Ще одним конституційним принципом, який характеризує правовий статус судді, є принцип несумісності. Це заборона суддям обіймати одночасно інші державні та громадські посади. Так, Конституція Греції у ст. 89 забороняє суддям виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу, а також займатися будь-якою професійною діяльністю. З цього правила зроблено виняток: судді можуть обиратися членами академій і професорами вузів. Схожу норму містять ст. 111 Конституції Білорусі, ст. 86 Конституції Грузії.
Нарешті, судовий імунітет означає, що суддя не може бути притягнений до дисциплінарної, а тим більше – кримінальної, відповідальності за свої ухвали з конкретних питань.
Суддя у будь-якій державі користується особистою недоторканністю: він не може бути підданий обшуку, допиту, бути затриманим і заарештованим, притягнений до слідства і до суду, крім як у порядку особливої процедури, передбаченої законом, яка, як правило, досить складна.
§ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА КОНСТИТУЦІЙНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ МІСЦЕВОГО УПРАВЛІННЯ ТА САМОВРЯДУВАННЯ
Жодною країною сучасного світу, за винятком декількох невеликих держав (наприклад, держава-місто Ватикан, Науру, Тувалу та ін.), неможливо управляти тільки з центру. Практика розвитку місцевого управління протягом багатьох століть у цілому підтвердила наявність об’єктивних потреб у ньому з боку суспільства. Обгрунтовуючи необхідність існування органів місцевої влади, французький учений і політичний діяч ХІХ ст. Ал. де Токвіль писав: "Центральна влада, якою б освіченою та досвідченою вона не була, не в змозі одна охопити всі подробиці життя великого народу. Вона не може цього зробити тому, що таке завдання перевищує всі межі людських можливостей. Коли така влада намагається тільки лише своїми силами створити і привести в дію незліченну багатоманітність різних суспільних механізмів, вона повинна або задовольнитися неповними результатами, або її зусилля будуть просто даремними". Централізація надає зовнішню впорядкованість справам суспільства і забезпечує можливість досягнути деякої одноманітності проявів людської активності. Коли ж "виникає необхідність привести у рух глибинні сили суспільства або ж різко прискорити його розвиток, централізована влада негайно втрачає свою силу". У разі ж об'єднання індивідуальних сил із громадськими, як це відбувається у межах місцевого самоврядування, часом удається домогтися того, чого "найконцетрованіша і найактивніша влада була б не в змозі зробити"[240].
Світовий досвід переконує, що у більшості зарубіжних країн управління місцевими справами, як правило, здійснюється як через призначені з центру органи державної адміністрації на місцях, які виступають у якості периферійної ланки державного апарату, так і через представницькі органи, які обираються населенням відповідних адміністративнотериторіальних одиниць. Такі представницькі органи часто іменуються органами місцевого самоврядування або муніципального управління[241].
Поєднання державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням зумовлюється цілим комплексом причин політичного, економічного та юридичного порядку. Поперше, тенденції децентралізації, уособленої органами місцевого самоврядування, природно протистоїть тенденція централізму, що створює механізм узгодження місцевих інтересів із загальнодержавними. По-друге, можливості формування місцевого бюджету за рахунок місцевих податків і зборів досить обмежені (підвищення податків може викликати незадоволення виборців), і його засобів часто-густо не вистачає для виконання завдань і функцій місцевого самоврядування. Звідси випливає необхідність централізованих асигнувань на потреби місцевого самоврядування. А це, зумовлює контроль центральної влади за муніципальними органами у даній сфері. По-третє, природним уявляється обмеження самостійності муніципалітетів у галузях, які мають загальнодержавні значення, що пов’язано з необхідністю забезпечити однакові високі стандарти управління. Нарешті, по-четверте, законодавче регулювання місцевого самоврядування, що включає регламентацію компетенції та основ порядку діяльності місцевих органів, породжує потребу адміністративного контролю за законністю актів місцевого самоврядування[242].
З цього приводу англійський фахівець Д.М.Хілл у монографії "Теорія демократії та місцеве управління" зазначає, що місцева демократія не може існувати автономно від загальнонаціональної демократичної системи і виправдовує своє призначення лише в якості сукупності самоврядних спільнот. Демократична система влади охоплює цілий ряд державних і приватних органів та інститутів, одним з яких є місцеве управління"[243].
