Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 29 из 50)

Кримінальні справи на посадових осіб набувають особливого політичного резонансу та призводять інколи до заміни не тільки уряду, але й політичного устрою.

Питання 1.1. Правова кваліфікація посадових правопорушень

Проблемні питання теми розглядаються з урахуванням того, що підійшовши до завершального етапу професійної юридичної підготовки, студенти-бакалаври правознавства засвоїли відповідний комплекс навчальних дисциплін — галузей права і тому обізнані з правовою кваліфікацією службових правопорушень, мають уявлення щодо таких суспільно негативних та небезпечних явищ, як корупція та організована злочинність. Тому в цьому розділі навчального посібника акцент буде зроблено на проблемах їхньої юридичної кваліфікації з метою обґрунтування правової основи для боротьби з ними.

Зауважимо, що посадові злочини та правопорушення у сфері службової діяльності — явище не нове. І не буде великої помилки, якщо зробити висновок, що існує воно з моменту утворення держави та державного апарату.

В Україні у 2000 році було порушено 18 173 кримінальних справ, суб’єктами яких були посадові особи різних рівнів державного управління та державних підприємств. При цьому насторожує те, що майже всі злочинні діяння пов’язані з хабарництвом. І навіть внесення у вересні 2001 року до Кримінального кодексу відповідальності за порушення правил приватизації (статті 233—235 ККУ) не похитнуло інфраструктуру злочинності, точніше суб’єктів злочинів, пов’язаних із посадовими можливостями.

Однак не тільки вони впливають на стан економіки та на правопорушення в економічній сфері. Сюди доцільно віднести всю групу злочинів у сфері службової діяльності (розділ XVII ККУ), частину злочинів у сфері господарської діяльності (розділ VII ККУ), проти правосуддя (розділ XVIII ККУ), проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина (розділ V ККУ), проти встановленого порядку відбування військової служби (розділ XIX ККУ) та декілька інших складів злочинів, в яких суб’єктом виступає посадова особа державних установ та підприємств. Зауважимо, що ми розмежовуємо суб’єктів правопорушень державних установ від приватних та колективних. Можна заперечувати, обґрунтовувати, що посадові особи підприємств різної форми власності скоюють майже адекватні, типові злочини й правопорушення, але їхнє відношення до державної служби, як основної виокремленої нами ознаки, зовсім інше.

Треба також зауважити, що основна частка свідомого населення України (і країн СНД) жила в період, коли злочинна діяльність посадових осіб (у формі неналежного виконання службових обов’язків, зловживання владою або відповідним становищем, саботаж, посадова недбалість і под.), а також недбале ставлення до своїх обов’язків щодо керівництва підприємством, установою, галуззю підприємства внаслідок чого не було виконано державного плану (п’ятирічки) чи державного замовлення — розглядалися й кваліфікувалися на різних етапах побудови соціалістичної держави по-різному — від «шкідників» до ворогів народу, антирадянських елементів, саботажників і ін.

Іншими словами, більшість суб’єктів посадових правопорушень ставали суб’єктами державних (особливо небезпечних та інших) злочинів та підпадали під пильне око ВЧК — НКВС — КДБ.

Неналежне виконання особою посадових обов’язків розглядалося як політична позиція щодо радянської влади. Ці правопорушення та злочини завжди кваліфікувалися як умисні, а об’єктом їх були вищі державні інтереси.

Сучасна теорія кримінального права розглядає основним об’єктом посадових злочинів інтереси держави у сфері управління, а законодавець відніс їх аж у XVII розділ (із двадцяти наявних). Додатковим об’єктом визнають інтереси громадянина, людини. Але якщо Конституція України (стаття 3) визнає інтереси (права і свободи) людини за найвищу соціальну цінність, вказує, що держава створена для людей і відповідає перед громадянами за наслідки своєї діяльності, то постає питання: хто більше втрачає, чиїм інтересам більше завдається шкода — державі чи конкретному громадянинові? Якщо за словами Антуана де Сент-Екзюпері «жодна перемога не варта сльози дитини», то як повинні співвідноситися інтереси держави і інтереси людини, які порушила посадова особа, тобто така, що отримує заробітну платню за рахунок податків громадян?

Особливістю сучасного правозастосування в Україні в службовій сфері, як раніше вже неодноразово підкреслювалось, є відсутність кримінальних справ за статтями 364—367 ККУ («Зловживання владою або службовим становищем», «Перевищення влади або службових повноважень», «Службове підроблення», «Службова недбалість»). Ситуація особливо незрозуміла, якщо враховувати, що за 11 років незалежності в Україні змінилося 11 прем’єр-міністрів та складів уряду. Проведена в листопаді 2002 року «чистка» посадових осіб у деяких областях, заміна міністрів, нічим не супроводжувалися. Тільки голова Фонду державного майна отримав зауваження від Президента. Такі рішення приймалися на фоні різких виступів Президента України щодо незадовільного стану справ в області, у цілому по Україні. Не реалізована державна програма щодо приватизації стратегічних державних об’єктів, Державний бюджет не отримав запланованих коштів...

