Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 25 из 50)

Нагадаємо, що ще 1993 року, коли хвиля вивезення капіталу була найбільшою, голова Служби безпеки України Є. Марчук на засіданні Верховної Ради, що транслювалося засобами телебачення, заявив, що йому добре відомі всі, хто відкрив валютні рахунки за кордоном і що буде вжито заходи щодо їхнього повернення в Україну. Та приклад з Прем’єр-міністром України П. Лазаренком висвітлив реальний стан справ — є категорія громадян, на які закони України не розповсюджуються.

Цікаво зауважити, що за прикладом більшовиків, які прийшли до влади 1917 року (зокрема В. І. Ленін, Ф. Дзержинський, Л. Троцький, Бухарін та ін.) та повідкривали в банках Швейцарії рахунки, перший президент України Л.Кравчук теж придбав «хатинку» у Швейцарії, про що спочатку відверто заявив по національному телебаченню. Інші особи, що перебувають на вищих державних посадах про свої закордонні рахунки не повідомляли. Не організовано й облік розмірів власності особи в разі призначення на посаду або вибору до Верховної (обласної) Ради та після закінчення строку цих повноважень.

Таке становище підриває економіку держави, позбавляє її сенсу. Зовнішньоекономічна діяльність — це завжди рух у двох напрямках.

Своєчасність надходження валютної виручки від експортних операцій та поставки товарів, виконання робіт, надання послуг чи передачі прав інтелектуальної власності за імпортними операціями і є тим кінцевим результатом, заради якого укладається зовнішньоекономічна угода.

Цей результат віддзеркалює інтереси як конкретного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності, так і держави. Поєднання цих інтересів через правовий механізм — одне з основних питань, завдань правового регулювання зазначеної діяльності.

Треба підкреслити, що держава активно розробляє правові норми щодо регулювання зовнішньої економіки. Чинне законодавство нараховує понад сто законів, указів Президента України, постанов та розпоряджень уряду. Однак це зовсім не свідчить про ефективність, а тим більше про стабільність законодавства, навіть навпаки. Безліч законів та велика кількість державних структур, що регулюють та контролюють зовнішньоекономічну діяльність, «знеособлюють» свою відповідальність, унеможливлюють виявлення конкретної особи, яка дійсно повинна відповідати за реальний стан справи. Цей принцип розмивання відповідальності давно відомий, але дуже вигідний у період формування первісного капіталу за рахунок пограбування держави і населення. Вивезення капіталу за кордон — це інвестування економіки інших держав. Та прагнення до наживи, прибутку перевищують почуття патріотизму.

Серед нормативних актів, що регулюють, контролюють повноту й своєчасність розрахунків за експортно-імпортними операціями, виокремимо директиву НБУ № 19029/851 від 15 травня 1994 р. «Про порядок здійснення розрахунків у іноземній валюті за експортно-імпортними операціями на умовах відстрочки платежів та поставок». У документі є розділи «Про відповідальність за порушення строків повернення валюти із-за кордону», «Про порядок здійснення контролю за дотриманням резидентами нормативно зазначених термінів» тощо. Окрім цього, 21 вересня 1994 року було ухвалено Закон «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті», а 7 листопада 1994 року вийшов Указ Президента України «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні» тощо.

Низка інших законів, указів, постанов, розпоряджень Кабінету Міністрів, Національного банку, Міністерства фінансів та інших відомств, поряд із національними програмами боротьби з корупцією та організованою злочинністю, підтверджують висновок про наявність в Україні достатньої правової бази для регулювання зовнішньоекономічної діяльності суб’єктів усіх форм власності.

Але до 1 вересня 2001 року санкції цих норм, види державного примусу, в основному мали адміністративний, цивільно-правовий та дисциплінарний характер. Тільки 2001 року новий Кримінальний кодекс України визначив кримінальну відповідальність за склад злочинів, передбачених статтею 207 «Ухилення від повернення виручки в іноземній валюті» та статтею 208 «Незаконне відкриття або використання за межами України валютних рахунків».

Санкції передбачають конфіскацію коштів, що перебувають на закордонних рахунках, але треба пам’ятати умови дії закону (він не має зворотної сили) і необхідність міжнародної угоди про надання інформації від іноземних банків, урядів, правоохоронних структур та видачу злочинця. Зокрема, уряд США більше трьох років не вирішує питання про повернення П. Лазаренка і незаконно вивезених ним грошей.

Крім зазначених правопорушень, у сфері обігу іноземної валюти існує злочинність, пов’язана з незаконною діяльністю фірм, що здійснюють конвертацію валюти. Вона поєднує в собі незаконну підприємницьку діяльність, порушення порядку створення юридичних осіб і правил отримання відповідних ліцензій, ухилення від сплати податків та приховування валютної виручки.

За даними ДПА, у 1998 році було викрито 14 центрів із незаконної конвертації валюти. Усі вони являли собою фіктивно створені фірми, підприємства. Тільки протягом року ними було проконвертовано близько 3 млрд гривень, що завдало державі шкоду на суму більше 40 млн гривень. У цей же, 1998 рік в Києві ДПА разом із СБУ було виявлено злочинне угруповання, що здійснювало пересилання валютних коштів за кордон. Виявлено готівкою 1,251 млн гривень, 148 тис. доларів США, 125 тис. німецьких марок [7, с. 71].

У цілому система правопорушень, пов’язаних із незаконним конвертуванням валюти, вивезенням її за кордон, неповерненням із-за кордону після виконання зовнішньоекономічних угод, незаконним відкриттям валютних рахунків за межами України — це прояв давно створеної та добре організованої злочинності. Її основу складає система територіальних, міжрегіональних та міжнародних зв’язків між кримінальними угрупуваннями, корумпованими особами всіх рівнів владних структур. Ця система активно впливає на основні канали прямування як легального, так і тіньового товарно-грошового капіталу в Україні та за кордоном.

Розглянута проблема тісно пов’язана з проблемою легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, тобто капіталу, здобутого злочинним методом. Нині в урядових структурах дебатується питання про виведення з тіньового сектора злочинно здобутого капіталу способом затвердження рішення про його «амністію». Отже, через прийняття політичного чи юридичного документа будуть створені умови для правового захисту прошарку «нових українців». Їхня амністія стане ще одним яскравим прикладом безсилля або відвертого небажання держави своєчасно навести порядок у країні визначеними заходами юридичної відповідальності.

Питання 4. Відповідальність за легалізацію (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом

В останні роки боротьба з легалізацією незаконних доходів все більше здобуває міжнародний і транснаціональний характер. Відповідно до останніх оцінок, обсяг незаконних фінансових засобів, які пропускаються організованою злочинністю через фіктивні банківські рахунки, становить 1500 млрд доларів на рік, що приблизно дорівнює ВВП Франції.

На думку експертів, протягом останніх років в Україні спостерігається стрімкий процес криміналізації зовнішньоекономічної діяльності, економічної діяльності в кредитно-фінансовій системі та в інших сферах. Це призводить до того, що частина «тіньової» економіки в державі становить близько 50—60 % від національної економіки й пов’язана з протиправним вилученням капіталу з обороту і вивозом його за межі України. Проблеми «відмивання капіталу» давно стали міжнародними.

1989 р. з ініціативи «Сімки» була створена Група з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF).
У червні 2000 року ця незалежна міжнародна організація, підтримку якої здійснюють уряди 29 країн (у тому числі США, Японії), уперше обнародувала списки 15 держав, що ухиляються від співробітництва у сфері боротьби проти легалізації грошей, отриманих злочинним способом. Крім основних порушників — Росії, Філіппін, Науру (малюсінький атол, розташований поблизу Австралії, де 10 000 жителів, лише одна нормальна дорога, немає промисловості, але функціонує 400 банків), — у переліку значилися Ізраїль, Ліхтенштейн, а також невеликі острівні держави: Кука, Домініка, Гренадіни тощо. У листопаді 2001 р. Україна також удостоїлася честі бути внесеною в цей чорний список.

Термін «відмивання грошей» уперше було використано у 80-ті роки в США стосовно доходів від наркобізнесу. Ним позначають процес перетворення нелегальних капіталів у легальні. З того часу діапазон діянь, що є джерелом походження «брудних грошей», значно розширився: розкрадання, шахрайство, незаконна торгівля зброєю, несплата податків у великих і особливо великих розмірах, залучення до зайняття проституцією тощо.

Як випливає зі Страсбурзької конференції і рекомендацій Спеціальної фінансової комісії Ради Європи з проблем відмивання грошей, відмивання коштів і майна — це процес, у ході якого засоби, отримані в результаті незаконної діяльності, розміщуються, переводяться чи іншим способом пропускаються через фінансово-кредитну систему (банки, інші фінансові інститути), або на них (замість них) здобувається нове майно, або вони інакше використовуються в економічній діяльності, після чого повертаються власнику у «відтвореному» вигляді для створення видимості законності отриманих доходів, приховання осіб, що ініціювали дану операцію та одержали доходи, а також протизаконність джерел цих засобів.

Згідно з п. 1 статті 209 ККУ «легалізація (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом», «вчинення фінансових операцій та інших угод з грошовими коштами та іншим майном, здобутих завідомо злочинним шляхом, а також використання зазначених коштів та іншого майна для здійснення підприємницької або іншої господарської діяльності, а також створення організованих груп в Україні чи за її межами для легалізації (відмивання) грошових коштів та іншого майна, здобутих завідомо злочинним шляхом, — караються штрафом від 500 до 3000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до 3-х років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих незаконним шляхом». У п. 2 зазначеної статті вказується, що « ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, — караються позбавленням волі на строк від 5 до 12 років з конфіскацією грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом».