Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 31 из 50)

Правопорушення, залежно від кваліфікації діяння (об’єктивної сторони) та наслідків, поділяються на злочини, адміністративні та дисциплінарні проступки. Згідно з цим, наступає конкретний вид юридичної відповідальності, передбачений у Кримінальному кодексі України, КпАПП, статутах, відомчих інструкціях.

Питання 2. Співвіднесення між злочинами у сфері службової діяльності та корупцією

Раніше вже підкреслювалось, що суспільна небезпека хабарництва та інших корисливих посадових злочинів полягає не тільки в тому, що окремі службові особи незаконним способом збагачуються.

Подібно тому, як іржа роз’їдає метал і робить непридатною цілу споруду, так і посадові злочини розхитують, руйнують державний апарат, породжують у населення недовіру до влади і розбещують частку громадян, які сумісно з посадовими особами скоюють ці злочини.

Слід зауважити, що злочинність у службовій сфері у всіх її сучасних проявах — це не вітчизняне надбання, хоч багато чого суверенна Україна отримала від СРСР та УРСР.

Існує безліч публіцистичного та правового довідкового матеріалу щодо того, як посадові злочини, корупція та організована злочинність поширюються майже у всіх державах світової співдружності.

За оцінками експертів, жодна країна не може вважати себе застрахованою від корупції. Так, 1994 року Швейцарія, яка пишалася непідкупністю своїх державних службовців, була приголомшена грандіозним скандалом щодо посадовця з округу Цюріх — ревізора ресторанів і барів. Йому інкримінувалися хабарі на суму майже 2 мільйона доларів. Відразу услід за цим було почато розслідування проти п’яти ревізорів-хабарників з уряду Швейцарії, державного постачання, які надавали протекційні послуги окремим фірмам.

У Франції відбулися масові розслідування корупційних дій, що здійснювалися бізнесменами і політичними діячами. 1993 року Прем’єр-міністр уперше пообіцяв, що не буде цьому перешкоджати. «Ситуація у Франції поступово міняється, ще 10 років тому тут заборонялося розслідування випадків хабарів і корупції», — проголосив французький суддя Жан-П’єр Тьері.

Численні випадки корупції та хабарництва в Італії, що торкнулися найвищих політичних кіл, привели до того, що більше 700 бізнесменів і політичних діячів постали перед судами внаслідок розслідувань, розпочатих 1992 року в Мілані.

У вересні 1996 року в Берліні пройшла спеціальна конференція з проблем боротьби з корупцією. За представленими там матеріалами, в багатьох великих містах ФРН прокуратури проводять розслідування декількох тисяч випадків корупції: у Франкфурті-на-Майні — більше за тисячу, у Мюнхені — близько 600, у Гамбурзі — майже 400, у Берліні — понад 200. 1995 року було офіційно зареєстровано близько 3 тис. випадків хабарництва. 1994 року до суду притягнено майже 1,5 тис. осіб, а в 1995 — більше 2 тис., причому експерти вважають ці дані неостаточними. У корупцію залучені відомства з перевірки іноземних біженців, пункти реєстрації нових автомобілів і багато інших установ. Так, за готівку можна незаконно «купити» право на відкриття ресторану або казино, посвідчення водія, ліцензії на відбуксирування неправильно припаркованих автомобілів. Найбільш сильно корупцією заражено будівельну індустрію.

Час від часу ми стаємо свідками великих корупційних скандалів, герої яких — лідери провідних держав світу й вищі керівники поважних міжнародних організацій. Суми хабарів, про які йде мова, у багато разів перевищують прибутки наших корупціонерів. В одному зі своїх бюлетенів міжнародна громадська організація «Трансперенсі Інтернешнл» (далі — ТІ), мета якої — учинення опору корупції на міжнародному і національних рівнях та в бізнесі, стверджувала: «Корупція стала звичним явищем у багатьох провідних індустріальних державах, багатство і стійкі політичні традиції яких дозволяють, однак, приховати розмах величезного збитку, що заподіюється корупцією соціальній і гуманітарній сферам. При цьому корупція в державному секторі набуває однакових форм і впливає на ті самі сфери, незалежно від того, чи відбувається це в розвиненій країні, чи в країні, що розвивається».

У теорії кримінального права та кримінології проблему злочинності в службовій діяльності з 80-х років минулого століття завжди розглядають разом із такими чинниками, як корупція та організована злочинність. У суверенній Україні вперше в 1995 році було ухвалено закон «Про боротьбу з корупцією», а потім Концепцію боротьби з корупцією на 1998—2005 роки, уведену в дію Указом Президента України від 24 квітня 1998 року.

Але характерно, що, визначивши корупцію як «вкрай негативне явище..., один із основних чинників, що створюють реальну загрозу національній безпеці та демократичному розвитку держави...», влада не скористалася способом криміналізації цього явища чи цих діянь.

