган – "верховний суд" (вищий наглядовий орган) перевіряє ухвали нижчестоящих судів у плані правильності застосування правової норми, проте іноді він може розглядати особливо важливі справи в якості першої інстанції.
2. Т. зв. американська модель, яка існує в деяких державах із федеративним устроєм (наприклад, США). Тут функціонують паралельно федеральна судова система і система судів кожного зі штатів. Компетенція цих судів розрізняється в основному по тому, яка норма – федерального законодавства або права штату – належить застосуванню в даній справі. Наприклад, федеральна судова система США має таку структуру: Верховний суд (дев'ять суддів), близько 100 районних судів (їх іменують також окружними) в якості судів першої інстанції; 14 апеляційних судів (друга інстанція). Поділ території країни на судові округи не збігається з її адміністративнотериторіальним поділом. Такий поділ використовується для того, щоб зробити суди максимально незалежними від регіональних влад.
3. Судова система із зовнішньою спеціалізацією характеризується тим, що поряд із системою загальних судів діють інші самостійні спеціалізовані системи судів. Судова система країни в цілому нібито складається з декількох автономних підсистем, кожна зі своєю компетенцією. І хоча за масштабами діяльності система загальних судів при цьому залишається головною, проте її компетенція в тій чи іншій мірі є урізаною порівняно з компетенцією загальних судів з судової системи першої моделі. Як вже зазначалося вище, полісистемність найкращим чином представлена у ФРН, в інших же країнах спостерігається, як правило, наявність двох-трьох систем.
Зупинимось докладніше на судовій системі Португалії. Згідно з Конституцією (ст. 211), у цій державі, крім Конституційного суду існують такі категорії судів: а) Верховний суд і суди загальної юрисдикції першої та другої інстанцій; б) Верховний адміністративний суд і решта адміністративних і фіскальних судів; в) Лічильна палата; г) військові трибунали. Крім того, Конституція передбачає існування морських судів та арбітражних судів.
Незалежно від форми (моделі) судової системи, усі конституції демократичних держав містять норми про побудову судів на принципі участі населення у здійсненні правосуддя (наприклад, ст. 91 Конституції Австрії містить формулу: "народ бере участь у здійсненні правосуддя"). Конкретно питання про участь населення в здійсненні правосуддя зводиться до наявності в одних країнах суду присяжних, в інших – інституту судових засідателів (шефенів), а в третіх – обох названих форм. В усіх цих випадках у розгляді справ поряд із професійними суддями беруть участь громадяни, як правило, із числа тих, що проживають на території даного судового округу.
Вкажемо ще на один принцип конституційного значення, якому повинна відповідати судова система в демократичній державі, – рівності громадян перед законом і судом. Його треба розуміти як забезпечення доступу громадян до правосуддя. Основною перешкодою на шляху реалізації цього принципу є дорожнеча юридичної допомоги, необхідної громадянам для звернення до суду і самого судового процесу. Наприклад, на початку 80-х рр. судочинство у більшості американських судів коштувало 1,5 тис. дол. на день, а в суді присяжних – не менше 54 тис. дол. на місяць. Година судового засідання коштує 250 дол., 20-хвилинне засідання щодо оформлення визнання вини – 75 дол.. щодо розгляду проступку неповнолітнього - не менше 50 дол. Звичайно, вживаються відповідні заходи, покликані пом'якшити цю перешкоду. Безоплатна правова допомога була розширена у Франції, ФРН, Великобританії, США. Згідно зі ст. 119 Конституції Іспанії "правосуддя здійснюється безоплатно... в усіх випадках для осіб, які не володіють достатніми засобами для провадження процесу". Але в багатьох випадках неможливо обійтися без допомоги адвоката, яка дорого коштує. Отже, проблема залишається нерозв’язаною. Як дотепно висловився один італійський юрист, "Правосуддя служить народові, але коштує йому дуже дорого".