У науковій літературі нерідко підкреслюється, що функціонування демократичної системи забезпечується розподілом влад по горизонталі (на три гілки влади), а також по вертикалі, що передбачає наявність відносно автономних спільнот, які мають свої органи і компетенцію, місцеве управління, таким чином, є необхідною демократичною противагою центральній владі, яке сприяє своєю легітимною діяльністю обмеженню можливого свавілля з її боку[244].
Розвиток конституційного інституту місцевого управління нерозривно пов’язаний з виникненням та еволюцією місцевого самоврядування як децентралізованої форми управління, розробкою теоретичних концепцій місцевого самоврядування, формуванням законодавства, що регулює муніципальну діяльність.
Правові основи систем місцевого управління та самоврядування більшості європейських країн, а також США, Японії та ряду інших держав були закладені у ході муніципальних реформ у ХІХ ст., хоча традиції громадського, міського самоврядування мали своє коріння ще в осередках полісної демократії античного світу, міських і сільських громадах середньовічної станової держави.
Думка про надання громаді самостійності в управлінні місцевими справами, забезпечення свободи громадського самоврядування від нагляду і втручання з боку центральних влад почала розвиватися в середньовічній Європі. Її розвиток був пов'язаний з намаганням окремих міських громад, у яких набирав силу торгово-промисловий капітал, вийти з-під юрисдикції землевласників, звільнитися від їх впливу, останні природно, намагались не допустити цього. Звідси народилася ідея про примат громади та її права над державою, оскільки громади сформувались раніше від неї. Пізніше ці ідеї були сформульовані у вченнях Е.Мейєра, О.Лабанда, О.Ресслєра та інших німецьких учених і отримали назву теорії "вільної громади", сутність якої зводилась до того, що громади, за самою природою своєю самостійні, вони не державою створені, а нею тільки визнані, а тому мають самостійне право управляти своїми власними справами. Прихильники цієї теорії в поняття самоврядування включали такі елементи: 1) управління власними справами громади; 2) громади є суб'єктами прав, які їм належать; 3) посадові особи общинного управління суть органи не держави, а громади. Отже, діяльність органів самоврядування протиставилась державному управлінню і, отже, самоврядування є органами не держави, а "місцевої громади".
Тоді вважалося, що місцеві представницькі органи є "нібито четвертою владою, пов’язаною законом і судовим контролем, але не підпорядкованої уряду та його органом у центрі
1 і на місцях" . Цікаво, що Конституція Бельгії 1831 р. навіть містила спеціальну статтю, присвячену громадському управлінню, і, що дуже важливо, поряд із законодавчою, виконавчою і судовою владами визнавала владу четверту – муніципальну: "інтереси, які стосуються винятково громад або провінцій, підлягають регулюванню радами громад або провінцій, згідно із принципами, встановленими Конституцією" (ст. 31, у редакції 1993 р. – ст. 41).
На зміну теорії вільної громади прийшла суспільна теорія самоврядування (або суспільно-господарська теорія самоврядування). Прихильники цієї теорії (наприклад, О.Гірке) зводили сутність самоврядування до завідування господарськими справами даної самоврядної одиниці2.
Однак подібні погляди на місцеве самоврядування проіснували недовго. З одного боку, протиставлення громад дер-
1 Барабашев Г.В. Муниципальные органы современного капиталистического государства. – М., 1971. – С. 172.
2 Див.: Коркунов Н.М. Русское государственное право. – СПб, 1909. – Т. 2. – С. 489.
жаві не сприяло її зміцненню, а з іншого – з цієї теорії випливало, що територія держави повинна складатися з територій, незалежних одна від одної самоврядних громад, чого не відбувалося на практиці.
Поступово ідея протиставлення громади державі ущухнула. Місцеве самоврядування стали розглядати як розподіл обов'язків щодо управління державними справами між центральними і місцевими владами. З’являється державницька теорія самоврядування, основні положення якої розробили видатні німецькі вчені ХІХ ст. Лоренц Штейн і Рудольф Гнейст. Останній, до речі, першим увів у науковий обіг поняття "самоврядування" (selfgovemment). Згідно з цією теорією, самоврядування – це одна з форм організації місцевого державного управління. Усі повноваження у галузі самоврядування дані державою, мають джерелом державну владу. Тому, за словами Р.Гнейста, самоврядування є здійснення місцевими виборними установами волі держави, місцеві органи є, насамперед, агентами держави; відтак вже даної місцевості". Відмінною рисою самоврядування він вважав те, що посади в органах самоврядування є почесними посадами; вони заміщаються шляхом призначення урядом, але безоплатні; в безоплатності праці посадових осіб органів самоврядування він вбачав гарантію незалежності їх від центральної адміністрації.