Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 17 из 50)

За відсутності зацікавленості або наявності недбалого ставлення окремих посадових осіб до виконання своїх службових обов’язків щодо перевірки документів, які подаються на реєстрацію, контролю за дотриманням підприємцями статутних завдань, за сплатою податків, умовами безпеки праці — значна кількість таких злочинів була б неможливою.

Фіктивне підприємництво як склад злочину явище не нове. На теренах України ще у 20—30 роки ХХ століття процвітали фірми, змальовані відомими письменниками І. Ільфом і Є. Петровим, як «Рога і копита». Проте тоталітарний режим і командна економіка звели майже нанівець таку підприємницьку діяльність. На кінець радянської влади вона проявилася в підпільній діяльності «цеховиків», але неймовірного розквіту набула в перші роки побудови ринкової економіки, коли існувала закріплена законодавством практика можливості отримання великих кредитів під вигадану програму та за наявності печатки юридичної особи. Кредити, в основному, видавали державні банкові установи. А як відомо, на той час стояло завдання будь-якими методами та за якомога коротший термін зруйнувати соціалістичну економіку. Керівництво державних банків було добре обізнано, що програми є фіктивними, і фірми створено для однієї-двох злочинних операцій. Але вони відразу отримували свою частку і не порушували питання про повернення кредитів.

Наступною хвилею цього виду злочинності стала діяльність добре організованих злочинних угрупувань з організації контрабанди, виготовлення та збуту наркотичних засобів, торгівлі зброєю, людьми, дітьми, проституції через фіктивні фірми.

Треба об’єктивно оцінювати ситуацію: якщо деякі посадові особи владних структур чинять протидію законній підприємницькій діяльності, то які ж сили повинні бути причетні до організації фіктивного підприємництва, яке, зазвичай, і складає економічну базу для організованої злочинності?

Державна перевірка діяльності трастів на перших етапах їхньої діяльності дозволила б своєчасно викрити злочинні наміри їхніх організаторів і захистити значну частку населення, яке було ними ошукано.

Отже, розглядаючи питання юридичної відповідальності за фіктивне підприємництво, треба не тільки визначати засоби кримінального примусу до злочинців, а й виявляти осіб, причетних до створення сприятливих умов для виникнення та діяльності таких підприємств.

У засобах масової інформації з’являються факти щодо розкриття злочинної діяльності різного роду «благодійних фондів», «туристичних агентств», «агентств з найму на роботу за кордон», внаслідок чого українські жінки і діти продаються в рабство. Але протиправна торгівля зброєю, наркотичними засобами і людьми продовжує приносити великі прибутки злочинній діяльності, і тим самим свідчить про недостатню ефективність виконання державою взятого на себе обов’язку щодо захисту інтересів, життя, гідності своїх громадян.

Незрозумілими для пересічного громадянина, а тим більше для юриста, є нарікання Президента України Л. Кучми відносно перебування 50—60 % економіки в тіньовому секторі, для уникнення чого вже давно необхідно було б вжити запобіжних заходів.

Питання 4. Використання або незаконне збирання з метою використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, та розголошення комерційної таємниці

Інформація завжди була найбільш необхідною умовою для прийняття правильного рішення в будь-якій сфері людської діяльності. Економічне шпигунство є частиною загального процесу, комерційне, у свою чергу, — часткою першого. Ціль, мета й засоби незаконного, протиправного збирання інформації, різних видів шпигунства майже однакові — будь-якими засобами зібрати найбільш достовірну інформацію щодо противника, конкурента для досягнення корисливої мети.

У тоталітарній державі з командною економікою підприємницьке шпигунство не існувало, бо в ньому не було сенсу. Саме держава планувала хто, що й скільки повинен виробити. Авторські винаходи, раціоналізаторство регулювалось окремим державним органом. Розміри премій або іншої матеріальної зацікавленості були дуже малими. Амбіційність задовольнялась державними нагородами або подякою керівництва.

Ринкова економіка, право на приватну власність, приватна підприємницька діяльність та інші кардинальні зміни в суспільно-економічних відносинах різко змінили ставлення до інформації, ноу-хау. Сучасна техніка й технологія шпигунства та методи використання отриманої інформації створюють можливість для скоєння злочинних діянь, про які 10—20 років тому й уявити було неможливо.

