За Петра Великого були поширені як хабарництво, так і жорстока боротьба з ним. Характерний епізод: після багаторічного слідства було викрито в скоєнні цього злочину і повішено в присутності всіх царедворців та вищих чиновників сибірського губернатора Гагаріна. А потім, через три роки, четвертували за хабарництво обер-фіскала Нестерова — того, хто викрив Гагаріна. При чому той своєї вини не визнав.
Звертаємо увагу, що в Судебнику 1509 року і Соборном Уложенії 1649 року виділявся такий склад злочину, як перевищення владних повноважень з боку воєвод, дяків, приказних людей (приказ — орган державного управління). З часом до нього почали відносити і невиконання особою покладених на неї обов’язків, тобто бездіяльність службовця.
Фактично вже в Уложенії про покарання кримінальні і виправні (Уложение о наказаниях уголовных и исправительных) 1845 року був розділ про злочини і проступки в службі государеві й громадськості. Розділ охоплював склади злочинів, пов’язаних із перевищенням владних повноважень чи невиконанням їх, халатністю, службовою фальсифікацією (підроблення документів) та хабарництвом. Підкреслимо, що на той час вже було встановлено кримінальну відповідальність і особам, що виступали як посередники в даванні чи вимаганні хабара. Не зрозуміло, з яких причин ця категорія громадян, правова свідомість і законослухняність яких не відповідають загальним критеріям, звільнилася Кримінальним кодексом України 2001 року від юридичної відповідальності.
Протягом усього царювання дому Романових хабарництво залишалося чималим джерелом прибутку і дрібних державних службовців, і сановників. Наприклад, канцлер Бестужев-Рюмін отримував за службу Російській імперії 7 тисяч рублів на рік, а за послуги британській короні (як «агент впливу») — дванадцять тисяч у тій же валюті.
З останніх передреволюційних епізодів, крім випадку з Распутіним, доцільно згадати діяння балерини Кшесинської і великого князя Олексія Михайловича, які, перебуваючи фаворитами, за величезні хабарі допомагали фабрикантам отримувати військові замовлення під час першої світової війни.
Хвиля хабарництва й свавілля з боку чиновників усіх рівнів поглинула і молоду Радянську владу. Поряд з іншими декретами, необхідними для організації самої влади, захисту від контрреволюції, бандитизму, Радянська влада вже 8 травня 1918 року ухвалює Декрет «Про хабарництво». Посилюючий санкції, новий Декрет «Про боротьбу з хабарництвом» було прийнято 16 серпня 1921 року. Зауважимо, що під час організації роботи створеного для боротьби з хабарництвом спеціального Управління в Раді народних комісарів Ф. Дзержинський рекомендував «періодично розстрілювати весь керівний склад відомств і підприємств». Це приблизно нагадує висловлення О.Суворова відносно того, що кожного інтенданта в армії треба розстрілювати через рік після перебування на цій посаді. Ставлення до хабарників у перші роки Радянської влади було досить жорстоким. Відомо такий випадок: 2 травня 1918 року Московський революційний трибунал розглянув справу чотирьох співробітників слідчої комісії, що звинувачувалися в хабарах і шантажі, і засудив їх до шести місяців ув’язнення. Голова РНК В. І. Ленін, дізнавшись про це, наполіг на перегляді справи. При повторному її розгляді трьох із чотирьох осіб було засуджено до десяти років позбавлення волі. В архівах зберігається записка В. І. Леніна комісару юстиції Д. І. Курському про необхідність негайного внесення законопроекту про найсуворіші покарання за хабарництво і лист В. І. Леніна в ЦК РКП (б) з пропозицією винести на порядок денний питання про виключення з партії суддів, які винесли дуже м’які вироки в справі про хабарників. Декрет РНК «Про хабарництво» від 8 травня 1918 року став першим у Радянській історії правовим актом, що передбачав кримінальну відповідальність за цей вид злочину (позбавлення волі на строк не менше п’яти років, сполучений із примусовими роботами на той же термін). Цікаво, що в цьому декреті замах на отримання або давання хабара прирівнювався до завершеного злочину. Крім того, існував і класовий підхід: якщо той, хто підкуповував, належав до заможного класу, то він засуджувався «до найбільш важких і неприємних примусових робіт», а все майно підлягало конфіскації.
Історія боротьби радянської влади з корупцією закінчилася разом із самою владою, не завершившись успіхом. Однак вона характеризується декількома цікавими і важливими рисами. Радянська «правосвідомість» завжди пояснювала причини цих протиправних явищ, як пережиток минулого. Так, у закритому листі ЦК КПРС «Про посилення боротьби з хабарництвом і розкраданням народного добра» від 29 березня 1962 року зазначалося, що хабарництво — це «соціальне явище, породжене умовами експлуататорського суспільства».
