Конституційним принципом виборів в Україні є таємність голосування, яка передбачає недопущення будь-якого нагляду і контролю за волевиявленням виборців.
У первісних демократіях вибори проводились відкрито. Це могло бути підняття руки, крик тощо. Однак таке голосування дає змогу контролювати, спрямовувати подачу голосів виборців тими, від кого вони якимось чином залежать. Таємне голосування покликано запобігти цьому. Відомі різні форми таємного голосування — шляхом опускання в амфору камінців різного кольору (світлий — "за", темний — "проти"), написання на черепках, а пізніше на папері імені кандидата, за якого віддається голос тощо.
У сучасному світі таємне голосування здійснюється шляхом опускання в урну бюлетенів, в яких вказані прізвища кандидатів на виборну посаду або варіанти вирішення проблеми, що виноситься на референдум. Виборець певним чином позначає прізвище кандидата або варіант рішення, за які він віддає свій голос. Останнім часом набуває поширення голосування за допомогою спеціальних машин. Для забезпечення таємності голосування на виборчих дільницях встановлюються недоступні для зовнішнього нагляду кабіни, в яких виборці заповнюють бюлетені, або машини для голосування. При цьому кабіни повинні бути встановлені таким чином, щоб через них, прямуючи до урн, пройшов кожен виборець.
Рівність виборчого права — це наявність у виборців однакової кількості голосів. За сучасних умов вона означає реалізацію принципу: "Один виборець — один голос".
Конституція України встановлює, що вибори є вільними. Це означає неприпустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити їх голосувати не відповідно до своїх переконань, а так, як цього бажають інші особи чи структури. Вільне волевиявлення виборців і таємність голосування забезпечуються, наприклад, встановленням за їх порушення кримінальної відповідальності.
Останнім часом все більшого поширення набуває абсентеїзм, тобто неявка частини виборців на виборчі дільниці для голосування, іншими словами, їх відмова від реалізації
свого активного виборчого права. Абсентеїзм має негативні наслідки. Адже для визнання виборів такими, що відбулися, і для того, щоб за їх результатами можна було визначити переможців, необхідна участь певної кількості зареєстрованих виборців. Неявка виборців не дозволяє сформувати виборні органи чи заповнити виборні посади. За таких умов виникає потреба у проведенні нових виборів, а отже, й у додаткових фінансових затратах. Досить часто й повторні вибори не дають бажаних результатів, внаслідок чого виборні вакансії не заповнюються, що, до речі, стосується і депутатського складу Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування.
У зв'язку з цим у деяких державах участь громадян у виборах вже розглядається не як їх право, а як їх обов'язок. Такий підхід аргументується й тим, що у давнину участь у народних зборах була почесним обов'язком громадян, ігнорування якого каралось якщо не за законом, то за звичаєм. За сучасних умов участь у виборах слід розглядати як громадську функцію, що здійснюється не стільки в інтересах громадянина, скільки відповідно до потреб забезпечення формування і функціонування найважливіших державних структур. Тому держава має право вимагати від своїх громадян здійснення цієї функції під загрозою застосування певних санкцій, що повинно діставати юридичний вияв в обов'язку (а не у праві) громадян брати участь у виборах.
Законодавством ряду держав за неучасть у виборах передбачені певні санкції. В Аргентині особа, яка не брала участі у виборах, втрачає право перебувати на державній службі протягом трьох років, а у Греції та Туреччині таку особу засуджують до позбавлення волі. У Бельгії, залежно від кількості проігнорованих виборів, передбачені різні за розмірами штрафи. В Італії участь громадян у виборах визнається їх обов'язком, за невиконання якого протягом п'яти років прізвища порушників вносяться до спеціальних списків, які виставляються на загальний огляд.
Деякі держави виходять із ситуації, зумовленої абсентеїзмом, шляхом визнання виборів такими, що відбулися, навіть якщо в них взяло участь менше половини зареєстрованих виборців.
Якщо в Україні абсентеїзм буде поширюватись і надалі, то неминуче постане питання про запровадження одного з вироблених світовою практикою засобів боротьби з ним.
Тонування демократичного устрою держави можливе за умов, коли громадяни не тільки мають право на обрання численних державних керівників, а й обов'язково за наявності процедури їх обрання, яка неухильно дотримується і своїм змістом забезпечує формування працездатних й ефективних органів, стимулює суспільні процеси, творення інституцій, що роблять вибір громадян ефективним.