Американські спеціалісти-кримінологи підрахували, що в США середня вартість від втрат складає: від одного фізичного пограбування банку — 3,2 тис. доларів; від одного шахрайства — 23 тис. доларів; від однієї комп’ютерної крадіжки — 500 тис. доларів. Найбільш резонансними були:

· Викрадення способом проведення 10 фальшивих авізо через комп’ютерну систему Центрального банку Росії 62 млрд руб. (31.01.95);

· Викрадення через комп’ютерну мережу англійської фірми 10 млн фунтів стерлінгів (Лондон, 17.03.95);

· Пограбування через комп’ютерну систему американського банку «Citibank» на 12 млн доларів (Санкт-Петербург, 03.08.95).

Зауважимо, що обсяг електронно-обчислювальної мережі в США зріс від 1,8 млрд доларів 1995 року до 5 млрд доларів 2000 р. Та все одно, ці витрати менші за збитки. Обсяги крадіжок, що було здійснено через мережу «Інтернет», склали 1994 року близько 5 млрд доларів. У цілому кожна фірма витрачає на охорону інформації та фізичну охорону об’єктів більше половини своїх прибутків.

У процесі переходу до ринкової економіки Україна, у перший же рік, визнала право власності на інформацію в законі «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року, тому остання, згідно зі статтею 41 Конституції України, є предметом охорони держави.

Питання інформаційного захисту підприємця держава вирішила методом установлення кримінальної відповідальності за комерційне шпигунство (ст. 231 ККУ), за розголошення комерційної таємниці без згоди її власника (ст. 232 ККУ) та за злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин, систем та комп’ютерних мереж (статті 361, 362, 363 ККУ). Важливу роль у здійсненні державного захисту інформації відіграє також встановлення кримінальної відповідальності за порушення правил листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер (стаття 163 ККУ).

Окрім цього, означений захист здійснюється способом закріплення в нормативних та установчих документах суб’єктів господарської діяльності прав і обов’язків працівників щодо порядку використання та захисту відомостей з обмеженим доступом, що становлять комерційну таємницю юридичної особи. Ці заходи можуть бути визначені в статуті, трудових договорах, контрактах із співробітниками, наказах, правилах внутрішнього розпорядку підприємства тощо.

Чинним законодавством визначено три категорії інформації з обмеженим доступом:

1. Інформація, що являє банківську таємницю. Згідно з законом «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року банківську таємницю складають відомості щодо операцій, рахунків і вкладів клієнтів і кореспондентів банків.

2. Інформація, що містить комерційну таємницю. Поняття комерційної таємниці сформульовано в Законі «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991. Під комерційною таємницею розуміють відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємства, що не є державною таємницею і розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди його інтересам.

3. Конфіденційна інформація. Відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» за своїм правовим режимом цей різновид належить до інформації з обмеженим доступом, і його становлять відомості, які перебувають у володінні, користуванні чи розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їхнім бажанням згідно з передбаченими умовами.

Для того, щоб детальніше розглянути підстави для застосування різних видів юридичної відповідальності за незаконне збирання й використання інформації, що циркулює в господарській сфері, треба визначити коло осіб, яких цікавить така інформація. До них, зокрема, можуть належати:

· особи, що мають корисливий та злочинний намір;

· співробітники правоохоронних органів у зв’язку з оперативно-розшуковою, слідчою роботою;

· журналісти та інші співробітники засобів масової інформації з метою висвітлення позитивних та негативних сторін діяльності приватного чи державного суб’єкта господарської діяльності.

Перелічення тільки окреслених категорій осіб, що можуть проявити інтерес до комерційної інформації, свідчить про наявність як позитивного, так і негативного аспекту цього наміру. Це найважливіший момент кваліфікації діяння. Держава захищає приватну власність, але в інтересах самої держави, суспільства та громадян вона повинна знати, чим займається кожний підприємець, контролювати, чи відповідає ця діяльність тим цілям, які зазначені в статуті юридичної особи.

Тому треба відрізняти правомірний збір від використання комерційної таємниці як чужої приватної власності. Держава визнала за необхідне для виконання оперативно-розшукової та слідчої роботи співробітникам правоохоронних органів отримувати безкоштовно та безперешкодно необхідну інформацію (п. 17 статті 11 Закону «Про міліцію», п. 5 Положення про Державну службу боротьби з організованою злочинністю; Постанова Кабінету Міністрів України від 05.07.1993 № 510; стаття 52 Закону «Про банки і банківську діяльність»; стаття 66 КПК України; статті 47 і 143 Цивільно-процесуального кодексу України; стаття 10 Закону України «Про статистику»; стаття 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).