Ситуація за станом на листопад 2002 року знову нагадує відомий принцип — закон (у тому числі і кримінальний) служить політиці, а не політика відповідає закону.

Як же впливає стан боротьби з правопорушеннями у службовій сфері на дотримання законності у сфері економіки? За відсутності повної необхідної інформації розглянемо цей аспект на підставі відомостей щодо злочинності, пов’язаної з хабарництвом.

Зауважимо відразу, що ці злочини мають характерну рису — бажаний результат, мета злочину набувають матеріального виразу і забезпечуються особою, яка не входить у безпосередні посадові інтереси злочинця. Простіше — задоволення інтересів особи, що отримує хабар, і особи, що дає хабар, не входить у коло офіційних завдань, які поставлені перед посадовою особою, чиновником вищого рівня або сформульовані у відповідній інструкції.

Разом з тим, отриманий хабар не сприяє покращенню справ у державі (відомстві, установі), хоч і не завжди негативно впливає на вирішення питання щодо того, чи державі все одно, яка компанія, концерн, особа виконує замовлення. На перший погляд здається, що вся проблема полягає в тому, що посадова особа може отримати додаткове, не передбачене штатним розкладом заохочення, незаконні матеріальні (моральні) блага. Але це лише на перший погляд. Як тут знову не згадати відомі слова Президента України Л. Кучми, що значна кількість депутатів Верховної Ради розглядають свою заробітну платню як кишенькові гроші. А справжні гроші вони отримують від лобіювання проектів законів. У Російській Федерації держава за 2001 рік понесла збитки від хабарництва та корупційних діянь на суму близько 20 млн доларів США.

Отже, посадова особа звертає всі свої службові можливості і особисті зусилля, здібності на отримання незаконного надприбутку. А це вже порушує не тільки соціальну справедливість, але й економічний закон щодо отримання заробітної плати та прибутків.

Значно небезпечнішим є аспект незаконної діяльності посадових осіб, пов’язаний зі створенням умов для злочинної діяльності окремих осіб та утворювань (надання «криші», ліцензій, закриття кримінальних справ, пільгова приватизація та обкладання податками тощо). Підкреслимо, що ці дії посадової особи не націлені на підрив економіки, посягання на політичні та інші інтереси держави. Навпаки, такий правовий (а тому й політичний) безлад у державі дуже вигідний для приватних інтересів цих злочинців. Отже, на перший погляд навіть важко оцінити, чиї інтереси — держави чи громадян — більше потерпають.

Серед різних видів правопорушень посадових осіб хабарництво є одним із тих, що раніше всіх згадується в правових пам’ятках: про заборону приймати «тайні посули» зазначалося ще в Руській Правді Ярослава, Новгородській судовій грамоті, Судебнику 1497 року. Уперше покарання за хабарництво було визначено в Судебнику 1550 року.

Заслуговує на увагу, що в Римській імперії за спробу підкупу чиновника особі відрізали носа, розрізали живіт і в одному мішку разом з диким звіром кидали в яму. Зрозуміло, що це була не перша відома спроба боротьби зі службовими злочинами, у тому числі у формі хабарництва. Зокрема, ще в першому столітті до нашої ери поет Давньої Греції Овідій, розкриваючи причини хабарництва, писав:

«Дары увлекают, поверь, людей и богов.

Юпитер мирится сам при виде даров.»

На беззаконня, свавілля чиновників, розквіт хабарництва в Російській імперії образно вказував не тільки відомий своїми байками Крилов, але й інші поети. Так, Я. Б. Княжин у п’єсі «Ябеда» (кінець 19 ст.) писав:

«Бери! Большой тут нет науки.

Бери, что можно только взять,

На что ж привешаны нам руки?

Как не на то, чтоб брать, брать, брать».

Зауважимо, що вперше боротьбу з хабарництвом розпочали в судовому відомстві. Відповідно до Геродота, персидський цар Камбіс
(600 р. до н. е.) призначив суддю до страти і наказав знятою з нього шкірою покрити крісло в залі судового засідання для нагадування іншим суддям. Але, як свідчить історія людства, все було марним.

А смертну кару (страту) за такі діяння було введено Іваном Грозним.

До часів Олексія Михайловича Романова відноситься практично єдиний народний бунт проти свавілля чиновників. Він стався в Москві 1648 року і закінчився перемогою москвичів: царем були віддані на розтерзання натовпу два «міністри-хабарники» — голова Земського наказу Плещеєв і голова Пушкарського наказу Траханіотов.