Конституційне право зарубіжних країн (стр. 9 из 95)

Конституційно-правова наука відгалузилась від філософії, соціології та інших наук тільки у першій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше від інших юридичних наук (цивільного, кримінального, процесуального права). Вона об’єктивно стала можливою і необхідною лише тоді, коли правове регулювання форм і способів здійснення влади у державі досягло певного рівня розвитку, зокрема, коли склалась більш-менш розгорнута система правових норм, які регулювали цю сферу відносин. Як образно висловився дореволюційний російський державознавець В.М.Гессен ―… до того часу, доки монарх може сказати про себе ―держава – це я‖, науці державного права немає і не може бути місця‖.^[20]

Наука конституційного права не знайшла у попередньому розвитку юридичної науки будь-якої значної вихідної опори. У неї був інший плацдарм. Це політична філософія ХVІІІ століття і в першу чергу праці таких її представників, як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро та Т.Джефферсон. Саме у працях цих мислителів були сформулювати теорії та концепції народного суверенітету, розподілу влад, природних і невідчужених прав людини, парламентаризму, верховенства конституції, що дозволило створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, яка стала не тільки самостійною, але й провідною галуззю юриспруденції.

Безспірно, що становлення зарубіжного конституційного права у великій мірі визначалась її практико-прикладною функцією: викладом і систематизацією норм права, виробленням нових юридичних понять, конструкцій, технологій (наприклад, виборчих систем, законодавчої техніки, законодавчої процедури та ін.).

У період антифеодальних революцій почали формуватися і новий державний лад і конституційне право, яке його сформулювало, надавши юридичну форму виробленим теоретиками демократичним ідеям. Учені-юристи чи не найбільшу увагу приділяли коментуванню нових конституційно-правових норм та інститутів. Прикладом можуть служити праці відомого англійського юриста У.Блекстона, який наприкінці ХVІІІ ст. видав ―Коментарі до англійських законів‖ у чотирьох томах. У цей період фактично і зароджується наука конституційного права.

Як зазначається в літературі, на першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву ―юридична школа‖. Її називають також ―класичною‖, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції, виявивши при цьому оригінальність думок. Висунуті в їх працях ідеї до цього часу або відтворюються в модернізованих творах у сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших модифікацій.^[21]

Отже, своє головне завдання її представники вбачали у розробці основоположних принципів, норм, категорій державного (конституційного) права, систематизації його норм, що безперечно, було особливо важливим у становленні цієї науки. Для обгрунтування даного наукового підходу використовувалась методологія юридичного позитивізму – свідоме обмеження предмета юридичної науки тільки правовою формою суспільних явищ. Знаний російський правознавець Ф.Ф.Кокошкін у цьому зв’язку підкреслював, що наука державного права вивчає не сукупність усіх явищ, пов’язаних із державою, а лише ―той правовий зв’язок, який з’єднує людей у такий союз, вона вивчає державне життя лише остільки, оскільки вона визначається нормами права. Вивчаючи явища державного життя тільки з одного боку, юридична наука не намагається дати цим явищам повної, всебічної, вичерпної характеристики, але намагається тільки з’ясувати їхню правову сутність, їх юридичну природу‖.^[22]

Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Із поняття держави як суб’єкта права або юридичної особи виводиться статус органів держави, характер їх взаємовідносин, а також взаємовідносин між державою і підданими (громадянами). Із такого розуміння поняття держави робилися такі висновки: держава, будучи юридичною особою, може діяти тільки через свої органи; останні не є юридичними особами, носіями власних прав і обов’язків, тому їх взаємовідносини мають юридичний характер лише в тому розумінні, що вони регулюються правом. Але це не взаємовідносини самостійних юридичних осіб. На таких же засадах будується й теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові.^[23]

Розвиток науки конституційного права у ХХ ст. можна умовно поділити на два періоди, межею між якими є Друга світова війна. На початку ХХ ст. прихильники нових орієнтацій отримали узагальнену назву юридично-соціологічного напрямку (Л.Дюгі, М.Оріу, Л.Гумплович, Р.Сменд та ін.). Один із провідних представників соціологічного напрямку – французький державознавець Л.Дюгі відкидав класичну школу за її індивідуалістичний підхід, за те, що вона бачить окрему людину, але не бачить ―соціальної солідарності‖, яка і повинна визначати державно-правові відносини та інститути. Л.Дюгі проголосив ―соціальну солідарність‖ вищим принципом суспільної та державної організації. У зв’язку із цим заперечував поняття суб’єктивного права: члени суспільства мають тільки обов’язки, які полягають у виконанні певних ―соціальних функцій‖. Зокрема, за його словами, приватна власність – не суб’єктивне право у дусі Кодексу Наполеона, а ―соціальна функція‖, яка зобов’язує.¹

У межах цього ж напрямку у 20-х рр. поточного століття виникає школа, що отримала назву від термінів інститут або інституція. Т.зв. інституціоналізм – теорія, згідно з якою у розвиненому суспільстві політична влада поділена між державою та іншими інституціями (партіями, професійними та підприємницькими союзами тощо).

Представники цієї школи (А.Оріу, Р.Ренар, С.Романо та ін.) вважали, що держава є тільки один із багатьох інститутів, які беруть участь у процесі здійснення політичної влади. Так само і право, встановлене державою, є лише одна із багатьох правових систем, існуючих у суспільстві, адже кожна інституція має і своє право.² Усяка інституція (держава, церква, громада тощо), з точки зору представників даної школи являє собою певний "юридичний порядок‖

На особливу увагу заслуговує сформульоване М.Оріу ―синтетичне‖ визначення поняття ―держава‖: ―держава є юридичною персоніфікацією даної нації, що є наслідком полі-

Л.Дюгі 14 березня 1925 р. виступив із лекцією ―Ідея держави у працях Руссо, Канта і Гегеля‖ перед викладачами юридичного факультету Чернівецького університету, в якій пропагував свою концепцію ―соціальної солідарності‖ //Чернівецький державний університет. 1875-1995. Сторінки історії. – Чернівці, 1995. – С.93.

¹ Див.: Дюги Л. Общие преобразования гражданского права со времени Кодекса Наполдеона. – М., 1919. – С.19.

² Див.: Современное буржуазное государственное право. Критические очерки. – Кн.1. – М., 1987. – С.28.

тичної, економічної та юридичної централізації елементів нації і яка має за мету здійснення цивільного життя‖.^[24] Зазначимо, що деякі тези М.Оріу виявилися більш живучими, ніж концепція інституціоналізму в цілому (наприклад, розширення компетенції глави виконавчої влади, заперечення делегації як принципу функціонування представницької системи, і особливо ідея інституціоналізму).

Наука конституційного права в зарубіжних країнах на зламі ХХ і ХХІ століть у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем. Можна виділити три її основні напрямки.

Перший напрямок – політико-соціологічний, який може розглядатися як продовження соціологічного напрямку.

Сучасні її представники – Ж.Бюрдо, М. Дюверже,

А.Дженнигс, М.Прело, С.Лоу, Т.Маунц та ін. стоять на позиції ―наведення мостів‖ із політологією. Загальні тенденції цього напрямку можна коротко сформулювати так. Поперше, при поділі суспільства на класи, соціальні групи, прошарки представники цього напрямку використовують теорію поділу людей на пануючих та підвладних. По-друге, держава зображується ними як надкласовий орган, який займається соціальною допомогою, регулюванням соціальних відносин. На їхню думку, якщо держава у минулому була органом пригноблення, примусу, то тепер – це держава загального благоденства. По-третє, представники політикосоціологічного напрямку по-новому тлумачать поняття суверенітету, верховенства влади, парламентської влади та ін.

Другий напрямок – ―модернізований юридичний‖, який ―генетично‖ у більшій мірі пов’язаний з ―класичною школою‖. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід ―модернізованого юридичного напрямку‖ – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.^[25]