Останній шанс вплинути на стан справ у сфері злочинності в державі був у колишньої влади в липні 1991 року, коли було ухвалено Постанову Секретаріату ЦК КПРС «Про необхідність посилення боротьби із злочинністю у сфері економіки». Але, як не дивно, про хабарництво в ній не було жодного слова.
Характерно, що позбавлення органів КДБ у 1954 році права агентурно-оперативної розробки членів КПРС в урядових структурах та працівників партійних органів призвело до того, що фактично з цього часу проблему злочинності відповідних посадових осіб вирішували вищі партійні особи залежно від прихильності правопорушника до того чи іншого партійного авторитету. Закладалися основи радянської корупції та організованої злочинності.
Спроби окремих принципових комуністів та чесних громадян боротися зі злочинцями на державних посадах були не в змозі вплинути на докорінні причини, які породжують цю злочинність, оскільки вони торкалися найважливіших умов існування системи: боротьба проти корупціонерів нерідко переростала в боротьбу проти конкурентів на ринку корупційних послуг.
Відомо, що особливого розквіту хабарництво досягло в період введення на Русі системи «кормління» (винагороди), за якої посадові особи, представники центральної і місцевої влади утримувалися за рахунок поборів із населення. І хоч ця система була скасована ще в середині ХVI століття, позбутися психологічних «установок» не вдається до цього часу.
Майже всі види злочинів та інших правопорушень у службовій сфері, як негативне суспільне явище, стають можливими тільки завдяки специфічним, притаманним тільки даній сфері, суспільним відносинам, що виникають між громадянином, якому треба вирішити своє питання і який є представником юридичної особи, та посадовою особою, що наділена відповідними повноваженнями. Специфіка полягає ще й у тому, що службовець ігнорує своє призначення працювати на благо держави, суспільства, перенацілюючи посадові можливості на здобуття незаконних приватних матеріальних (моральних) благ.
Ззовні хабарництво можна розглядати як незаконний договір підряду: замовляється послуга — виконання замовлення здійснюється за винагороду, яка адресована чиновнику. Способи вручення хабара постійно вдосконалюються: від «борзих цуценят» (байки Крилова), отримання грошей «в борг» («Ревізор» М. Гоголя) до вдалої гри в карти, більярд або навіть укладання парі. До речі, у Російській Федерації після узагальнення досвіду, набутого за перші роки перебудови суспільства, народним обранцям та чиновникам заборонено укладати парі та грати в карти «на інтерес». Бо завжди вигравали службовці.
Особлива небезпека посадових злочинів полягає в тому, що вони порушують не тільки найважливішу умову нормального розвитку держави й суспільства — чітке функціонування державного апарату й органів місцевого самоуправління, — але й порушують саму віру в можливість справедливості, законності. Громадяни утримують особу сплаченням податків, створюють для неї необхідні умови (кабінети, службові авто тощо), а у відповідь, замість чесного виконання своїх обов’язків, вона вимагає ще й додаткової, незаконної плати. Однак саме держава, державний апарат, державні службовці існують для громадянина, а не народ існує для чиновника.
Усі склади злочинів, передбачені розділом 17 ККУ, мають такі спільні характерні ознаки:
· вони можуть бути скоєні тільки особливим суб’єктом — посадовою особою, державним службовцем або службовцем органу місцевого самоврядування. Виняток становить суб’єкт давання хабара. Та якщо бути об’єктивними, слід зазначити, що його дії зумовлені не власною волею;
· ці правопорушення можуть бути скоєні тільки завдяки державній посаді і не пов’язані зі службовою необхідністю;
· такі діяння порушують нормальне, законне функціонування державного органу чи органу місцевого самоврядування, скоюються попри інтереси служби.
Зауважимо, що до суб’єктів службових правопорушень належать і командний та керівний склад правоохоронних органів, збройних сил та прикордонних військ.
Об’єктом злочинних посягань є законодавчо регламентована діяльність державного апарату та органів місцевого самоврядування. Додатковим об’єктом можуть виступати законні інтереси громадян, держави, суспільства, окремих організацій, закладів. За своєю суттю ці правопорушення націлені на незаконне збагачення. Якщо особа переслідує мету заподіяння шкоди інтересам держави і суспільства, то це кваліфікується як державний злочин. Інколи можливе скоєння правопорушень внаслідок невірно зрозумілих інтересів служби (т. з. жертва службової старанності).
Суб’єктами правопорушень у сфері службової діяльності можуть бути тільки особи, що мають особливі ознаки, а саме — це особа, що постійно, тимчасово або за спеціальним повноваженням реалізує функцію представника влади або виконує організаційно-розпоряджувальну чи адміністративно-господарську функції у відповідних державних і місцевих органах влади та установах. Під використанням службових повноважень проти законних інтересів служби розуміється скоєння діянь у межах відповідної компетенції з використанням авторитету посади, службових зв’язків, що виникли завдяки посаді, в особистих, корисливих, злочинних цілях.