Такий підхід дає підстави для різних висновків: починаючи з неспроможності правознавців дослідити це явище, до небажання пануючої верхівки «віддавати своїх», прагнення вирішити проблеми первинного накопичення капіталу за рахунок колишньої загальнонародної власності «малою кров’ю», способом підміни кримінального покарання адміністративними стягненнями тощо.

Та проблема залишається невирішеною ні в теоретичному, ні, тим більше, у практичному планах. Яке з цих явищ є причиною іншого — корупція сприяє посадовим злочинам, чи неефективна боротьба зі злочинами у сфері службової діяльності породжує корупцію?

Є достатньо підстав вважати, що корупція це — злочинна діяльність у сфері політики або державного управління, що полягає у використанні посадовими особами довірених їм прав і владних повноважень для особистого збагачення. Корупція є не самостійним складом злочину в кримінальному законодавстві України, а збірним поняттям, що охоплює низку службових злочинів (таких, як хабарництво, зловживання службовим становищем).

У будь-якій країні політичній та правлячій еліті, державним посадовим особам різних рівнів характерні всі наявні форми злочинної поведінки. Коли кажуть, що «політика — брудна справа» або «влада псує людей», передусім передбачається функціональна аморальність, протиправність або кримінальність посадових осіб. Найнебезпечнішими «функціональними» або «професійними» формами їхньої злочинної поведінки є державний тероризм (насильство влади) і державна корупція (продажність влади), що стали світовими проблемами. Міжнародне співтовариство в особі ООН давно стурбоване кримінальністю правлячих кіл, особливо їхньою корумпованістю. Восьмий Конгрес ООН із попередження злочинності і поводження з правопорушниками (Гавана, 1990 р.) у своїй резолюції «Корупція у сфері державного управління» і в Декларації про боротьбу з корупцією і хабарництвом зазначив, що проблеми такої злочинності в державній адміністрації носять загальний характер і їхній згубний вплив відчувається в усьому світі. Аналіз боротьби з корупцією в окремих країнах вказує на величезний розрив між принципами рівності всіх громадян перед законом і реальною практикою притягнення до кримінальної відповідальності, на помітне зміщення кримінально-правового контролю від злочинів влади, інтелекту і багатства до злочинів бідності, примітивізму і слабо адаптованих суб’єктів, від злочинів правлячої і службової еліти до злочинів, що здійснюються керованим нею народом. Величина таких деформацій свідчить про масштаби національного лицемірства в тій або іншій країні.

В Україні за умов перехідного періоду ця проблема набула особливої кримінологічної гостроти, політичної значущості. Про корупцію державних службовців постійно говориться не тільки в засобах масової інформації (ЗМІ), вітчизняних і зарубіжних, але і на найвищому державному рівні. Однак реальні результати боротьби з цим явищем практично нікчемні.

Корупція має не тільки прихований, але й погоджувальний характер здійснення. Вона, як правило, не тягне за собою скарг через те, що винні сторони отримують взаємну вигоду від незаконної операції. Навіть здирство чи вимагання хабара не завжди буває оскарженим, оскільки люди в різних країнах не мають довіри до процесу боротьби з корупцією. І для цього є достатньо підстав, об’єктивних і суб’єктивних, вітчизняних і міжнародних. Корупційні діяння звичайно скоюються в складних специфічних і конфіденційних формах державної діяльності, де розібратися непрофесіоналу важко. Корупція безперервно видозмінюється і удосконалюється. Тому немає повних або хоч би репрезентативних даних про це явище, ще менше винних осіб з’являється перед судом, і лише одиницям з них, причому найнижчої категорії, призначається реальне покарання.

Займаючи лицемірну позицію, уряди багатьох держав у щорічниках кримінальної статистики хабарництво зараховують або до загальної графи «всі інші злочини» (США), або до графи «економічні й фінансові злочини» (Франція).

Але корупція не зводиться до примітивного хабарництва, особливо в умовах ринкової економіки, вільної торгівлі й демократії. Лоббізм, фаворитизм, протекціонізм, внески на політичні цілі, традиції переходу політичних лідерів і державних чиновників на посади почесних президентів корпорацій і приватних фірм, інвестування комерційних структур за рахунок держбюджету, переведення державного майна в акціонерні товариства, використання зв’язків злочинних співтовариств є завуальованими формами корупції.

Що ж розуміє міжнародне співтовариство під корупцією? Існує безліч визначень, але повної ясності й правової точності немає. Звичайно, корупція швидше синтетичне соціальне або кримінологічне поняття, ніж правове, тому його треба розглядати не як конкретний склад злочину, а як сукупність родинних видів діянь. «Корупція — це зловживання державною владою для отримання вигоди в особистих цілях» — з цього визначення видно, що корупція виходить за межі хабарництва. Дж. Най, наприклад, вважає, що корупція вміщує хабарництво (надання винагороди для спокуси особи з позицій боргу), непотизм (заступництво на основі особистих зв’язків) і незаконне привласнення суспільних коштів для приватного використання.