Парламентаризм в Україні почав своє становлення ще в межах СРСР, коли 1990 p. громадяни України вперше отримали право замість акту голосування в підтримку визначеного складу законодавчого органу обрати його склад з великої кількості різнобічних пропозицій, незважаючи на те, що вибори відбувались в умовах однопартійної адміністративної системи. Це був останній законодавчий орган УРСР, який став і першим Парламентом незалежної України. Діяльність цього Парламенту мала два яскраво різних етапи. Перший — 1990—1991 pp. з ефективними рішеннями і чіткістю організації роботи, що великою мірою було обумовлено складом Верховної Ради. Вона структурно була поділена на дві групи. Більшість — група «За Радянську Україну» у складі 239 депутатів, й меншість — «Народна рада» у складі 124 депутатів. Й з обох боків була зосереджена політична інтелектуальна еліта. Другий етап роботи цього перехідного Парламенту — 1992—1993 pp., після саморозпуску зазначених депутатських груп він втратив свою ефективність й навпаки — став найсерйознішим гальмом для ефективних кроків становлення демократичної України. В цей же час консервується виборча система і виборчі технології, створені в СРСР як елемент забезпечення існування тоталітарного режиму. Їх застосування для становлення демократії дало достатньо сумний результат. До 1998 p. зберігаються такі рудименти виборчої технології, як негативне голосування, тип виборчих бюлетенів, який дає можливість безкарних зловживань і фальсифікацій, головними суб'єктами виборчого процесу залишаються «трудові колективи» й «збори виборців», залишається можливість боротьби проти обрання будь-яких депутатів через збереження необхідної норми участі громадян у голосуванні для визнання чинності виборів.
З таким багажем чи радше — тягарем на ногах суспільства ми прийшли до осені 1997 p., коли одночасна боротьба за зміну виборчої системи й зміну виборчої технології закінчувалась в умовах уже розпочатої виборчої кампанії.
Протягом семи років в Україні були відсутні заохочувальні норми, які б стимулювали розвиток політичних структур у суспільстві, а дії управлінських органів відверто гальмували їх утвердження.
Визначення політичних партій головним суб'єктом виборчих змагань (що давно є очевидним в демократичних державах) дало можливість започаткувати новий тип виборчої кампанії для України, піднесло роль партій у суспільстві й стимулювало внутрішні процеси партійного розвитку. Відповідно до закону політичні партії дістали не тільки пріоритетне право висування кандидатів у депутати, але й гарантованого представництва у виборчих комісіях, які організовували виборчий процес, що зробило процес більш відкритим і запобігло більшій кількості конфліктних ситуацій як під час кампанії, так і після підбиття підсумків.
Поряд з політичними партіями суб'єктами виборчих змагань були також «незалежні» кандидати. І якщо у 1994 p. «незалежні» депутати становили 2/3 складу Парламенту, то 1998 p. їх обрано менше 1/3, а після формування партійних фракцій Верховної Ради їх із 448 депутатів залишилось 47.
Безумовно, що головну роль у зміні пропорцій зіграла зміна виборчої системи — від мажоритарної системи абсолютної більшості до змішаної мажоритарно-пропорційної з мажоритарною складовою відносної більшості й загальнодержавним округом пропорційної складової з чотирьохвідсотковим бар'єром для участі у розподілі депутатських мандатів. І хоч головна мета — формування Парламенту із стабільною політичною більшістю не була досягнута (що впевнено прогнозувалось і до виборів), за умов збереження стану щоденної ситуативної більшості, структура Парламенту стала більш чіткою з вищим ступенем прогнозованості кожної складової частини.
Безумовним елементом зміни, що має довготривалий позитивний вплив на суспільний настрій, є відмова від негативного голосування й запровадження позитивного голосування. Домінанта заперечення, протесту поступилась домінанті вибору. А враховуючи, що водночас вилучена умова обов'язковості участі у голосуванні не менш ніж 50% виборців для визнання виборів чинними, з 1998 р. в Україні законодавчо закріплене право на вибір, а не обов'язок голосування, який визначав виборче законодавство часів Радянського Союзу.
При цьому система відносної більшості у мажоритарній складовій поряд з пропорційною складовою забезпечили загальний позитивний характер кампанії, без яскраво окресленої агресії, що була неодмінним атрибутом в негативних кампаніях заперечення в округах за мажоритарної системи абсолютної більшості.
Нові елементи виборчої технології також сприяли появі усвідомлення суспільної ролі політичних партій як посередників між народом і владою, які акумулюють суспільні настрої й формують політичну волю громадян.
Одним із пріоритетних видів прав і свобод особи в Україні, які передбачені новою Конституцією, є політичні права і свободи. Вони властиві, як правило, лише громадянам України або переважно їм. Це їх суб'єктивні права і свободи у політичній сфері або переважно у цій сфері. Вони опосередковують собою насамперед взаємовідносини особи і держави як політичної організації суспільства, особи й органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і народу в цілому як носія і джерела влади, особи й політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства.